«Що я відповім своїм майбутнім дітям на питання, що я робив, коли була війна» – інтерв’ю з нововолинським краєзнавцем та офіцером ЗСУ Юрієм Велінцем

Вище керівництво держави має проявити свій сталевий стержень і вчинити радикально: одним махом заборонити діяльність УПЦ МП в Україні, яке є осередком «русского міра». Саме так вважає нововолинський краєзнавець, доктор філософії з історії, а віднедавна – офіцер ЗСУ Юрій Велінець, який нещодавно завітав у студію БУГу.

В інтерв’ю БУГу науковець розповів про свою діяльність, про співпрацю між музеєм та громадськістю, чи варто людям нести свої артефакти до музею, своє ставлення до діяльності УПЦ МП в Україні, зокрема й на території Прибужжя, а також до процесів декумунізації й дерусифікації.

Краєзнавець наголосив, що на території Успенського кафедрального собору у Володимирі, Зимненського і Низкининського монастирів, якими наразі розпоряджається філія РПЦ в Україні, відбулося чимало реконструкцій з численними порушеннями. Також Юрій Велінець пояснив, чому необхідно вивчати історію свого краю й досліджувати свій родовід.

– Ваші краєзнавчі експозиції зацікавили багатьох людей. Жителі Прибужжя почали слідкувати, а також допомагали, розповідаючи свої власні історії. Як вважаєте, якою є оптимальна форма співпраці між музеєм та громадськістю? Чи варто людям нести торби артефактів до музею? І як відрізнити сімейну реліквію від історичного артефакту?

– Насамперед потрібно виходити до народу. Бо, можливо, люди заклопотані чимось, щоб самостійно проявити ініціативу, прийти в музей, просто чимось поцікавитися, принести якусь річ, чи розповісти спогад, щоб його записали. Натомість, коли ти особисто приходиш і ставиш людину перед самим фактом в неї вдома, де можна комфортно сісти, порозмовляти й паралельно попросити про якісь речі, які вже не потрібні їй в побутовому вжитку, але мають цікаву історичну пам’ятку. То, можливо, вони зможуть їх віддати. Чи сісти й переглянути сімейний фотоальбом, який зберігся, і перефотографувати окремі цікаві фото, які теж мають певну історичну цінність.

Були такі випадки, коли люди говорили, що це цінність, яка поколіннями передається в спадок, тому в музей передавати цю річ не будуть. Але вже достатньо того, що вони її зберігають. І рано чи пізно, вона може опинитися в музеї. Наприклад, вишиті сорочки, які ми з Марією Доліновською збирали. Деякі нам віддавали в музей, а є й такі, що ми просто фотографували і повертали назад.

Громади гарно контактують. Я сам був здивований, бо раніше мені здавалося, що люди більш консервативні, соромляться всього, наприклад, щось розповісти, чи чимось поділитися. Виявилося, що навпаки. Люди старшого покоління чекають поки до них звернуться працівники музею, які чимось цікавляться, і вони залюбки діляться своїми спогадами. І цей досвід, всі ці знання і вся ця пам’ять, якою вони з нами діляться, – представляє надзвичайно цінний інтерес для істориків, бо ж не все збережено в архівах.

До того ж, необхідно записувати спогади людей, бо час іде, люди помирають і паралельно помирає ця інформація. Наприклад, що стосується моїх записів з попередніх років, напевно половини людей вже немає серед живих. Й усі їхні спогади могли бути втрачені.

І це ж саме стосується фотографій і речей. Часто люди роблять ремонти і вважають, що якісь речі вже не потрібні. І це ще добре, якщо їх ховають десь на горище, а не просто викидають, чи знищують. Було навіть таке, що люди спалювали свої сімейні фотоальбоми. Це трагічно. Бо це пам’ять самої родини і нашого краю, яку треба зберігати.

Тому, я думаю, якось поступово в час війни люди будуть ретельніше зберігати давні речі. Й рано чи пізно появляться однодумці, які допоможуть ці питання максимізувати і запустити не лише в нашому Волинському Прибужжі, а й в цілому по області і можливо всій Україні.

– Наразі в Україні гостро стоїть питання діяльності УПЦ московського патріархату. Твоя позиція щодо цього – однозначна. Після набуття статусу офіцера вона зацементувалася ще більше. Але проблема є. Як реагувати на конфліктні ситуації на релігійному підґрунті і як протидіяти цим агресивним настроям?

