“Педагогічні ідеї єпископа Володимир-Волинського Фадея (Успенського) не втрачають актуальності у ХХІ столітті”, – Богдан Жулковський
Подолання моральної та духовної кризи сучасного суспільства значною мірою залежить від реформування системи освіти. «Записки з дидактики» єпископа Володимир-Волинського Фадея (Успенського; 1872 – 1937) пропонують аналіз фундаментальних проблем навчальної та виховної роботи у початковій школі та окреслюють найефективніші методи щодо їх вирішення. Педагогічні ідеї святителя Фадея не втрачають актуальності у ХХІ столітті.
Ключові слова: дидактика, методика, освіта, релігія, – повідомляється на сайті Володимир-Волинського педколеджу.
Сутність освіти полягає не лише у вмінні оперувати певною сумою знань, а й в укріпленні моралі та відродженні духовності. Часто трапляються випадки, коли вчителеві важко адекватно відреагувати на внутрішній стан підростаючого покоління. Іноді причиною цього є відсутність стійкої моральної установки у самого педагога. Подолання духовної кризи суспільства значною мірою залежить від реформування системи освіти. Її ціль повинна полягати у переосмисленні атеїстичної методології та утвердженні християнської моралі. Важливу роль у цьому процесі має відігравати досвід передових зарубіжних країн.
У європейських державах існує дві полярні точки зору на взаємодію освіти і релігії: 1) релігія сприймається як рудименти архаїчних часів, тому їй не може бути місця в освітніх установах; 2) релігія визначає ідентичність, орієнтири і сприяє мультикультурному діалогу, тому є вагомою в сфері освіти [8, c. 298]. Відповідно, кристалізувалися дві моделі співпраці школи та церкви: релігієзнавча чи неконфесійна (релігія розглядається крізь призму секуляризації) та деномінаційна чи конфесійна (пріоритет надається традиційній релігії) [13, c. 79]. Неконфесійна модель є типовою для країн з відстороненими державно-церковними взаєминами (Франція), конфесійна – для католицьких країн, у яких налагоджена кооперація держави та церкви (Польща, Італія, Австрія, Ірландія) [8, с. 298].
В учбових планах освітніх закладів Європи міцно укоренилися дисципліни з назвами «релігія» (Греція, Кіпр, Болгарія, Румунія, Угорщина, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Словаччина), «основи релігії» (Австрія, Ірландія), «релігійне виховання» (Великобританія), «моральне та релігійне виховання» (Португалія), «релігія та етика» (Люксембург), «навчання католицької релігії» (Італія), «основи християнства» (Данія), «християнська віра» (Латвія), «знання про релігію» (Швеція), «релігійна освіта у школі» (Іспанія), «етична освіта» (Литва), «релігійні та філософські рухи» (Нідерланди) [7]. У деяких країнах релігієзнавство є факультативним або ж входить до інтегрованих курсів з філософії чи культури.
В Європі усталилися терміни «релігійна освіта» («religious education», «religious formation») і «релігійне навчання» («religious instruction»). Вони у ХХ ст. замінили звичні для європейської педагогіки поняття «християнська освіта» і «християнське виховання» [8, с. 297]. З метою контролю якості релігійної освіти, створено Міжнародні релігійно-педагогічні ліги – Європейський форум вчителів релігійної освіти, Міжнародну комісію з питань взаємодії церкви і школи, Міжнародний семінар з релігійної освіти і цінностей. Схвалено «Толедські керівні принципи навчання релігії у державних школах» [13, c. 73–74].
Попри певну методологічну спільність, кожна європейська країна має особливі домінанти релігійної освіти, які визначаються не так етнічними, як конфесійними ознаками. Більшість держав Європи сповідує католицизм (Іспанія, Ірландія, Португалія, Італія, Австрія, Польща, Франція, Литва). У кількох країнах спостерігається рівноправ’я католицизму і протестантизму (Німеччина, Угорщина, Нідерланди). У деяких країнах панівну роль займає православ’я (Греція, Кіпр, Румунія, Болгарія) чи протестантизм (Скандинавія). В одиноких державах переважає іслам (Туреччина, Албанія, Боснія та Герцеговина) [8, c. 298].
