«Це в пам’яті назавжди»: 28-річний морпіх з Луцька про три роки полону
Звільненому з російського полону матросу 36 окремої бригади морської піхоти, лучанину Владиславу Григорчуку — 28 років. Три із них він провів у неволі. У полон воїн потрапив у Маріуполі. Після звільнення ще проходить реабілітацію, лікується в одному з госпіталів у Луцьку.
Суспільному захисник розповів про службу, спротив, довгі сподівання на повернення додому і кохання.
Шлях морського піхотинця і оборона Маріуполя
— День 24 лютого 2022 року – яким він був у вас?
Був у наряді, пів ночі ходив з бронежилетом. Просто думав, що зараз почнеться ранок, я його зніму, поїм і ляжу спати. О шостій ранку я знімаю з себе бронежилет, через 5 хвилин приходить до нас офіцер, старший лейтенант і каже: “Повна бойова готовність, розпочалася війна”.
Я не думав, що в XXI столітті таке буде. Вже за декілька днів, коли почалися прильоти, коли був в Маріуполі, бачив, що там відбувається, було вже зовсім не смішно.
— Ваша мама Тетяна в одному із інтерв’ю Суспільному розповіла, що ви телефоном говорили, що тут все спокійно. Так берегли психіку рідних?
Стріляли скрізь, зі всіх сторін, особливо їхня артилерія, авіація. Погано те, що ми їм не могли давати відповідь — боєприпасів в нас не було. Наша артилерія вистріляла всі свої боєприпаси в перші дні. Наша ППО не діставала до їхніх літаків, тому що ми стріляли занадто низько, а вони літали занадто високо. Повітряний простір був повністю їхній.
Рідним я не міг сказати, що зі мною щось погано. Я завжди їх старався заспокоїти. Ну, брехав. Те, що бачив я, не хотів щоб вони бачили, коли там дев’ятиповерхові будинки складаються як карткові будиночки.
— На якій посаді ви перебували? Що робили в бригаді?
Старший оператор станції радіоперешкод. Основне завдання в нашої роти було глушити їхні дрони. Але коли почалася повномасштабна війна, ми всією бригадою були на заводі. Там було багато конструкцій з металу і ми не могли працювати, тому що метал відбивав все і дрони глушити не виходило.
Наше завдання було таке, що ми мали би відступати назад, в Запорізьку область. Але так, як наша вся бригада приїхала на завод імені Ілліча в Маріуполі, ми з’єдналися своєю бригадою і вже звідти виїхати було нереально. Тобто, команди назад нам не було і ми стояли, тому що там були хоч якісь бункера, які вже не могла пробити їхня артилерія.
Були поранені, ними займалися, надавали допомогу. Проблема тільки в тому, що якихось медикаментів нормальної кількості не було. Ну, перев’язали — і все. Бинти, вата були в недостатній кількості і ми їх просто прали і знову використали по другому разу.
Перший тиждень води і їжі було достатньо, а потім все закінчилось, тому що не була налагоджена ніяка логістика. Весь мій пайок, коли я був на позиції, складав жменьку якусь не то супу, не то каші з гречки, один черпачок і все. Хоча тоді цього вистачало, тому постійно був на адреналіні, бажання вижити було набагато більше.
— Ви служили разом із вашим двоюрідним братом Віталієм Шендриком, яки загинув 12 квітня. В той день, коли ви потрапили у полон. Чи вам на той момент була відома його доля?
Служили, були постійно разом, постійно двоє на позиції, постійно старалися одне одному допомагати. А потім у нас була спроба прориву. І була ніч, по нас тоді працював кулемет. Ми, розбіглися, занадто широко розтягнулися, і вийшло так, що там один командир взяв з собою декілька людей, вони пішли вперед і з тих п’яти-шести людей залишився тільки один трьохсотий. І все. Решта загинули. І, на жаль, мій брат був серед них. Скажімо так, до мого полону брат не дожив дві години.
Три роки російського полону
— Як поводили себе ті російські військовослужбовці, які вас взяли в полон?
Потрібно було виконувати чітко команди, мовчати, робити все за наказом. Коли ми потрапили в місця позбавлення волі, де ми утримувались, от там до нас ставились дуже погано — били, принижували, обмежували. Найголовніше — за те, що ми українці.
Те, що вони зробили зі мною, з моїми побратимами, з моїми товаришами, це назавжди залишиться в моїй пам’яті.
