Історія кохання волинян: 50 років живуть нерозлучно

Пів століття пліч-о-пліч у взаємоповазі та розумінні одне одного топчуть життєвий ряст Іван та Надія Балики.

І хоча відтоді, як стали на рушничок щастя, уже минуло цілих 50 років, у їхніх очах, як і раніше, — щирість, на вустах — тепла усмішка, а в серцях — добро і любов, пише Полісся.

Життєву історію Івана Андрійовича та Надії Степанівни не вмістити у кілька рядків. Тут варто писати книгу. Бо ж навчити вона може і як долати будь-які негаразди, і як ставити цілі та їх досягати, як любити і шанувати одне одного, виховувати дітей та онуків…

Але сьогодні лише про головне — у рутині життя, попри всі його випробування, вони зуміли зберегти іскру любові, що спалахнула багато років тому.

“Я повернувся з армії і поїхав до сестри у Гуту-Камінську в гості. Пішов на танці, де звернув увагу на Надію. Запросив її на танок. Познайомилися. Вона мені сподобалася…” , — розповідає Іван Андрійович.

“А тоді якось мене направили на роботу у школу в село Кримне. Іван жив у Брониці. І ми знову зустрілися”, — додає Надія Степанівна.

Скромні залицяння вродливого парубка не залишили байдужим дівоче серце. Так зародилося кохання. Згодом молодята побралися. Спочатку розписалися, а за кілька днів і весілля відгуляли.

“Снігу було дуже багато. Кучугури понамітало, що й не пройти, — згадалося пані Надії. — А тепер он яка зима – квіти у садку цвітуть” .

Подружжя пригадує, як спочатку жили у Брониці, потім переїхали у Камінь, далі — у Гуту-Боровенську, ще через деякий час — у Тоболи. Партія посилала Івана Андрійовича у різні місця на роботу, тож із сім’єю разом і переїжджали. Згодом у Рудці-Червинській побудували будинок, тут і осіли.

“Ми завжди намагалися не розлучатися. Навіть поступали в один ВУЗ, щоб разом вчитися. Але Андрійович не пройшов по конкурсу”, — каже Надія Степанівна.

Тобто як би не намагалися завжди бути разом, життя все одно розпоряджалося по-своєму.

От і виходило, що спочатку вчилися порізну, а потім практично весь час забирала робота. Іван Андрійович — голова колгоспу, Надія Степанівна – вчитель у школі.

Робота керівника, звичайно, потребувала більше часу, тому з дітьми була дружина. А подарував Господь Баликам п’ятеро дітей – три доньки та два сини. Сьогодні вони для них — гідна опора та підтримка. Дев’ятеро онуків – гордість і потіха.

Батьки для нас – єдине ціле

А Іван Андрійович зізнається: “В сім’ї чоловік — голова, а дружина – шия. Куди шия поверне, туди голова подивиться. Проте між ними обов’язково має бути взаєморозуміння. Без нього ніяк”.

Він також наголошує, що іще одним важливим елементом у сімейних стосунках, і не тільки, повинна бути справедливість.

“Я до всіх і завжди намагаюся бути справедливим. Це головний принцип у моєму житті. Бо коли по справедливості, то і лад буде” , — зазначає, дивлячись на все з висоти прожитих літ.

Іванові Андрійовичу вже 73. За плечима у нього 47-річний стаж сільгосппрацівника. Надії Степанівні — 68. Вона – Відмінник освіти з 33-річним стажем.

“Дідусь та бабуся – гідний приклад в усьому” , — це знають та відчувають навіть наймолодші з онуків.

Вони розуміють їхню строгість і гумор, вчаться в них мудрості і працелюбності. І цього в них не забереш. Попри солідний вік та вже ослаблене здоров’я Іван Андрійович та Надія Степанівна продовжують активно трудитися.

“Тримаю невелику господарку, аби не сказали, що ледар” , — жартує Іван Андрійович. Він як пішов на пенсію, то зайнявся фермерством. Своє господарство назвав на честь любої дружини “Надія”.

Тепер гектарів вже не обробляє, але дасть фору ще будь-якому господарю, бо тримає з десяток свиней, кілька десятків птиці.

Так само не кожна господиня дорівняється і до Надії Степанівни. У неї і в хаті лад, і на городі порядок. Любить вона вишивати та в’язати, смачно зготувати.

Обоє черпають натхнення від природи. Іван Андрійович релаксує, коли рибалить на ставочку, а Надія Степанівна – збираючи у лісі гриби. Але найбільшу насолоду черпає від квітів.

Це завжди знав чоловік, а тому, коли траплялася нагода, дарував їй польові дзвіночки, а також троянди які Надія Степанівна потім розсаджувала у своєму саду. Сад Баликів завжди квітне. Найкрасивіше тут, вважають, навесні.

“Коли весняне сонце прогріє промінням землю, тоді вона встеляється блакитним килимом – цвіт пролісків, підсніжників, фіалок повністю вкриває її. Тут їх сотні різновидів” , — розповідає Надія Степанівна.

Вона привозила квіти звідусіль, де бувала, і садила вдома. Тепер милуються цією красою і діти, і онуки, і просто перехожі.

Наче непомітно промайнуло півстоліття, але за прожитими роками ювіляри не сумують. Приємне й радісне завжди пам’ятають. І це додає їм снаги.