Мовчати треба не тоді, коли ти щасливий. А тоді, коли твої слова можуть завдати болю іншій людині

Невже жінка, яка чекає на дитину, мусить дев’ять місяців боятися власного щастя? Не фотографуватися, не розповідати про вагітність, не обирати ім’я, не купувати колиску, не будувати планів. Бо якщо станеться трагедія, неодмінно знайдуться люди, які пояснять, що вона сама в цьому винна.

Саме такі повчання зараз пишуть Ірині Федишин, яка втратила довгоочікувану донечку на 35-му тижні вагітності й сама опинилася на межі життя і смерті.

Скільки ще поколінь пояснюватимуть чужі трагедії заздрістю, поганими прикметами та порушенням вигаданих заборон?

Діти помирали задовго до винайдення фотографії. Їх втрачали й жінки, які приховували вагітність і сумлінно дотримувалися всіх народних приписів. Мовчання не має лікувальних властивостей. Заздрість не є медичним діагнозом. А фотографія майбутньої матері не може спричинити смерть дитини.

Ми з Антіном знаємо Ірину та її чоловіка Віталія особисто. Разом брали участь у благодійному турі, завдяки якому вдалося придбати для українських військових десять автомобілів, швидкі допомоги та вантажівки, і навіть бронетранспортер. Бачили, з якою любов’ю та турботою вони виховують своїх синів. Для нас це взірець справжньої української родини. І ми знаємо, якою великою мрією була для них донечка.

Публічна людина майже позбавлена можливості зберегти особисте горе в таємниці. Жінка, яку не впізнають на вулиці, може сама вирішити, кому розповідати про вагітність і кого посвятити у своє нещастя. Співачку бачать на сцені, фотографують, запрошують на інтерв’ю. Навіть якби Ірина вирішила нічого не повідомляти, її вагітність однаково помітили б тисячі людей. А тепер приховати втрату було б неможливо, навіть якби вона цього захотіла.

Але справа не лише в забобонах. Навколо достатньо охочих розпоряджатися чужим життям. Не народжуєш – «пустоцвіт». Народжуєш пізно – егоїстка. Народжуєш трьох – навіщо так багато? Перериваєш вагітність – убивця. Розповідаєш про майбутню дитину – сама накликаєш біду.

Мені, як жінці, яка свідомо не хоче дітей, регулярно пояснюють, що без материнства я неповноцінна. Ту, яка роками безуспішно намагається завагітніти, мучать безцеремонними запитаннями. А матері, яка втратила дитину, розповідають, як треба було поводитися, щоб цього не сталося.

І найприкріше, що зазвичай так нетактовно й огидно поводяться інші жінки.

Кожна з нас має право самостійно вирішувати, чи хоче дітей, коли народжувати, чи продовжувати вагітність і з ким ділитися особистим. Ніхто не зобов’язаний проживати своє життя за правилами чужих людей.

Тим, хто пережив втрату дитини, я хочу сказати: ви нічого не накликали. Ви мали повне право чекати на материнство з радістю. І не повинні тепер виправдовуватися за те, що були щасливі.

Ірино, Віталію, ми з Антіном дуже співчуваємо вам. Ми пам’ятаємо, з якою любов’ю ви ставитеся до своїх дітей, і бажаємо вам сил пережити це горе.

А прихильникам приказки «щастя любить тишу» я пропоную нарешті застосувати її до себе.

Мовчати треба не тоді, коли ти щасливий. А тоді, коли твої слова можуть завдати болю іншій людині.

Матеріалом для публікації став пост Євгенії Бєльської у фейсбуці.