<

Упізнала сина по персневі: спогади про загиблого Героя із Зимнівської громади Максима Карамальського

16:40 | 4.10.2023 / Володимир / , , , /
Перегляди
4991
/ Коментарі відсутні

Тіло 25-річного Героя із Зимнівської громади Максима Карамальського після загибелі тиждень пролежало під палючим сонце. Мати впізнала Героя за перстнем на пальці. Жінка до останнього відмовлялася вірити у те, що її сина більше немає. Натомість рідний батько, який упродовж багатьох років не давав про себе знати, не погребував грішми, омитими кров’ю рідної дитини.

Максим Карамальський працював на місцевій птахофабриці та мав бронь. Та коли принесли повістку, попри благання матері, вирішив поповнити лави ЗСУ. Можливо, на рішення вплинув той факт, що з родини на війну пішли троє його дядьків та чоловік сестри. Тож він вважав своїм обов’язком стати з ними у стрій, пише ВСН.

«У розмові постійно повторював: мамо, чекай, я повернуся. На початку серпня мав прийти у відпустку, а наприкінці липня загинув», – розповідає мама загиблого захисника Максима Карамальського.

Максим Карамальський народився і виріс у селі Хобултова, що на Володимирщині. Крім нього, у сім’ї виховувалось ще троє дітей, серед яких він був найстаршим. Після школи хлопець вступив до Оваднівського ВПУ на спеціальність слюсаря, також вивчився на водія. Працював на «Кроноспані» охоронцем, згодом на цукровому заводі. Потім була строкова служба в армії, після якої влаштувався на місцеву птахофабрику, де й застала його повномасштабна війна. Підприємство надало йому бронь, і він міг спокійно працювати далі. Та коли додому принесли повістку, не захотів відсиджуватись, і став на захист незалежності України. 

«Більшість місцевих були за росіян, і ненавиділи нас»

Спочатку було навчання на полігоні, після якого у складі 33 ОМБр на посаді стрільця-снайпера вирушив у зону бойових дій. А саме на Запорізький напрямок. 

«Зі слів сина, переважна більшість місцевих, котрі проживали у населеному пункті, де вони дислокувались, були за росіян. Люди навіть не приховували свого негативного ставлення до наших військових, і відкрито говорили: «Для чого ви сюди прийшли? Ми вас не чекаємо тут», – продовжує ділитися спогадами пані Наталія, і додає, – їм одразу розповіли: хто за рускій мір, а хто за Україну».

Максим телефонував, як тільки випадала можливість, але здебільшого писав до сестри і розповідав про події, що відбувалися там. А ще казав, що планує опановувати навички аеророзвідника. На жаль, не встиг. Тоді вони несли службу у селі Мала Токмачка Оріхівського району. Зі слів воїна, особовий склад батальйону налічував 450 осіб, із них на момент, коли той був ще живий, залишилось 70.

«Щоб не говорили, але російська армія значно переважає у живій силі та озброєнні. Звідси такі великі втрати серед українських воїнів. По телебаченню говорять про чималу кількість загиблих окупантів, якби люди знали, скільки тіл наших хлопців лежить на полях. Ми ходимо по трупах, мамо. По трупах наших воїнів, яких ніхто не забирає. А десь удома на них чекають рідні».

Найболючішим для Наталії став факт відкриття кримінального провадження на Максима та його побратимів за самовільно залишене місце несення служби. Йдеться про один з випадків, коли вони відійшли з позицій, які щільно поливалися ворожим вогнем. 

«У телефонній розмові син розповідав, як вибиралися з окопів, як повзли по тілах полеглих хлопців, у яких вже хробаки завелися. З десяти живими лишилися троє, у тім числі й Максим. Відстрілюватись не було чим, тож змушені були відступити. За це з них зробили майже злочинців та зрадників. Також доводилося від нього чути про те, як окупанти перевдягалися в українську форму і намагалися зайти з тилу. Але вони давали відсіч і не підпускали до себе. У розмові син часто повторював, що дивується, яким чином залишається живим у цьому пеклі. На що відповідала, що молюся щодня за нього, і свічки у храмі ставлю за щасливе повернення. Чи то Бог не чув мої молитви, чи долею був визначений короткий його вік». 

Упізнала сина по персневі

Про загибель Максима жінка дізналася від його побратимів. Того липневого сонячного ранку на доньчин телефон зателефонували хлопці й розповіли про те, що його тіло тиждень лежить на полі під палючим сонцем. А командир додав, що коли ніхто не забере, то поховають як зниклого безвісти, і він напише у рапорті, що рота пішла на завдання та не повернулася. В результаті, Максима не буде у списках ні живих, ні мертвих. А ДНК доведеться чекати не один місяць.

«Кілька днів від дитини не було жодної звістки. Я усіляке передумала: і що зв’язку немає, і що телефон розрядився, навіть допускала думку про поранення. Серце весь цей час було не на місці. Як виявилось, не дарма. Коли дізналася про його загибель, підняла волонтерів та ТЦК (військкомат). Дякуючи працівникам військкомату, зокрема Юрію Кабаку, тіло моєї дитини привезли додому. Єдине, по чому упізнала, – перстень із зображенням змії, що був на пальцеві. Тіло було геть пошматоване, а через те, що пролежало тиждень під сонцем, стало майже невпізнаним». 

Наталія зізнається, до останнього відмовлялася вірити у те, що сина більше немає, і додає, що 27-ме липня 2023 року став для їхньої родини найтрагічнішим днем. А вже за тиждень усі попрощалися з Максимом навіки.

Зі слів жінки, у хлопця за життя не було часу на розваги, оскільки після закінчення школи весь час був на роботі, а також допомагав удома по господарству. А ще мав кохану дівчину, з якою будували спільні плани на майбутнє. На той час вона перебувала за кордоном, і приїздила до бабусі у село, де вони зустрічались.

Так сталось, що змалку Максима разом з молодшою сестрою виховував вітчим – Роман. Подружнє життя матері з рідним батьком не склалося, і вони розлучилися, коли хлопець тільки пішов до школи. Відтоді, зі слів Наталії, той не згадував про сина, аж до самої його загибелі. А також не сплачував аліменти, через що утворився величезний борг. Утім, коли Максим загинув, не став відмовлятися від виплат, що належать рідним за загиблого у війні військовослужбовця.   

«Жодні багатства не замінять мені сина. Але прикро визнавати, що рідний батько, який упродовж багатьох років не давав про себе знати, та взагалі не цікавився не лише Максимом, а й донькою, не погребував грішми, омитими кров’ю рідної дитини. Обурливо, що син лежить у могилі, а він розкошує на них. Та Бог йому суддя». 

Щодня перед сном Наталія промовляє молитву за сина. Інколи він приходить до неї уві сні, і запевняє, що живий. Певною мірою, воно так і є, бо у Бога всі живі. 26 листопада йому мало б виповнитися 25. Не судилося. 

Поховали Героя у рідному селі. На його честь, та честь ще одного загиблого у війні з росіянами односельця – Володимира Котловця на фасаді школи, у якій навчалися, відкрили пам’ятну дошку.

Автор Жанна Білоцька

Фото з архіву родини




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

24 Лютого, Субота