<

Дуже любив життя: спогади про загиблого Героя з Нововолинська Тараса Чабана

18:42 | 22.02.2024 / Нововолинськ / , /
Перегляди
1640
/ коментарі 2

Солдат Тарас Чабан з Нововолинська загинув 26-го вересня 2022 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині. Воїну виповнилося 38 років. Похований він на Алеї Героїв на міському кладовищі в районі другої шахти. Нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня.

Рідні поділилися спогадами про загиблого Героя, пише Валентина Савчук для ВСН.

Тарас народився у Нововолинську у звичайній трудовій сім’ї. Його тато – Олександр Федорович, усе життя пропрацював на молокозаводі, мама Лідія Гарвасівна, трудилася в різних підприємствах шахтарського міста. Крім сина, була в родині Чабанів і менша на три роки донька Тетяна.  

За словами мами, син зростав хорошим і міцним хлопцем, мав багато друзів, нікому не відмовляв у допомозі, поважав старших, не ображав слабших. З дитинства він захоплювався машинами і залюбки, навіть уже в старшому віці, проводив час з вудкою на березі річки чи озера. Закінчивши ЗОШ №3 (нині – ліцей), юнак став студентом місцевого факультету Тернопільського національного економічного університету, але провчившись два роки, взяв академвідпустку і пішов в армію.

Повернувшись з військової служби, Тарас далі продовжив навчання у вузі. Отримавши диплом і не знайшовши роботи за спеціальністю, тривалий час працював зварювальником, а згодом став далекобійником з міжнародних перевезень у приватній фірмі. Там він і зустрів свою долю на ім’я Таня, яка працювала у тій же фірмі експедитором. Оскільки обом у той час вже було по 30 років, то зустрічалися не довго, але достатньо для того, щоб зрозуміти, що зустріли саме ту людину, яка на все життя. Невдовзі у молодого подружжя народився первісток, якого батьки назвали Матвійком.

«Разом ми майже і не пожили»

«Дитина далась нам дуже важко. Тож, аби протриматись на плаву і якось звести кінці з кінцями, Тарас був змушений їхати на заробітки в Білорусь, потім – у Польщу. Коли  ж синочкові виповнився рік, я, залишивши його на бабусю, теж вийшла на роботу. Тож навіть не бачила, коли наш синочок зробив перший крок, бо коли йшла на роботу, він ще спав, а коли поверталася, уже спав. Чоловік, приїхавши із заробітків, знову працював далекобійником і теж, бувало, що  й по тижнях пропадав у рейсах сина ми майже не бачили. Самі ми теж бачилися досить рідко. Правда, коли Матвійко трохи підріс, тато іноді возив його в машині, а коли випадав вихідний, вони їхали на рибалку, яку обоє просто обожнювали. Іноді брали з собою й мене, хоча я там нудьгувала», – згадує дружина Героя.

Ще через п’ять років у подружжя Чабанів народилася донечка – Мілана, якій обоє батьків дуже зраділи. Цього разу Тетяна перебувала в декретній відпустці вже два роки. Життя родини потрохи налагоджувалося, але сімейна ідилія тривала недовго: 24-го лютого східні «брати» за один день опинилися під Києвом – почалася повномасштабна війна. Матвійкові на той час ішов восьмий рік, Міланці – третій.

Повістка до військкомату прийшла до чоловіка якраз перед синовим днем народження. Пройшовши за дві години медкомісію, Тарас Чабан відбув у Володимир, звідки у складі 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого, поїхав на фронт.

«12-го червня у Матвійка був день народження, і це був день, коли ми бачилися востаннє. У Володимирі мешкає моя сестра Лєна, і вона провела чоловіка в дорогу. Вони, звичайно ж, уже знали, куди їх відправлять, але нічого нам не хотіли говорити, щоб поменше переживали. Це вже потім я дізналася, що вони воюють на Донеччині, де йшли важкі й запеклі бої. Лише згодом, Тарас, зателефонувавши, сказав, що під час артобстрілу його так засипало землею, що думав, ніби прийшла його смерть. Уже подумки навіть з усіма попрощався, але, на, щастя, коли все втихло, поборсавшись, ледь зумів вибратися з-під завалу», – розповідає жінка. 

Після цього Тетяна, телефонуючи чоловікові, настоювала, щоб повідомляв, де знаходиться, аби знати, де його шукати, якщо з ним раптом ось станеться. Неодноразово вона зверталася і до ротного Тараса Романа, розпитувала про чоловіка, чи з ним усе добре, чи, бува, не поранений.

У боях на Донеччині тоді полягло дуже багато його побратимів, тому, коли частину, де воював Тарас, перекинули на Харківщину й доукомплектували, в підрозділі лишилося вже мало бійців, з якими він ішов на війну. Втратив він і майже все своє майно.

Не могла сказати батькам про смерть сина

«Як зараз пам’ятаю, в суботу 24-го вересня мені прийшло повідомлення від Романа, де він повідомляв, що з чоловіком усе гаразд, але вони, мовляв, «ідуть на роботу», тому зв’язку з Тарасом якийсь час не буде. А в понеділок, коли я була на роботі, від жінки, яка служила в їхньому підрозділі, прийшло повідомлення, ніби Тарас – трьохсотий. Оскільки я толком тоді нічого не зрозуміла (жінка була в істериці), тож вирішила зателефонувати їй трішки пізніше, коли заспокоїться.

