Історикиня Леся Бондарук: Як радянська система розстрілювала упівців і нищила долі

Двічі покараний за одне й те саме

Історія Івана Гончарука, за словами Лесі Бондарук, показує, як радянська репресивна система могла двічі засудити людину за один і той самий «злочин», тільки в різний час. Спершу була Колима. Потім, уже пенсіонером, чоловік переїхав в Україну. А у 1987 році його заарештували повторно за те, що він колись був в УПА.

«Це історія про те, як радянська репресивна система використовувала долі людей для того, щоб створювати свої ідеологічні основи могутності», – пояснила Леся Бондарук.

Контекст, на її думку, був очевидний. Після аварії на Чорнобильській АЕС авторитет радянської влади падав, в Україні уже набирав силу національно-демократичний рух. А влада ще з 60-х років практикувала відкриті суди над окремими членами ОУН і УПА, щоб залякувати населення.

«Вони добре пам’ятали, що УПА могла протриматися понад десять років активної боротьби проти всіх окупантів на Волинській і українській землі, тільки тому, що мала підтримку серед місцевого населення. І важливо було час від часу тримати це населення в покорі та страху. Щоб іще раз сказати людям: ми сильні, ми можемо з кожним зробити все, що завгодно. Так відбулася велика фальсифікація, суд над Іваном Гончаруком, якому приписали злочини, яких він не скоював. Його стратили у віці 64 років у Києві, 12 липня 1989 року», – розповіла історикиня.

«Останній розстріляний», а не «останній повстанець»

Історикиня окремо наголосила на неточності, яка часто трапляється в публікаціях: Гончарук не був останнім повстанцем УПА.

«Іноді помилково пишуть, що він був останнім воїном УПА. Ні, абсолютно ні. Він був останнім засудженим і розстріляним за вироком. Система показала, що може вбивати у будь-який час і будь-кого, хто їй потрібен для утвердження власних інтересів і прагнень», – підкреслила Леся Бондарук.

Таких історій було багато, додала вона, і більшість із них ще чекає на дослідників.

Що показали архіви: сотня волинян до УПА, кілька – до Червоної армії

Працюючи над книгою, Леся Бондарук багато часу провела в архівах. Найприємнішим відкриттям, за її словами, стали свідчення дільничного міліціонера. У 1944 році, коли на Волинь повернулася радянська влада, із села Грудки, звідки родом був Іван Гончарук, до Червоної армії пішло кілька людей. А до УПА – понад сотня.

«Це масовий патріотизм, масова підтримка національно-визвольної боротьби молодих людей, які вирішували, куди піти. Часи були дуже непевні. Ці люди пережили нацистську окупацію і побачили окупанта в усіх його звірствах. Коли прийшов новий окупант, вони знали, яким він був іще до нацистів, бо пам’ятали розстріли по волинських тюрмах, коли ще навіть не засуджених просто знищували. Тож люди вибирали, чи жити з окупантом у мирі, чи боротися», – пояснила історикиня.

Армія без зарплат і без держави

Іван Гончарук на одному з допитів сказав, що щиро вірив командирам: вони боряться і наближають здобуття незалежної української держави. Леся Бондарук пояснила, що це була віра людей, які йшли без жодних гарантій.

«Вони не мали зарплати, не мали зброї, навіть одягу. Усе було трофейне: здобувалося, складувалося і тільки тоді передавалося воїнам УПА. Вони не мали міжнародної підтримки, не мали держави і державної підтримки. Це добровольча армія, яка наважилася мріяти про незалежну українську державу і зробити все, щоб їхні діти та онуки змогли в ній жити», – розповіла Леся Бондарук.

Сили, нагадала вона, були дуже нерівними. У 1945 році проти повстанців кинули внутрішні війська радянської армії, і УПА змушена була змінити структуру: великі відділи розділили на маленькі боївки.

«Але вони перемогли в цій боротьбі, бо нацистської держави немає, радянської немає, а українська, за яку вони боролися і гинули, є», – наголосила історикиня.

Слова кадебіста: «Не можу не дивуватися героїзму»

Свій аргумент історикиня підкріпила спогадом, який, за її словами, особливо промовистий через свого автора. Йдеться про Георгія Саннікова, кадебіста, який брав участь у знищенні УПА на Волині та у пошуках Василя Кука, останнього головнокомандувача УПА.

«У своїх спогадах він писав, що не може не дивуватися й не визнавати героїзму цих молодих людей, які, коли їх захоплювали у криївках, розривали гранату біля обличчя, щоб їх потім не змогли упізнати та вийти на їхні родини», – переказала Леся Бондарук.

Для сучасності цей приклад має пряме значення, вважає історикиня.

«Сьогодні, коли ми маємо війну і багато людей стоїть перед вибором, воювати чи ні, у нас є приклад із минулого. Люди обирали воювати навіть там, де, здавалося б, безвихідь, сили нерівні й нічого, крім Сибіру, своїй родині принести не можеш. Але вони наважилися бути вільними і бути стійкими у своїй вірі в незалежність. І це спрацювало», – сказала гостя ефіру

Сьогодні, нагадала Леся Бондарук, Україна воює з тим самим ворогом, який продовжує поширювати ті самі радянські міфи про УПА та українську історію. Тому цю війну називають війною за незалежність.

«Ми мусимо втримати те, що вони нам вимріяли. І дуже багато онуків цих повстанців сьогодні продовжують і, сподіваюся, завершують цю національно-визвольну боротьбу», – сказала Леся Бондарук.