У рамках залучення України до європейських інтеграційних процесів, виникає закономірне питання: що може дати Європі Україна? Відповідь безсумнівна – традиційні духовні цінності: релігію, культуру, освіту. З одного боку, ці феномени повинні підкреслити певну самобутність, з іншого – мають органічно вписуватися до європейських релігійно-освітніх процесів. Щоб зрозуміти сакраментальну модель української педагогіки, варто поглянути в історію. Адже історичний досвід – це грандіозний фундамент для нових педагогічних ідей.
Разом із поширенням християнства, на теренах Київської Русі було запроваджено особливу систему шкільництва, за зразком Візантійської імперії. Базовими осередками освіти того часу стали собори, монастирі та парафіяльні храми. Ця система отримала значний розвиток у ранньомодерну добу, коли відбулося її розгалуження. Крім початкових шкіл, виникли освітні заклади середнього типу – колегіуми і братські школи – , а також перші українські академії – Острозька та Києво-Могилянська. В останніх, з одного боку, запровадили традиційні «сім вільних мистецтв» («septem artes liberales»), що відображали середньовічну латинську схоластичну парадигму. З іншого – вони зберігали типову національну систему, з домінуванням теологічних дисциплін і християнської етики.
У другій половині ХІХ – першій чверті ХХ ст. основними початковими учбовими закладами в Україні стали парафіяльні і земські школи. Навчальні плани в обох типах освітніх установ були майже тотожними, за винятком релігійних дисциплін, на які у парафіяльних школах припадало 48% годин, в земських – 34% [2]. Церковні й міністерські школи користувалися єдиними підручниками, послуговувалися подібними формами і методами навчання. Обидва типи шкіл зіграли істотно важливу роль у процесі подолання неграмотності [5].
Парафіяльні школи були однорічними або дворічними. У перших основними предметами були Закон Божий, церковний спів, читання, письмо та елементарна арифметика. В останніх до названих дисциплін додавалися загальна і церковна історія, географія та природознавство [1, с. 160]. Для уніфікації системи освіти, укладалися універсальні навчальні програми, публікувалися підручники, посібники, науково-методичні часописи. Для підготовки педагогічних кадрів діяли вищі й середні освітні заклади – вчительські інститути, вчительські семінарії, вчительські школи та вчительські курси. Контроль за якістю навчального процесу належав до компетенції Міністерства освіти та Священного Синоду.
Наприкінці ХІХ ст. на Волині було 45 типів освітніх установ, 13 з яких діяли як початкові. Найчисельнішими серед них були парафіяльні школи, котрі функціонували при 84% приходських храмів. Більшість парафіяльних шкіл Волині не мали приватних приміщень і вимушені були їх орендувати (що значною мірою відображалося на їх матеріальній базі). Укомплектованість парафіяльних шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами сягала 61–76%, з яких лише 39% мали повну вищу освіту. Натомість, більшість педагогів (61%) закінчили дворічні і трирічні вчительські школи чи однорічні вчительські курси [2].
З-поміж викладацького колективу церковно-освітніх установ Волині першої чверті ХХ ст. найбільше відзначився єпископ Володимир-Волинський Фадей (Успенський; 1872 – 1937). Преосвященний владика був не лише видатним ієрархом, аскетичною і харизматичною особистістю, а й відомим педагогом і теологом, доктором богословських наук. Його перу належать фундаментальні дослідження з біблійної ісагогіки і герменевтики «Єдність книги пророка Ісаї» та «Єгова». Сучасники вважали святителя Фадея високоерудованим науковцем, людиною енциклопедичних знань, апологетом традиційної моделі християнської освіти. Як педагог, він мав досвід викладання не лише богословських, а й окремих світських дисциплін – філософії, логіки, дидактики і психології [4, с. 39].
