<

«Перед виходом на позиції один взвод читає молитви, інший співає «в останню путь», – офіцерка 14 бригади

20:57 | 1.03.2024 / Новини / /
Перегляди
944
/ Коментарі відсутні

Офіцерка 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Вікторія Антошина розповіла, що щодня складають списки тих, хто йде на «нуль». Кожне прізвище пишуть власноруч. Деякі хлопці інколи на емоціях кричать в обличчя, що відправляють їх на смерть, але потім беруть себе в руки, і йдуть на позиції. Бо розуміють, що мають це робити, і їх ніким замінити. Якась частка правди у їхніх словах є, але з іншого боку, Вікторія каже, що це робота. Важка у моральному та психологічному плані робота, яку мусять виконувати.

Про це пише Жанна Білоцька для ВСН.

«Навіть коли тобі в обличчя кричать, виплескуючи свій біль, – мовчи, слухай і не перебивай»

Лейтенантка Вікторія Антошина є заступницею командира стрілецької роти з морально-психологічного забезпечення одного з батальйонів 100 Обр ТРО. Її військовий шлях розпочався у 51ОМБр/14 ОМБр імені князя Романа Великого зі звання солдата. Перед початком повномасштабного вторгнення за власною ініціативою перевелася у «соту» бригаду».

В обов’язки входить знати кожного військовослужбовця роти, його ділові, професійні якості, морально-психологічний стан,  запити, настрої, сімейний стан; забезпечувати виконання рішень командира  роти,  вивчати та аналізувати морально-психологічні якості кожного військовослужбовця, соціально-психологічний клімат у підрозділі; здійснювати конкретні заходи щодо зміцнення військової дисципліни та правопорядку, профілактики правопорушень серед особового складу; згуртування військового колективу, навчати особовий склад роти безконфліктному  нерепресивному спілкуванню і ненасильницькому розв’язанню проблем, які виникають під час служби; піклуватися про поліпшення матеріально-побутових умов підлеглих, їх соціальний і правовий захист, знати потреби й запити військовослужбовців; вживати заходів для вирішення скарг і заяв, підтримувати зв’язок із сім’ями особового складу роти. Тобто на її тендітні плечі лягає відповідальність за морально-психологічний стан понад півсотні військовослужбовців.

«Кожного потрібно вислухати, зрозуміти, дати пораду за необхідності, підтримати, заспокоїти, а інколи, зціпивши зуби, просто мовчати, коли на тебе виплескується біль та емоції. Наші хлопці – титани, але попри усю міць, їм потрібна підтримка й можливість виговоритись. Для них це не просто, оскільки у суспільстві склався стереотип, що чоловіки ніколи не скаржаться, не плачуть. Тому вони намагаються приховувати проблеми та внутрішні переживання, бо не хочуть, щоб їх сприймали слабкими.

І як результат, замикаються у собі. Так не повинно бути, ми маємо розуміти, що вони насамперед люди, і їхні сили мають властивість закінчуватись. У такі моменти їм хочеться кричати від болю, а цього болю вони бачать достатньо. І його потрібно десь виплеснути, щоб потім знову повернутись на позиції за черговою порцією адреналіну, який змушує організм перелаштовуватись на виживання».

У розмові Вікторія зауважує, найбільше хлопців пригнічує невідомість. Коли вони приїхали на позиції, їм обіцяли, що їх  поміняють за пів року, але минув рік, а заміни немає, і ніхто не говорить, коли надійде. Як і про кінцеву дату, коли все завершиться. І ця невизначеність негативно впливає на їхній моральний стан, до усього цього додається ще й загибель побратимів.

«З моєї роти було є троє «небесних», так ми називаємо наших хлопців, котрі загинули торік. Так, наприкінці вересня не стало командира стрілецького взводу стрілецької роти Валерія Зубчика з позивним «Шацьк». Це був спокійний, врівноважений, відповідальний військовослужбовець, втрата якого боляче вдарила по особовому складу. Мені випала непроста місія – бути у такі важкі моменти поруч з його рідними на упізнанні та похованні. Це важко, боляче, але, я навчилася стримувати емоції, бо усвідомлюю, яким би мій біль не був, він ніколи не зрівняється з тим, який відчувають рідні загиблого, і який є у тисячу разів сильніший.