Відкриті архіви проти фальсифікацій

Одна з головних тем розмови стосувалася дезінформації: наскільки складно було відокремити реальну історію Гончарука від образу «бандерівця», який створювала радянська пропаганда.

Леся Бондарук пояснила, що ті, хто фабрикував справу, діяли за накатаним механізмом, який раніше застосовували до інших людей. Вони були впевнені, що фальшиві протоколи та неправдиві записи ніхто ніколи не порівняє.

«Сьогодні в Україні відкриті архіви КДБ, тож ми можемо співставити, перевірити, перечитати й показати людям. Це велике надбання сучасності. Завдяки цьому ми змогли показати фальсифікацію і показати історію звичайного повстанця», – зазначила Леся Бондарук.

За її спостереженнями, трагічна доля Гончарука стала для багатьох відкриттям і навіть змінила ставлення до УПА: він був невинною жертвою, але водночас відважним воїном, який боровся за незалежність.

«Щоб українці були господарями на своїй землі»

Особливо запам’яталася Лесі Бондарук історія, яку вона почула випадково. Коли Леся Бондарук просила доньку записати спогади дружини Івана Гончарука, та мимохідь згадала епізод середини 80-х.

Подружжя сиділо перед телевізором, і Іван сказав: хіба міг він подумати, що виживе, єдиний із повстанської групи, що повернеться в Україну, матиме хату, садок, дітей, онуків. Лише б Україна ще була вільною.

«Дружина йому відповіла: “Іване, що тобі це дасть? Ти як був Іваном, так і залишишся при роботі, при землі”. А він каже: “Ні. Я змалку клято наробився на поляків, усе життя працював на росіян, я хочу, щоб українці були господарями на своїй землі”», – переказала Леся Бондарук.

Саме цей заповіт, переконана історикиня, УПА залишила нащадкам: «Ми беремо його сьогодні і довершуємо боротьбу з рашистами. Ми мусимо бути гідними пам’яті УПА і перемогти», – сказала історикиня.

Зрада, шантаж і чесність, яка коштувала життя

Окреме питання стосувалося українців, які в ті роки писали доноси і давали неправдиві свідчення. Що керувало людьми, які розуміли, що їхніми руками людину відправляють на довічне ув’язнення чи смерть?

Справа Гончарука, за словами Лесі Бондарук, дала змогу побачити нюанси. Згодом вдалося дізнатися, що один із повстанців, якого КДБ примушував свідчити проти Гончарука, покінчив життя самогубством, лише б цього не робити.

«Йому, очевидно, казали: або будеш свідчити проти Гончарука, або сядеш поруч із ним, і ми вас обох засудимо до смертної кари», – розповіла історикиня.

Людей шантажували, і не кожен мав силу волі протистояти системі. Були й ті, хто мав власні інтереси. Але суд над Гончараком показав і інше.

«Люди, яких спочатку викликали і допитували як свідків, на суді говорили зовсім інше. Вони намагалися максимально нейтралізувати покази, які з них вибивали або які їм нав’язували слідчі. Не всі йшли за тим, щоб стати донощиками. У багатьох просто не було виходу, бо вони справді боялися за своє життя. Це те, чого радянська влада хотіла досягти: залякати і зміцнити свої позиції», – пояснила Леся Бондарук.

Приховані скарби: криївка, Шевченко і «вітання з минулого»

Наприкінці розмови історикиня розповіла, над чим працює далі. Її донька нещодавно писала курсову роботу про волинські криївки. У цій темі вони побачили справу жінки, яка мала криївку на своєму господарстві біля села Гаразджа, де знайшли  твори, які там же друкували  і поширювали.

Серед відсканованих матеріалів у справі був твір «Тарас Шевченко проти Москви», де хтось проаналізуавав творчість поета і показав, чому він був проти Москви. Ще одним матеріалом стала праця повстанського командира Зенона Коссака про українсько-польські взаємини в історії та сучасності.

«Скажіть, чи це не вітання з минулого нам сьогодні? Ми маємо ще дуже багато прихованих скарбів про героїчну боротьбу», – зауважила Леся Бондарук.

Вона звернула увагу на людей, які тримали криївки у своїх господарствах, уточнившти, що часто це були бідні родини, на які не падала підозра.

«Коли їх заарештовували, то судили за законами військового часу. Вони отримували стільки ж, скільки вояки УПА: ті самі 20 років ув’язнення. Їм ламали життя всім: і батькам, і дітям, усі їхали на Сибір», – розповіла історикиня.

«Було щось вище. Це була Україна»

На завершення Леся Бондарук провела паралель із сучасністю.

«Сьогодні багато ухилянтів не хочуть іти воювати, бо, як кажуть, не зможуть жити без коханих дружин і дітей. А що ж казати про повстанців, які йшли, знаючи: якщо він попадеться, вся родина, навіть дядько, двоюрідні брати і будь-хто, потрапить під репресії? Але вони мали мужність і сили йти, бо було щось вище за це. Це була Україна. Це було бажання, щоб вона була вільною і щоб їхні родини, як не зараз, то потім, жили вільними», – підсумувала історикиня.

Іван Гончарук на слідстві, 1946 рік

Частина з повстанців, додала вона, таки дожила до незалежності. А тем для дослідження, зокрема історій самих родин, їхніх стосунків, ще дуже багато.