— Чи погіршувало ваше становище те, що ви з західної України?
З росіянами потрібно було спілкуватися тільки російською, бо за це дуже боляче наказували. Я сказав, що з західної України. Зразу: “Бандера, русских ненавидиш”. Те, що не любили, — це був факт. Тому що українців зі східної України вони більше за своїх вважають, а західна — це вже нацисти, фашисти і так далі.
Катували, принижували, били до непритомного стану, ламали. Ну, коли мене також “тапіком” і струмом опитували. Ну, я знав, що зараз я перетерплю і, в принципі, це закінчиться. Тому що якщо ти на себе щось “візьмеш”, ти вже будеш постійно получати. Буде ще гірше.
— Що означає тапіком?
Є такий пристрій для зв’язку, називається ТП-57. Це коли береш ручку, крутиш і можна розмовляти. До тебе приєднуються просто два дроти. На мені, я лежав на землі з руками вперед, була наволочка на голові. Мене до цього побили струмом, руками, ногами, палками, а потім підключили до мене провода, сказали: “Це детектор брехні, якщо не будеш брехати — з тобою нічого не буде”. Перше питання було — сільки я підтягуюсь на турніку. Сказав, що 15 разів. І вони 15 раз крутнули. Зрозумів, що це не детектор брехні.
— Як у полоні минав один день — від ранку до вечора?
СІЗО в Волгоградській області — за столом сидиш, руки на стіл і дивишся в стіну. Розмовляти не можна. Вставати кудись йти, пройтися — не можна. Максимум це в туалет і попити. Далі назад сидіти.
Була зарядка разів два чи три на день. В основному, ми присідали, але коли ти постійно сидиш і не маєш ніяких фізичних навантажень, а тобі відразу тисячу разів присісти… ну, при тому, що недостатньо їжі було, постійно моральне навантаження, фізичне навантаження. Були болі, хлопці непритомніли, ми їх тримали, але до лікаря не зверталися, тому що знали – буде гірше.
— Ви схудли?
Так. Кілограмів 15-20, напевно, скинув.
Повернення додому і підтримка рідних
— Ваша мама на усіх акціях в підтримку полонених дуже мужньо трималася. Вона говорила, що ви листуєтеся. Про що можна було писати?
Від мами я отримав перед новим 2025 роком листа. Це був, напевно, найкращий подарунок, який в мене був на Новий рік. Напевно, кращого вже й не буде. Потім я отримав листа десь в серпні. І вже перед самим звільненням мені дали відразу два листи. Було приємно, що дівчина, яка мене чекала три з половиною роки, написала. Від цього я був ще більше вражений.
— Що ви їй писали?
Нас сиділо в камері двоє, дивилися один на одного. Кажу: “В мене багато друзів, в мене весело, ми часто гуляємо, я читаю книжок багато, ми граємо ігри…” Я ж не буду казати, що в мене все погано.
— 2 жовтня 2025 року ви були в Україні – рідні дізналися про ваше звільнення. Що цьому передувало і чи розуміли ви, що той шлях може бути шляхом додому?
Є така бумажка, яку ти підиписуєш, що “я не буду воювати проти Російської Федерації, участвувати в бойових діях” і так далі. А якщо попаду в полон вдруге — мене відразу засуджують на 20 років. Якраз от 1 жовтня ми підписали цю бумажку. Я подумав: “це вже щось може бути”. Потім в нас відкрилась камера, нас вивели і ми пішли незрозуміло куди. Переодяглися і нас повезли. Думали, що на іншу зону переїзд. Потім був літак. Відчув, що вдома, коли сказали: “Слава Україні!”
— Кому ви зателефонували першому?
Це була мама. В перші секунди дзвонити, чесно, я не хотів, тому що в мене в самого були такі емоції, я був у піднесеному настрої, але стояв ще такий комок в горлі. Я знав, що морально не готовий розмовляти. Минуло трошки часу, заспокоївся, прийшов в себе. В Чернігові в лікарні дали телефони, сім-карти. Подзвонив і почув, як там такий крик — “Ура!”
— Крім рідних на вас чекала дівчина Наталія, про яку ви уже згадували. Чи є продовження вашої історії?
Так. На даний момент ми разом. І, сподіваюсь буде продовження нашої маленької сім’ї. Ми показали те, що ми можемо стояти, боротися і відстоювати те, що є наше і не піддаватися під вплив ворога. Їм нас не здолати.