Єпископ Фадей народився 1872 р. у Нижегородській губернії в багатодітній сім’ї місцевого священика. Закінчив Нижегородську духовну семінарію і Московську духовну академію. 1896 р. захистив кандидатську дисертацію, 1901 р. – магістерську, 1907 р. – докторську. У 1897 р. прийняв чернечий постриг, дияконську й священицьку хіротонії. На початку 1902 р. піднесений до сану архімандрита. Протягом 1897 – 1908 рр. ніс послух викладача Смоленської та Уфимської, інспектора Мінської та ректора Олонецької духовних семінарій. У той час отець Фадей видав власну педагогічну працю – «Записки з дидактики» [10].
Архієрейська хіротонія архімандрита Фадея, після його обрання і наречення єпископом Володимир-Волинським, другим вікарієм Волинської єпархії, відбулася 21 грудня 1908 р. у місцевому соборі Різдва Христового. Її очолив архієпископ Волинський Антоній (Храповицький), котрому співслужили єпископи Гродненський і Брестський Михаїл (Єрмаков), Холмський і Люблінський Євлогій (Георгієвський) та Білостоцький Володимир (Тихонницький). Маючи високий сан архієрея, святитель Фадей не зрадив своїм чернечим обітницям. Він не полюбляв світських церемоніалів, натомість провадив життя у пості й молитві. Упродовж тринадцятилітнього перебування на Волині, єпископ Фадей відвідав найвіддаленіші храми, в яких звершив богослужіння і виголосив проповіді. 28 лютого 1913 р. владику Фадея призначили першим вікарієм Волинської єпархії, а з 1919 р. до самого арешту у 1921 р. він виконував обов’язки її правлячого архієрея.
До Волинської єпархії, з центром у Житомирі, в першій чверті ХХ ст. увійшло три вікаріатства: Острозьке, Володимир-Волинське і Кременецьке. Її очолювали архієпископи Антоній (Храповицький) і Євлогій (Георгієвський), у подальшому відомі ієрархи і теологи православної церкви у діаспорі. Конфесійний склад Волинської губернії цього періоду був неоднорідним: 20% населення сповідувало православ’я, 20% – католицизм. З-поміж представників інших деномінацій, переважали старообрядці, іудеї, штунди й баптисти [4, c. 34].
Станом на 1909 р. у межах Волинської єпархії існували наступні освітні установи: одна церковно-вчительська школа, десять середніх шкіл другого ступеня, 22 двокласних і 998 однокласних парафіяльних шкіл. Загальна кількість вихованців у цих учбових закладах становила 1550 осіб [3, с. 519]. На теренах Володимир-Волинського повіту діяло 22 початкові школи [3, с. 599].
На одному з засідань Волинського місіонерського з’їзду, єпископа Фадея, як одного з найактивніших педагогів, обрали головою єпархіальної комісії у справах освіти. Комісії було доручено розробку ряду методичних посібників для парафіяльних шкіл. Так з’явилися «Настанови у Законі Божому», «Закон Божий для народу і народних шкіл», «Взірцеві заняття Закону Божого» [3, с. 598]. За безпосередньої участі владики Фадея, комісія створила низку учбових програм, контролювала школи і курси підвищення кваліфікації для педагогів.
18 вересня 1909 р. на Волинському місіонерському з’їзді досліджували «Записки з дидактики» владики Фадея, опубліковані ним ще у 1902 р. [10], після чого ухвалили: «Стосовно записок з дидактики і методики [викладання – Б. Ж.] Закону Божого і слов’янської мови преосвященного Фадея, то, визнаючи їх доволі корисними та необхідними для наших шкіл, просити його преосвященство надрукувати в Єпархіальних відомостях, починаючи з січня 1910 р., а також видати їх окремими брошурами за рахунок Єпархіальної училищної ради і розіслати у школи єпархії» [3, с. 599]. На жаль, цю ідею не вдалося реалізувати.
За клопотанням уповноважених осіб канцелярії Святішого Синоду, за вагомі заслуги «на користь церковно-народної освіти», у 1909 р. єпископ Володимир-Волинський Фадей був удостоєний особливої церковної відзнаки – ордену святого рівноапостольного князя Володимира третього ступеня [9]. Нагорода стимулювала святителя Фадея до ще активнішої педагогічної праці.