– З цим явищем суспільство стикається не вперше. Воно пов’язане з українізацією богослужінь і створенням власної церкви. Це питання піднімалося в часи міжвоєння в 20-30 роках ХХ століття, коли Західна Україна здебільшого підпорядковувалася Польщі. І громади намагалися активно українізувати богослужіння. Зокрема і в нашій окрузі. Зокрема, в Низкиничах вже тоді була українізована літургія в храмі. Там був священник Андрій Савчук. Він був одним з ініціаторів.

Це священники, які активно взаємодіяли з українським національним рухом. Вони чудово розуміли, що в нас має бути одна єдина об’єднана церква, підпорядкована Константинопольському патріарху. Бо вся наша Київська митрополія в часи Київської Русі мала таке підпорядкування. Тобто з однієї сторони вона була самостійна, а з іншої – дочірня до материнської церкви Костантинтинополя.

Те, що зараз співається в УПЦ московського патріархату – це русифікована церковнослов’янська мова. Цілеспрямовано робилися такі традиції і зміни в ХІХ столітті. Адже тоді існувала концепція, так званого Уварова, коли вважалося, що релігія – це один з інструментів впливу на народ. Оскільки телебачення не було, а газети видавати такою кількістю було неможливо, то священник регулярно отримував певний інформаційний бюлетень, чи якусь газету, яку постійно доносив до людей.

Церква мала важель впливу влади. Не випадково кажуть, що в демократичних країнах є три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, а в російській федерації є ще одна – релігійна. І жахливо, що церква не займається питаннями духовності, не намагайться показати себе своєрідним центром духовного єднання людей. Куди дійсно можна прийти до Бога, відпочити душею і помолитися.

Чудово, коли священники не нав’язують якихось ідей, чи якихось думок, як це активно робиться в УПЦ мп. Там викривляють і перекручують факти. Іноді навіть історичні.

Я вважаю, що ПЦУ має хороші завдатки. І це є саме той осередок в якому треба об’єднувати українську націю в цілому. Бо це церква, яка дійсно підпорядковується українцям і дбає за українців. І саме через цю церкву ми маємо об’єднанність зі всіма іншими цивілізованими церквами православного світу. Те, що РПЦ себе дискридитувала це вже очевидний факт, який визнають повністю всі інші церкви. А те, що УПЦ мп намагається себе подавати, як окрему українсько-православну церкву, без всяких приставок і переконують, що це – окрема структура, незалежна від москви, є абсолютним фейком.

– В селі Будятичі встановили контейнер десь просто в полі. Зареєстрували, як окрему релігійну організацію, чи структуру УПЦ. Нібито, вона ні від кого незалежна. Хоча туди приїжджають правити священники з Володимир-Волинської єпархії УПЦ мп. Чи може така самопроголошена церква бути зареєстрована, як окрема незалежна структура?

– В нас держава правова. Якщо є всі законодавчі підстави, то, можливо, дозволяється реєструвати такі осередки під іншими якимись назвами, чи під юрисдикціями якихось інших структур. Але, якщо реально подивитися на мету й діяльність такої церкви, то можна побачити зовсім інше. І це не лише фінансова сторона, а й в першу чергу ідеологічна. Всі чудово розуміють стару давньоримську тактику: розділяй і владарюй. Коли ти розділяєш націю, тоді її легко взяти під контроль. Те саме, вважаю, здійснює росія постійно, ділячи нас в питаннях духовних, мовних і культурних. І нам, як українцям, потрібно всім мобілізуватися, щоб протистояти таким загрозам.

Ми маємо знати нашу історію. Розуміти, що в нас була Київська митрополія, яка була в юрисдикції Константинопольського патріарха, який нічого лишнього нам не нав’язував. Було нормальне, мирне існування. Цьому сприяла наша українська еліта, меценати, гетьмани, відомі полководці. Всі вони підтримували саме цю церкву. Потім сталося так, що ми опинилися в окупації російської імперії. Звичайно, що тоді Київську митрополію, як потенційну загрозу ліквідували, а церкви взяли під контроль кремля. І звичайно поставили своїх наставників. Тоді, коли Україна отримала свою незалежність, то відповідно постало питання своєї власної української незалежної церкви. Є багато людей, які чітко розуміють, що конкретна кількість патріархів, чи вищого духовенства напряму контролюється москвою. І вони напряму диктують те, що говорить москва.