За декілька днів під час штурму з позиції не повернулися ще двоє побратимів – Іван Вознюк «ТУРИСТ» та Андрій Вовк «ПУЛЯ». Тоді інших хлопців дуже сильно накрило. Ні, не від страху. Страх – це нормально, ненормально, коли його не має. А від почуття провини. Чимало з них картали себе за ці смерті, аналізували ситуації, намагаючись знайти відповідь: чи могли б вони врятувати побратимів? У таких випадках обов’язково потрібно надати їм можливість виговоритись, не ізолюватись від них, як би події не розгортались. Навіть коли тобі в обличчя кричать, щоб ти йшла в окопи, бо у них теж діти, і вони також хочуть жити, – це нормальна реакція, яку потрібно сприймати адекватно. І розуміти, що це – війна, а ти свідомо обрала цей шлях у ній. Тому просто намагайся зрозуміти кожного, і вислухати».

«На війні жінка також повинна залишатися жінкою»

На запитання, як самій вдається справлятися з емоціями та власними переживаннями, адже вона також людина, і насамперед жінка, Вікторія зізнається, що навчилася давати раду собі, й сприймати все, що коїться навколо спокійно, при тому завжди залишатися жінкою.

«Де б не була: в окопі, кабінеті, у лісі, маєш бути жінкою. Ти можеш бути слабкою або сильною, але завжди залишатися нею. Не йдеться про сукні та зачіски, на війні не до них. У це поняття вкладаю набагато більше, оскільки жінка поєднує у собі кілька ролей: матір, дружину, подругу, друга. Ну, і охайність та доглянутість ніхто не скасовував, вони навіть передбачені статутом. Попри відсутність умов, ми все ж намагаємось облаштувати побут так, щоб була можливість і помитися, і речі випрати.

Це вдається зробити завдяки золотим рукам наших хлопців, які навіть гарячу воду, що є на межі фантастики у прифронтових зонах, організують. Однак бувають ситуації, коли на вогнищі доводиться її гріти і мити голову, а потім з дівчатами одна одній ще й коси заплітаємо. Не повірите, але я ще у 2017 придбала лампу для манікюру, і вожу її з собою, щоб інколи не тільки собі, а й дівчатам нігті зробити. Для мене це маленький клаптик затишку, якого не вистачає. Та й хто б що не казав, але ми насамперед є дівчатками, нам хочеться бути привабливими та подобатися насамперед самим собі. Та й чоловікам приємніше бачити перед собою доглянуту жінку».

Щодо ставлення сильної половини до слабкої, хоча сьогодні слабкою її не можна назвати, нічого не змінилось. Вікторія розповідає, чоловіки й далі продовжують вважати, що жінчине місце на кухні та біля дітей. Такий вже їхній менталітет. Однак молодь, вихована у сучасному світі, думає інакше, і з розумінням ставиться до того, що жінка покликана не лише для материнства та бути берегинею домашнього вогнища. Вона може значно більше, і робить інколи більше за чоловіків, або нарівні з ними. І її не потрібно засуджувати за це, а поважати й сприймати її вибір.

«У багатьох жінок-військовослужбовиць є діти, у мене – теж. Кожна з нас любить свою дитину, і сумує за нею. Але водночас усвідомлюємо, задля чого ми тут, тому й підписали контракт із ЗСУ. У свій час поставила пере собою мету – навчатись, розвиватись та стати офіцером, і досягла її. Зважаючи на все, з упевненістю можу сказати, що знаходжуся на своєму місці, тобто там, де маю бути, і де потрібна. Багато хто осуджує нас, жінок, мовляв, проміняли дітей на окопи.

Для себе давно зрозуміла: людям не вгодиш, тому найціннішою думкою для мене є думка моїх рідних, яким вдячна за підтримку та розуміння. Щодо страху перед смертю, про який інколи мене запитують, можу сказати лише одне: усі, хто тут знаходиться, готові до будь-якого сценарію, бо не знаєш коли й куди прилетить. Це на мирній території може видатись страшним все, що тут відбувається, а там звикаєш. Головне не накручувати себе до параноїдального стану, що має статися, те й станеться. І коли ти сприймаєш усе спокійно, стає легше. Більше за смерть боюся за життя дитини та близьких мені людей».

