Не лише кермувати спецмашиною: інтерв’ю про будні та небезпеки водія пожежного автомобіля з Нововолинська

Понад десять років Олег Андрощук працює водієм у 5-й державній пожежно-рятувальній частині Нововолинська. За цей час були пожежі, ДТП, пошукові операції, ліквідація наслідків російських атак і чимало ситуацій, про які згадувати без емоцій складно.

Напередодні професійного свята журналісти БУГу поспілкувалися з майстер-сержантом служби цивільного захисту Олегом Андрощуком про його шлях у професію, роботу водія пожежного автомобіля та виклики, які запам’ятовуються на все життя.

— Розкажіть про свій шлях у професію. З чого все починалося?

 — Я родом із Бортного. Відслужив в армії, а в 2014 році був мобілізований: служив у роті охорони на Донецькому напрямку, доставляв боєприпаси. Коли повернувся до мирного життя, вирішив пов’язати своє життя з ДСНС. Був стаж, армійський досвід, пройшов підготовку в навчальному центрі — і прийшов у пожежну частину.

— Чи пам’ятаєте свій перший виклик?

— Звісно, таке не забувається. Горіла квартира на вулиці Винниченка. Техніка тоді була іншою — автомобіль вміщував лише тонну води. Найбільше переживав, чи вистачить цього запасу для гасіння. Масштабів до кінця ще не усвідомлював. Але впоралися — горіли побутові речі, матраци.

— Чим насправді займається водій пожежного автомобіля?

 — Обов’язки набагато ширші, ніж просто кермувати автомобілем на місце виклику. Відповідаю за справність техніки, подачу води та вогнегасних речовин, підтримую зв’язок з колегами, які працюють на пожежі.
Потрібно швидко й безпечно доправити людей до місця події, правильно встановити автомобіль, забезпечити роботу насоса та контролювати подачу води. Також треба знати, де розташовані пожежні гідранти та інші джерела водопостачання.
Сьогодні в цьому допомагають цифрові довідники та планшети. Якщо запас води в цистерні закінчується, повідомляю керівнику гасіння, і ми переходимо на інше джерело водопостачання або вирушаємо на дозаправку.

— За понад десять років траплялося чимало складних пожеж. Які запам’яталися найбільше?

— Мабуть, масштабна пожежа на птахокомплексі в нашій громаді. У перші хвилини було дуже тривожно за хлопців, які зайшли всередину в захисних апаратах. На щастя, усі вийшли цілими й неушкодженими.

Виїжджав також на ліквідацію наслідків російських ударів. Одну з таких атак я добре пам’ятаю: вибухи, руйнування, усе охоплене вогнем. Чекали дозволу від відповідних служб, і як тільки отримали «добро» — одразу приступили до роботи. Гасили водою та піною близько 12 годин, працювали безперервно до самого ранку.

А ще запам’яталися чергування в пунктах обігріву в Києві минулої зими Люди приходили виснажені. У ті моменти треба було бути не лише рятувальником, а й просто людиною, яка підтримає словом та зігріє гарячим чаєм.

— Що психологічно найважче?

 — Найстрашніші мої спогади — про дорожньо-транспортні пригоди з постраждалими й загиблими дітьми. Пам’ятаю аварію у 2016 році, де загинули мама та маленька дитина.
Бувають і курйозні випадки. Якось разом з іншими службами шукали 80-річного чоловіка, який пішов по гриби. Використовували дрони, тепловізори, прочісували ліс. А чоловік зрештою знайшовся живим — сидів біля вогнища в сусідньому селі.

— Як сім’я ставиться до вашого ненормованого графіку?

 — Дружина вже звикла, адже розуміє специфіку моєї роботи. Буває, тільки прийду додому, а треба знову виїжджати: зібрався й поїхав. Син підростає, йому вже 11 років. Всією душею вболіває за мене, часто запитує про виклики та щиро хвилюється, коли я на зміні.

— Якби зараз вибирали життєвий шлях, чи змінили б професію?

 — Ні. Тут я знайшов себе. Тут вистачає екстриму, але головне — ми приносимо користь людям.

Вважаю, що головне у нашій справі — мати міцну психіку, залишатися стійким, щоб бути спроможним допомогти іншим. А ще триматися один за одного. Колектив у нас — як одна родина.

— Що б ви побажали своїм колегам і молоді, яка планує пов’язати життя з ДСНС?

 — Насамперед — міцного здоров’я, гарної фізичної підготовки, витримки та сталевих нервів. А ще — класичних «сухих рукавів» і, звісно ж, щоб усі рятувальники завжди живими й неушкодженими поверталися з викликів. І найголовніше — скорішої нам Перемоги.

— Дай Боже, щоб так і було! З прийдешнім професійним святом!