«Зайшли влітку – виходили взимку»: волинські прикордонники 133 дні тримали позицію на Куп’янському напрямку
Волинські прикордонники Олексій Кінах, В’ячеслав Огребчук та Євген Дишко понад три місяці утримували позиції на Куп’янському напрямку. Олексій і В’ячеслав перебували там 133 дні – з 31 серпня до 11 січня. Євген провів на сусідній позиції 118 днів, після поранення його вивели.
Про службу, бої та повернення з позицій військові розповіли кореспондентам Суспільного.
У цивільному житті всі троє мали інші професії. Олексій Кінах із Шацької громади працював землевпорядником і в березні 2022 року пішов добровольцем. В’ячеслав Огребчук із Маневиччини – будівельник, мобілізувався у 2024 році. Євген Дишко із села Ветли працював у лісовому господарстві, до війська долучився у 2025 році.
Після оформлення документів Олексій уже наступного дня вирушив до підрозділу, а перший бойовий вихід на Харківщині тривав тиждень і, з його слів, був інтенсивним.
«Перший вихід на Харківщині був короткий, але дуже яскравий. Тиждень. Дуже багато трьохсотих, двохсотих, з 30 людей в нас п’ятеро лишилися цілими», – згадує чоловік.
Згодом військові зайшли на позицію, де мали перебувати до двох тижнів, однак ротацію відкладали.
«Літом ще виходили, а взимку прийшли. Нам казали, що ми йдемо на 10, максимум на 15 днів», – каже В’ячеслав Огребчук.
Позиції розташовувалися у лісі, який згодом фактично знищили обстріли.
«Там лісу, можна сказати, вже не було, а ми то як на самій окраїні, такий кущик, кубло. А як почалися прильоти, все покосили. Просто купка гілляк отак висіла і все», – розповідає В’ячеслав.
За словами військових, ситуація на напрямку була напруженою: постійні обстріли, робота дронів і штурми.
«Дрони постійно цинкували. І нам давали наказ стріляти. Навіть коли не бачили, хто як іде, все одно нам по годинах казали, куди стріляти. Ми туди стріляли», – згадує прикордонник.
Інтенсивність боїв на напрямку, де тримали позиції волинські прикордонники, змінювалася хвилями: періоди активних штурмів чергувалися із короткими затишшями.
«Вони заходять то на одну позицію, то на другу. А от на нашу там було, що три дні поспіль. Потім якесь затишшя. Потім знов там до нас. По два чоловіки або по три. Бувало, що заходили групи і по п’ятеро», – розповів прикордонник Олексій Кінах.
Такі паузи між атаками, каже військовий, не давали відчуття полегшення, а навпаки – насторожували.
«Коли вже тихо, абсолютно, реально тихо, я подумав, що війна закінчилася. І це вже аж лякає. Отак кругом все літає, літає, літає, все свистить. Тут раз – один день якась тишина. Як то вихідний взяли», – провадить Олексій Кінах.
Євген Дишко виконував завдання на сусідній позиції, де перебував 118 днів. Його ділянка була однією з тих, де противник намагався прорватися.
«Був на переправі, де вони перебігали. Вони були від нас за 70 метрів. І там була стежка, якою можна було перейти. Я сидів там. Було поставлено завдання, яке ти маєш виконати. Не допустити прориву», – пояснив Євген Дишко.
Поранення військовий отримав унаслідок скиду з дрона. Попри це, залишався на позиції ще 15 днів і чекав евакуації.
«Був один скид, у нас лежав на бліндажі, а другим скидом підірвало його. Так і отримав. І потім нам скидали медикаменти», – каже прикордонник.
Умови перебування на позиціях прикордонники описують як складні: постійна загроза, обмежений простір і залежність від постачання, яке часто ускладнювали погода та робота ворожих дронів.
«Там навіть устати не було де. Тільки сидиш, лежиш і то, щоб ноги розправити, там мало коли було. Місця зовсім мало було. Не дали нам нормально окопатися. Бо все дрони», – розповів В’ячеслав Огребчук.
Забезпечення їжею і водою залежало від погодних умов – у разі негоди дрони не могли долетіти до позицій.
«Нам скидали їсти. Коли погодні умови дозволяли, то тоді вже. А так бувало, що по три дні води не було», – каже В’ячеслав Огребчук.
Воду військові інколи змушені були збирати самотужки – навіть із дощу.
«Було таке, що дощ крапав і ми підв’язували пляшки, туди щось стікало і ми пили. Навіть кави можна зварити якоїсь», – згадує В’ячеслав Огребчук.
Іноді виникали перебої і з їжею – тоді військові шукали залишки пошкоджених посилок.
«Були такі дні, що не було що їсти. То бігали, шукали, де порвані посилки були. То й забирали їх», – розповів Євген Дишко.
Тривале перебування у бліндажах, обмежений рух і відсутність можливості повноцінно пересуватися позначилися на фізичному стані військових.
«Останній місяць-півтора майже не виходили. Атрофія м’язів повністю. Це ж ти сидиш у ямі. Потім ще тиждень взагалі ходити по-новому вчилися», – згадує Олексій Кінах.
Окрім фізичного виснаження, військові кажуть і про психологічне навантаження, яке накопичується під час тривалого перебування на позиціях.
«Люди ламаються на війні. Я бачив, як декому, грубо кажучи, дах зносить геть повністю. Всі ми люди, ми не залізні», – ділиться Олексій Кінах.
Найважчими, за словами В’ячеслава Огребчука, були думки про рідних і невідомість, коли вдасться повернутися.
«Думки такі проскакували, що ніколи вже не побачу свою родину, своїх дітей, жінку, братів», – каже військовий.
Попри це, триматися допомагала підтримка побратимів, з якими за час служби сформувалися близькі стосунки.
«Кажуть, що на війні не треба прив’язуватися, але коли дуже довго перебуваєш на позиції, це вже більше як дружба. Ми знайомі – ще року нема, а вже як родина», – зізнається В’ячеслав Огребчук.
Після пережитого, кажуть, найбільше цінують можливість бути поряд із родиною.
«Рідний дім – це найкращий лікар», – упевнений Олексій Кінах.
Також наголошують на важливості підтримки з боку суспільства.
«Треба жити війною. Не можеш допомогти тут – допомагай в тилу. Одна людина – це ніщо, а коли разом – ми є сила», – наголошує Олексій Кінах.
Нині військові виконують завдання з охорони державного кордону з Білоруссю та проходять злагодження після ротації.