Одні бійці перед виїздом на позиції читають молитви, інші співають «В останню путь»

На війні щитом від стресів та емоційних зривів, який боронить психіку та дозволяє вистояти серед жахів війни, є гумор. Без нього, говорить Вікторія, ніяк. Навіть отримавши поранення, хлопці намагаються жартувати.

«Одного з наших бійців було важко поранено, в результаті чого довелося  ампутувати обидві кінцівки ніг. Наразі він проходить реабілітацію за кордоном і навчається ходити на протезах задля повноцінного життя. Ми з ним постійно знаходимось на зв’язку. Одного дня повідомила йому, що він отримав статус УБД. Боєць тут же скинув відео, де саме проходив тренування на тренажері, зі словами: «Я вже біжу за посвідченням». Також гумор присутній перед виїздом на позиції. Є взвод, який перед відправленням на «нуль» читає молитви, а є інший взвод, який співає пісню «В останню путь». З одного боку це виглядає смішним, з іншого, – навпаки. Але хлопці таке сприймають нормально».

На війні, особливо у складні моменти, допомагає віра. Вона у кожного своя, але обов’язково є. Зі слів Вікторії, майже усі вірять у Бога, особливо під обстрілами, навіть ті, які ніколи не молились. Хоча й атеїстів вистачає. Так, один боєць для себе визначився, що війна – це політика, бо якби, на його думку, існував Господь, не допустив би цього кровопролиття. Він цю ситуацію розглядає крізь політичну призму, а хтось через релігійну. У кожного своя правда.

«Дуже хочеться додому, не у гості. Хочеться щодня прокидатися у своєму ліжку поруч з коханим чоловіком, бачити дитину не по відео, а наяву, проводжати її до школи, а ввечері усією сім’єю сідати до столу. Такі ж бажання у кожного, хто сьогодні на фронті не зважаючи від статі. Але поки не реально їх втілити у життя, спочатку потрібно виграти цю війну. А для цього потрібна зброя, яку чекаємо ось уже другий рік, люди, яких катастрофічно не вистачає. Але вмотивовані, не ті, яких за руку тягнуть у військкомати.

Кожна людина повинна свідомо йти захищати свій дім, родину, а не чекати, що за нього це зробить хтось інший. Тут хотілося б поставити у приклад добровольчі батальйони, у складі яких воюють вмотивовані та підготовлені бійці. Інколи дивуєшся, звідки у них сили беруться?! Також хотілося, щоб забезпеченням більше займалися не волонтери й рідні хлопців та дівчат, а держава, яку вони захищають. Від неї насамперед має йти підтримка на усіх рівнях, щоб її відчували захисники. Варто також додати, бійці уважно слідкують за подіями у суспільстві та політиці. Їх дуже здивувало та збентежило звільнення Залужного і його команди. Оскільки у складі роти служать колишні поліціянти з офіцерськими званнями, котрі напрочуд добре орієнтуються у законодавстві, нерідко від них дізнаємось свіжі новини та зміни у правовому полі. Це говорить про те, що ми, військові, цікавимось життям за лінією фронту, хоча не можемо впливати на процеси, що відбуваються. Наразі у нас єдина місія – виграти цю війну».

На війні допомагає вижити віра та ангели-охоронці у білих халатах, хоча у польових умовах їм халат заміняє бронежилет. Янголами, які рятують життя пораненим захисникам, є медики, котрі готові у будь-який момент виїхати на допомогу. Начальник медичної служби Іванна Миколаївна зуміла підібрати колектив не лише за професіональними якостями, а й за покликом серця.

«Нам дуже пощастило мати таку гарну команду, яку зібрала наша Іванка. Всі дівчата й хлопці мають освіту та чималу практику у цивільному житті, що дійсно дуже важливо у таких умовах. Вони роблять неймовірні речі, щоб врятувати наших бійців. Завдяки їм чийсь батько, брат, чоловік чи коханий залишився живим. Дай, Боже, нам усім якнайшвидше здобути перемогу і неушкодженими повернутись до рідного дому».




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 Травня, Понеділок
19 Травня, Неділя