– Наш регіон Прибужжя має три вагомі духовні пам’ятки, якими наразі розпоряджається філія РПЦ в Україні. Йдеться про Успенський кафедральний собор у Володимирі, Зимненський і Низкиницький монастирі. Навряд чи Зимненський монастир в первісному вигляді мав гелікоптерний майданчик і Низкининський монастир теж значно розбудований. Втрачені артефакти, багато чого було пошкоджено чи перероблено. Попри все люди продовжують стояти горою і агресивно реагують. Триматися московського патріархату продовжують навіть військові. Як українській церкві позбавитись цього всього і стати дійсно українською?

– Дійсно РПЦ в Україні зробила все, аби пам’ятки мали вигляд наближений до москви. Таким чином, підкреслючи, що вони історично прив’язані до кремля. Якщо взяти територію Низкиницького монастиря, то вони не змінили зовнішнього вигляду центрального храму, але зруйнували північну оборонну стіну і поставили там келії. І якщо приїжджали комісії, щоб виявити порушення, але не виявляли їх, то це абсурд. У мене є прямі фотографії, зроблені самими монахами, коли робили ремонтні роботи на території храму. Де стоїть грейдер, гори землі, згорнутої біля храму. Тобто це руйнація верхнього археологічного шару і пряме втручання в пам’ятку. Це реально дуже серйозне порушення за яке навіть можна відкривати кримінальне провадження.

Є фотознімки, вистачає задокументованих спогадів, є артифакти, які збереглися і свідчать про те, що вони були зруйновані. Наприклад, іконостас XVIII століття, знищений Пашею Марседесом, як його в народі називають, збиті картуші Адама Кіселя по кутах. Це теж повноцінне втручання в пам’ятку. Були замуровані стіни по правій і лівій стороні храму. Там були намальовані у XVII столітті великі фрески, щоправда греко-католицького формату. І висіли дві ікони. З однієї сторони Василя Великого, з іншої – Причастя Святого Онуфрія. Вони вибили ці всі вікна. Для цих робіт потрібні були офіційні дозволи. Але їх ніхто не давав.

В Зимненському монастирі теж є чимало порушень. Мені сказали, що там взагалі прорубали оборонний мур, щоб зробити прохід з готелю на територію храму. Це пряме порушення. Ще одне було, коли відбувалася реконструкція храму. Він раніше ніколи не мав стільки куполів. Там в основному був трикутний дах з металевими хрестами невеликого формату по краях: з однієї і другої сторони. Це старий архіїчний тип церков. Але під час реконструкції, російська церква внесла свої корективи. Зробили аж 5 куполів. Один з будівельників мені прямим текстом сказав, що стіни церкви не розраховані на такий вантаж. Через це вони почали давати тріщини. То якимось чином там все укріплювали і стягували. Зараз на стіни йде велике навантаження і оскільки храм знаходиться на підвищенні біля Луги, то це може призвести до того, що просідатиме фундамент і руйнуватиметься пам’ятка.

Читайте також:

 46 депутатів Верховної Ради, за ініціативою народного депутата Ігоря Гузя, звернулися до прем’єр міністра Дениса Шмигадя з проханням перевірити три волинські святині, які перебувають в руках упц мп – Зимненський і Низкиницький монастир та Успенського собору у Володимирі. Раніше Погуляйко та Лобач знову саботували реальні перевірки цих храмів, стоврили фейкову, яка не виявила ніяких порушень.

Також цікава ситуація з Чудотворною Зимненською іконою. Мені тричі не вдавалося потрапити в центральний храм, коли я приїжджав. Хоча згідно охоронних договорів має бути повноцінний доступ до пам’яток архітектури з 9:00 до 18:00. Коли я приїжджав, я завжди себе поводив стримано і помірковано й діяв, як краєзнавець, який приїхав вивчати цю історичну пам’ятку. Але мені тричі не дозволяли потрапити в храм, щоб побачити чудотворну ікону. Я туди потрапив в рамках однієї екскурсії і мені ледь дозволили сфотографувати цю ікону. Я спілкувався з львівськими реставраторами, які сюди приїжджали. І вони теж говорять, що це гарно виконана копія.