Драматичний поворот на життєвому шляху єпископа Фадея стався наприкінці 1921 р., коли більшовики несправедливо звинуватили його у спробі організації повстанського руху. Після ув’язнення святителя, вірні Волинської єпархії відправили до губернської надзвичайної комісії колегіальну заяву: «Єпископ Фадей упродовж багатьох років відомий у місті Житомирі. Тут немає храму, в якому би він не звершував богослужіння й не виголошував проповіді. Нам відоме і його особисте життя як молитовника та пастиря. Ніколи єпископ Фадей не втручався в політику» [11]. Начальник таємного відділу волинської губернської надзвичайної комісії Шаров, знаючи особисто владику Фадея, так відгукнувся щодо його арешту: «Єпископ Фадей, як вища духовна особа на Волині, діяв, безумовно, на шкоду радянської влади, тому за жодних обставин не може повернутися на Волинь. Зі своєї сторони вважаю його політично неблагонадійним. Так як він перебував на Волині протягом п’ятнадцяти років та користувався великим авторитетом серед місцевих жителів, належить виселити його за межі України у розпорядження вищого духовенства Російської Радянської Федеративної Соціалістичної республіки під таємний нагляд місцевих структур надзвичайної комісії» [11].
Невдовзі владику Фадея перевели до харківського слідчого ізолятору, де відбулося його допитування. У постанові Харківської губернської надзвичайної комісії зазначалося: «Вислати єпископа Фадея у розпорядження патріарха [Московського – Б. Ж.] Тихона, з правом проживання лише в одній з центральних північних губерній Російської Радянської Федеративної Соціалістичної республіки і Західного Сибіру, з умовою реєстрації в органах надзвичайної комісії» [11]. 9 березня 1922 р. єпископа Фадея примусово вислали до Москви. Останній період життя владики Фадея, після його возведення до сану архієпископа, був ще трагічнішим. Це часті арешти у час його служіння на Астраханській, Саратовській та Тверській (Калінінській) кафедрах, які увінчалися мученицькою кончиною 31 грудня 1937 р. 26 жовтня 1993 р. були ексгумовані його святі мощі, а 1997 р. Архієрейський Собор прославив священномученика Фадея у сонмі святих.
«Записки з дидактики» владики Фадея, за словами самого автора, створювалися не як систематичний та універсальний підручник з педагогіки. Їх мета – проаналізувати фундаментальні проблеми, виявити суттєві недоліки навчальної і виховної роботи у парафіяльних школах та окреслити найефективніші способи щодо їх вирішення. Книга складається зі вступу та трьох основних частин. У вступі подано дві актові промови єпископа Фадея, виголошені ним на педагогічних курсах. Перша частина праці має назву «Загальна дидактика». Тут викладено основні положення православної педагогіки (завдання початкової школи, значення парафіяльних шкіл, поняття і види виховання, християнська мораль як основа виховання, темпераменти учнів, необхідні риси вчителя, загальні атрибути учбового процесу, форми навчання, вагомість методичної праці педагога, важливість дисципліни учнів) [10]. У другій частині подано методику Закону Божого з прикладним курсом, а в третій – методику слов’янської мови з практикумом.
Святитель Фадей підкреслював, що навчальний процес обов’язково повинен йти за певною методологією, сутність якої полягає в уникненні помилок у викладанні. Владика піддав критиці два протилежні погляди стосовно значимості методу. Згідно першого (якого притримуються педагоги-практики), правила дидактики й методики абсолютно зайві, адже кожен педагог повинен мати оригінальну методику. Згідно останнього (апологетами якого є педагоги-теоретики), відступати від звичних методів узагалі непотрібно. Єпископ Фадей зазначив, що одне з основних завдань вчителя – дати учневі можливість зрозуміти викладений матеріал, а за допомогою яких способів це реалізовано – не суттєво [12].
Опорними формами навчання, згідно дидактичної концепції владики Фадея, є розповідна і питально-відповідна. До першої належить переказ і опис. До останньої відноситься катехізис (відповіді учнів на питання вчителя очевидні, бо раніше їм знайомі) та евристика (учні шукають відповіді самостійно, без підказок педагога). Єпископ Фадей вважав категорично неправильним зазубрювати матеріал, оскільки цей спосіб може зумовити супротив учнів [12].
