Ліс поглинає хати, а кладовище зберігає пам’ять: у хащах Полісся зникає покинутий хутір-привид

Колись діти звідси ходили до школи через ліс. Дорослі працювали, доглядали свої ділянки, приймали гостей. А тепер серед дерев залишаються зруйновані хати й кладовище. Це Юріївка – справжній покинутий хутір на Чернігівському Поліссі.

Про покинутий хутір розповідає Voxorium, пише Конкурент.

Колись на хуторі на Сновщині мешкало близько пів сотні людей. Власної школи, лікарні чи дитячого садка хутір не мав. Лісова дорога пов’язувала його із сусідніми селами: для школярів вона була щоденним шляхом на навчання, для дорослих – частиною звичайного господарського життя.

Про Юріївку збереглися дуже теплі спогади. Жителька сусідньої Кучинівки Галина Шевченко розповідала, як вони забігали на хутір дорогою по гриби. Особливо пам’ятала привітну бабусю біля входу до поселення: та пригощала дітей тим, що мала. Так історія цілого місця вмістилася в одному людському жесті – нагодувати тих, хто завітав.

У червні 2018 року журналісти побачили тут приблизно десяток розвалених хат. Водночас кладовище було доглянуте: хтось повертався до могил рідних, хоча навколишні оселі вже порожніли. Зв’язок із хутором тривав навіть після від’їзду.

Того літа серед тиші ще можна було почути голоси. На край Юріївки приїжджали пасічники й качали мед. Вони ж розповіли про чоловіка, який оселився в одній із хат. Поки інші будівлі руйнувалися, тут залишався один мешканець – Микола Мєлов.

У 2020 році він зник безвісти, поліція розпочала пошуки. У репортажі квітня 2026 року Юріївку вже описували як повністю безлюдне місце зі зруйнованими дворами та густими хащами.

Найбільше в цій історії вражає близькість минулого. Люди, які пам’ятають хутір заселеним, ще можуть розповісти, до кого заходили дорогою, де стояла хата й хто зустрічав на порозі. А самі будинки вже поступово зникають серед дерев.

Ліс закриває сліди людської праці. Проте назва Юріївка ще зберігає пам’ять про маленьку спільноту, для якої ця віддалена галявина була центром світу.