Де оригінал – невідомо. Хоча було б цікаво дізнатися. У мене є два фотознімки ХІХ століття цієї ікони. Ми могли б співставити, якщо змогли ще дістати ікону з рис. Провести дослідження. Можливо це ікона, яка була відреставрована, чи взагалі новонамальована ікона, чи старий зразок десь зберігається, чи може його взагалі вже не існує. Ці питання також турбують. Було б добре, якби можна було взяти цю ікону на вивчення і якби адміністрація монастиря була лояльна до краєзнавців, але це, на жаль, не так.

Я думаю, вже той факт, що вони цього не хочуть, свідчить, що їм є що приховувати. Територія цього монастиря – дуже велика. Там можна було б проводити велику кількість археологічних досліджень і вивчати саму архітектуру храмів і оборонних мурів. Але московська церква вважає, що це тепер їхня власна територія і туди ніхто немає права вільного доступу. Це абсурд.

– З боку держави, які мають бути дії, щоб припинити діяльність цієї релігійної організації в Україні?

– Думаю, треба мати сталевий стержень. Чітко, однозначно і одним махом це зробити. Не дискутувати: може, чи не може, порушення прав, чи не порушення прав. А чітко визначити. Бо, вважаю, СБУ знаходило достатньо доказів, серед них і листівок російської церкви і самого кремля, які свідчать про пропаганду. Це говорить, що вони дискредитували себе. Те, що вони самі не хочуть іти на примирення, об’єднання, чи якийсь компроміс, свідчить про те, що є накази зверху цього не робити. І вони самі себе заганяють в глухий кут.

Нашій центральній владі треба просто не боятись, проявити свій характер і вчинити радикально. Ми знаходимося в такому часі, що маємо змінити свою державу, щоб в подальшому не виникало питання руско-язичного населення, яке буде закликати рускій мір, щоб в нас не існувало руского міра духовного.

– В Україні тривають процеси декомунізації й деколонізації. Низка вулиць у Володимирі, Нововолинську й наближених громадах була перейменована. Немає вже у нас вулиць Гагаріна, Кірова, Пушкіна й тому подібних. Однак вулиці 8-го Березня і Першого травня в деяких громадах досі лишилися. Люди кажуть, що не варто їх чіпати, бо вони не мають ніякої історичної цінності. Нібито, це звичайний день і звичайна українська назва. Як вважаєш, чому треба позбуватися нам ось цих радянських маркерів?

– Я був дотичний до усіх цих процесів. Ще до мобілізації я часто входив в комісії з декомунізації й дерусифікації Нововолинська й Нововолинської громади. Ми дискутували на різні тематики. Мене дивувало, коли змінювалася назва вулиці, постійно брали прикметникові форми, типу Абрикосова, Вишнева, Зелена, Тиха, Сонячна або Джерельна. Таке враження, що ми боїмося своєї історії. Що нам заважає назвати вулицю на честь відомої історичної персони? Але ми – демократична держава і враховуємо право більшості. Люди хочуть прикметникову, то хай така і буде.

Те, що вулиці Першотравнева і 8-го Березня зберігаються, вважаю, ненормальним. Бо в нас виникають дискусії, що 8-ме Березня – це Міжнародний день жінок. Але всеодно це свято роздуте комуністичним світом. В нас є День матері. Ми можемо вивести якийсь окремий день української жінки. Я пам’ятаю, пропонували запровадити його в лютому, якщо не помиляюсь, на День народження Лесі Українки. Це теж непогано. Ми можемо просто перенести цю дату на день, який не асоціюватиметься з комуністичним виміром.

Бо здається просто Міжнародний день жінок і нічого тривожного немає. Але, потрібно подивитися на радянські цілеспрямовані ідеології, які використовуються для пропаганди й для того, щоб показати, що жінка тепер знаходиться в привілейованому становищі, бо ж радянський світ – рівноправний. Але це ж абсурд. Бо це свято грало роль такого формату, коли жінка важко працювала на якихось фабриках, чи на цукрових ланках, де треба було вручну прополювати гектари землі, то цим святом хотіли, хоч трішки її втішити. Мовляв, ось в нас є таке свято, то ви не переживайте, ми вас шануємо і поважаємо, але ви далі важко працюйте.

А ми в нашому святі бачимо жінку не просто як трудівницю, а як особистість, як жінку, яка має рівноправ’я з чоловіками, як жінка-матір, як жінка-захисниця. Тому, я думаю, що 8-ме березня – це дата, якої нам теж треба позбуватися. Тому вулиці теж бажано перейменувати. Це саме стосується першого травня.