Вона повідомила, ніби в штабі сказали, що Тарас поранений. Тоді я подала запит у кол-центр, який веде облік військових на нулю, куди зверталася вже не вперше. Звідти спочатку отримала відповідь, що у списках зниклих безвісти і загиблих Тарас Чабан не числиться. Але згодом прийшло підтвердження, що він рахується зниклим безвісти», – ледь стримуючи сльози, – згадує той найстрашніший для неї день молода вдова.

Коли вона вийшла з офісу, надворі, ніби з відра, лив дощ, але жінка йшла вулицею, навіть не помічаючи його. Лице заливали сльози, а мозок свердлила лише одна настирна думка: «Як сказати рідній матері, що син уже ніколи не повернеться до додому, не обійме її та своїх діток, яких любив безмежно?». Зателефонувала до кума, в якого були знайомі волонтери у Харкові, попросила прояснити все і зателефонувати їй в будь-яку пору дня і ночі, якщо щось дізнається. Переступивши поріг квартири, слухала розповідь свекрухи, яка щось розповідала про дітей та інші буденні справи, але майже нічого не чула, боячись, що та запитає, чи телефонував Тарас. Чекала дзвінка від кума, а його все не було… Не витримавши і вже душею передчуваючи найстрашніше, набрала його сама, але кум не брав трубку. Потім подзвонив і все підтвердив.

«Наступного дня, а це було якесь свято, свекруха пішла до церкви, а я, нічого нікому не сказавши – до військкомату. Працівник , до якого там звернулася, протримав мене майже годину, але щось конкретне так і не сказав. Мовляв, ми нічого ще не знаємо, треба почекати на офіційне повідомлення і так далі. Тож так нічого не прояснивши, пішла з цим усім додому. Тільки тепер я вже знаю, що коли так говорять, значить, людини вже немає. Вдома знову нікому нічого не сказала, плекаючи слабеньку надію, що, можливо, це – помилка, станеться чудо, і Тарас виявиться серед живих, хоча й відчувала – чуда не буде…», – гладить голівку заснулої доні жінка. 

А потім в дім до родини Чабанів завітав представник військкомату…

Останній бій Героя

Через якийсь час Тані зателефонував ротний Роман і розповів подробиці трагедії. За його словами, все сталося в районі села Гряниківка Харківської області біля п’ятої години ранку. Наші хлопці наступали, коли перед ними виповз і вистрілив ворожий танк. Їх накрило вибуховою хвилею. А потім Роман краєм ока помітив, що в їхній бік летить ворожа граната… Тарасові відірвало ногу і сильно до кістки поранило в другу, а Романа та ще одного старшого за віком бійця контузило. Згодом надійшла підмога, хлопців відвезли в безпечне місце, але поки до них доїхала машина, було вже надто пізно: до госпіталю Тараса не довезли…

«Рома, якого дуже любили і поважали його бійці, хоч він і був значно молодший за них, тоді також сказав, що під час того бою вони домовилися між собою, що коли їх оточать орки, вони самі себе підірвуть, аби не потрапити в полон. А мені пригадалися слова чоловіка, які він сказав, коли ми були у Володимирі: «Живим у полон я ніколи не здамся». Він тоді дуже радів, що вміє стріляти з багатьох видів зброї», –  пригадує дружина Героя. Був готовий віддати життя за побратима

Солдат Тарас Чабан загинув 26-го вересня 2022 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині. Воїну виповнилося 38 років. Похований він на Алеї Героїв на міському кладовищі в районі другої шахти. Нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня.

Побратими, які приїхали на похорон, розповідали рідним, що їхній син чоловік і брат був дуже відданий своїй службі , хорошим і вірним другом, завжди приходив на допомогу іншим, був готовий пожертвувати власним життя заради порятунку побратимів. Навіть найважчу ситуацію у важких воєнних буднях завжди сприймав з гумором. Тарас дуже любив своїх діток і був для них найкращим татом  А ще він дуже любив життя, але життя в мирній Україні.

«Спочатку після загибелі Тараса було дуже важко звикнути. Я не знала, що відповісти своїй маленькій донечці, яка обожнювала батька, яку він теж дуже хотів і любив, коли вона якось запитала: «Мама, а навіщо ти відправила тата на війну?».  Пояснила їй, що я його не відправляла, що тато пішов воювати сам, щоб сюди не прийшли вороги і не повбивали усіх нас. Та дитина не заспокоювалася  і все шукала винуватця. Побачивши десь дівчинку з татом, нервувала і плакала. Матвійко більше все тримає в собі, хоч дуже схожий на тата лицем і перейняв усі його повадки», – ділиться наболілим Таня.

Дійсно, як пояснити п’ятирічній дитині, чому її тата вбили, і він тепер на небі біля Бозі, якщо вона щодня бачить, що інші батьки живі і здорові завжди поруч зі своїми дітьми?..




коментарів: 2

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 Квітня, Неділя
13 Квітня, Субота