Владика Фадей наголошував, що самостійна робота учнів повинна складати не менше 65% від загальної кількості годин. Домашня праця обов’язково повинна перевірятися вчителем. Завдання для самостійної роботи необхідно підбирати індивідуально, враховуючи заповзятливість, характер і темперамент учня. Цим християнська педагогіка, налаштована на особистість, кардинальним чином відрізняється від радянської, орієнтованої на соціум. Святитель влучно запримітив: «Християнство навчає, що перед Богом дорогоцінна кожна людська душа, кожна окрема особистість, а соціалізм говорить, що кожна людина – ніщо, вона має значення лише у тій купці людей, в якій вона поставлена і в якій користуватиметься рівною частиною визначеної їй праці, їжі, одягу та житла» [10].
Єпископ Фадей намагався застерегти вчителів (особливо молодих) від згубних, з християнської точки зору, доктрин, які пропонує світська педагогіка, пройнята релігійними концепціями деїзму та атеїзму. Святитель полемізував з західноєвропейськими філософами доби Просвітництва, зокрема, з Жаном-Жаком Руссо. Останній вважав, що релігійне виховання потрібно здійснювати не з раннього дитинства, а з юнацьких років. Не приймав єпископ Фадей і дидактичні ідеї Фрідріха Ніцше, Карла Маркса і Лева Толстого, вважаючи їй неправильними з точки зору християнської педагогіки. Владика зазначив, що «головною помилкою всіх цих педагогів було забування та неприйняття до уваги зіпсованості людської природи після гріхопадіння, внаслідок якої вона не може бути чистою, багато що в ній потрібно виправляти, викорінювати з неї зло і розлад, що виникли внаслідок гріха, а не повторювати у всьому цю зіпсованість природи» [10].
Кожен християнський педагог, за словами владики Фадея, повинен відповідати наступним критеріям: «теоретична підготовка та практичний досвід, читання корисної для розуму та душі літератури, спостережливість і вміння пристосовуватися до особистих особливостей вихованців, розуміння темпераментів дітей, значення особистості вчителя та його моральних якостей у навчально-виховній справі, роль покликання вчителя, добросовісність, любов до дітей повинна базуватися не лише на природній доброзичливості серця або прихильності, християнська любов та її характерні риси: наполегливість, терплячість, самовідданість, справедливість, послідовність характеру, авторитет вчителя, привітність у поводженні, релігійна віра вчителя, вимогливість та благородність» [10].
На думку святителя Фадея, навчання й виховання дітей в школі повинні йти пліч-о-пліч, оскільки людину поважають в суспільстві не лише за екстраординарні знання, а й за люб’язне серце та вольову натуру. Індивід повинен бути не тільки добре розвиненим інтелектуалом, висококласним фахівцем своєї справи, а й високоморальною особистістю. Єпископ Фадей поділяє виховання на фізичне та духовне. Фізичне сприяє укріпленню здоров’я та утвердженню витримки. До духовного виховання владика зачисляє розумове, серцеве і вольове [6, c. 179]. Мета виховання розуму – формування уважності, спостережливості, кмітливості. Ціль виховання серця – м’якість, терплячість, щирість, довірливість, доброзичливість. Сутність виховання волі – розвиток твердості, стійкості, послідовності. Кінцевою метою виховного процесу не може бути ні щастя (евдемонізм), бо воно може викликати неспокій совісті, ні користь (утилітаризм), позаяк вона породжує егоїзм [12]. Ціль виховання – становлення гармонійної особистості.
Єпископ Фадей акцентував, що лише християнська модель освіти спроможна поєднати гуманістичний підхід із всебічним розвитком особистості. Лише християнське виховання може дати дитині повноцінне щастя, бо воно абсолютно відповідає людському єству. «Якщо багато педагогів стверджують, що виховання зобов’язане бути гуманним, то хто може бути гуманнішим християнина, який пройнятий любов’ю до всіх людей, як до братів у Христі, – не говорячи вже про те, що лише християнство може навчити істинної любові до всіх людей, не виключаючи ворогів» [10]. Тому ідеалом вчителя, за словами владики, є Ісус Христос, названий у візантійській патристиці «Божественним Педагогом».