– Одне з ваших захоплень – це генеологія, дослідження родоводу. Чи варто людям самим двивчати свій родовід чи все-таки краще звертатися до фахівців?

– Зараз дуже багато людей зацікавлені в цьому. Я взагалі ділю людей зацікавлених в історичному минулому на три категорії. Перша – люди, які цікавляться загальною історією України, на жаль, таких дуже мало зараз, але, сподіваюся, з часом це зміниться. Друга – це ті, які цікавляться історією свого краю. Бо ти тут зростав і цікаво, чому ця річка має саме таку назву, звідки цей будинок з’явився, яку історію має цей храм, чи які тут були персоналії. І найцікавіша – третя, вони цікавляться генеологією, бо це вже напряму тебе стосується. Дізнатися, хто був твоїм предком – це дійсно важлива річ. За кордоном такі тенденції були в 90-х роках масовими. Створювалися спеціальні організації, які займалися дослідженням родоводів людей. Але в них архіви непогано збережені.

Є частина людей, які намагаються особисто й самостійно вивчити своє коріння. Не раз, коли я працював в державному архіві Волинської області, часто фіксував, як громадяни намагаються знайти якісь документи, шукали відомості в метричних книгах. Але ці книги – це скорописи. І треба вміти їх читати. Тут треба зібрати комплекс інформації. На основі того, що зберігалося вдома, на основі інформації з кладовищ, фотокарток, які збереглися, архівних відомостей. Це при тому, що велика й широка географія може бути. Бо люди часто переміщалися.

Можливо здавалося, що вся рідня з Волині, але тобі прийдеться їхати десь у Харків. Адже кілька десятків століть тому родина проживала саме там. Це широка географія. Це важка робота. Якщо вникати в XVIII – ХІХ століття, коли виникла латина й появився староукраїнський скоропис, то навіть не всі фахівці-історики їх розшифрують. Цьому треба вчитися. Тому для цього можна звернутися до фахівців-істориків, які цим займаються професійно. Бо звичайна людина не має розуміння архівної структури.

До того ж треба переглянути величезну кількість різноманітних документів. Також потрібно знати районування того часу, типу губернія й повіт. Й те, до якої саме належала ця чи інша територія, село чи парафія. Там багато всяких нюансів з якими звичайна людина стикається, розчаровується і дуже швидко залишає архів.

Я думаю, що незабаром з’являться масштабні організації, чи якісь конкретні персональні історики, які будуть цим займатися. В принципі я цим займаюся. Свій родовід я частково дослідив, але в мене був акцент на краєзнавчих дослідженнях, тому я поки призупинив це вивчення. Але 150 осіб в свій родовід я вписав вже.

Я все-таки закликаю цікавитися своїм родоводом, історією своєї родини. Зараз поки живі старожили, запишіть на диктофон їхні спогади, те, яким було її життя, чим займалася, з якого роду походить, якісь найцікавіші й найважливіші життєві епізоди.

– Чим відрізняється історик, науковець Юрій Велінець від офіцера ЗСУ?

– Це все відбувалося дуже спонтанно, якщо чесно. Я дуже часто думав про службу в ЗСУ. Також в мене брат вже тривалий час воює. До того він був в зоні АТО, а я тоді ще був студентом університету й активістом Луцького майдану. В мене є ось цей патріотичний дух й готовність до боротьби за свою державу. Можливо, це в мене від прадідуся, який був упівцем і репресованим за це.

Я часто ловив себе на думці, що займаюся науковою діяльністю, але, коли закінчиться війна, то, можливо, буду картати себе за те, що, не воював. І маючи вихованців, студентів чи, можливо, своїх дітей, від них будуть лунати питання: “А де ти був в той час?”. Я міг би навіть обґрунтувати, що проводив масштабні наукові дослідження в цей час, які теж потрібні для держави і теж мають стратегічне значення, але це може не сприйнятися так емоційно, як прямо сказати, що перебував на службі. Це мене теж постійно турбувало. І коли постало питання мобілізації, то виникло два питання: з першої сторони – гордості, що теж воюю, а з другої – те, що забуваю свою попередню діяльність. наукове життя.

Дивіться також анкету з краєзнавцем та офіцером ЗСУ Юрієм Велінцем.