Історія колишніх наркозалежних: «Безвихідь привела нас до видужання»
Ця історія нікого не залишить байдужим. Двоє людей, які потрапили в ситуацію, звідки, здається, немає виходу, змогли не лише повернутися до нормального життя, а й створити щасливу сім’ю. Вони вживали наркотики 15 років, а потім вилікувалися, і тепер допомагають людям, які потрапили під вплив наркотиків. Кореспондент інтернет-видання «БУГ» поспілкувався з Інною та Вадимом Кашевськими. Подружжя не вживає наркотиків вже 12 років.
– Як сталося, що ви почали вживати наркотики?
– Я була третьою дитиною в сім’ї. Мама виховувала нас сама, постійно була на роботі. То були радянські часи. Побутує думка, що наркомани погано вчаться в школі. Це не так. Я нормально вчилася, професійно займалася легкою атлетикою. Планувала, що закінчу інститут і вийду заміж. У мене не було батька, і я дуже хотіла, щоб у моїх дітей він був, і коли мені було 16 років, я закохалася. Це був 1986 рік, і я не знала, що хлопець вживає наркотики. Думала, що це доля, це мій єдиний. Приїхала зі змагань, а він з іншою, підійшов і сказав: «Я не хочу тобі марнувати життя». У той час не було інформації про наркоманію, бо її в Радянському Союзі «не існувало». Я побачила, що він звичайний нормальний хлопець. Тоді спробувала застосувати спортивну схему – допомогти йому вилікуватися. Він сказав, що я нічого не розумію, і пішов в армію.
Мама була зайнята роботою, я була сама собі хазяйка, тому захотіла розібратися. Почала спілкуватися з однолітками-наркоманами і побачила, що це звичайна молодь, яка просто по-іншому відривається. У них не було хвостів, ріг, копит, вони мені подобалися, бо виглядали ніби адекватними.
В один «прекрасний» момент я подумала, що не зрозумію не спробувавши, не було знання наслідків. Я думала, що сильна, наркотики залежності не викличуть. Мені сподобалося вживати. Це зовсім не шампанське – розум не туманить, тобі здається, що ти адекватний і контролюєш ситуацію. Тоді мені було 17 років, – розповідає Інна.
-У мене ж була трохи інша ситуація, – ділиться Вадим.- Я ріс в неповній сім’ї. Тато вживав алкоголь, сім’я розвалилася. Неналежне виховання – одна з причин виникнення наркозалежності. Я постійно був на вулиці.
З’явилися старші друзі-наркомани. Перемогла цікавість, я шукав нового… Сподобалося. Мені було 16 років, це 10 клас. Зрозумів, що це моє. Я став наркоманом після першого уколу, бо в свідомості це відразу прийняв. В армії теж приймав, служив в Середній Азії, дістати наркотики не було проблемою. Після армії продовжив, не закінчив жодного вузу. В сім’ї не склалося – розлучився за 4 роки. Друзі відмовилися від мене, бо не стало спільних інтересів. Я не міг втриматися на роботі, бо не завжди була доза, коли треба йти на роботу.
– Скільки років ви вживали наркотики?
– По 15 років.
– Коли дізналися ваші батьки?
– Мама дізналася через рік-два. Я обманювала, бо не хотіла засмучувати, але і визнати залежність було важко,- згадує Інна.
– Які наркотики ви вживали?
– Різні. Починаючи з опіуму і закінчуючи героїном. Деякий час я жив у Росії – намагався втекти від наркотиків. Там я пробував замінити тягу до наркотиків алкоголем. В результаті не вживав наркотики 4 місяці, але став ще й алкоголіком,- ділиться Вадим.
– Де ви брали гроші на наркотики? Ви потрапили в оточення наркоманів?
– Ми рвали мак і самі виготовляли. Оточення, звісно, змінилось. Люди завжди збираються за інтересами. Наркоман наркомана завжди побачить, по розмові, поведінці, інтересах. Людина не контролює себе, живе у вигаданому світі,- каже Вадим.
– Мама намагалася мене вилікувати. Пробували, мабуть, все. Наркоманія – не фізична хвороба, а душевна і духовна. Фізичної залежності можна позбутися медикаментозно. Духовна залежність інша. Ти можеш пролікуватися в диспансері, але коли ти під’їжджаєш до рідного міста, тебе знову починає викручувати, і ти розумієш, що жити без цього нема сенсу. Сенс-наркотик, – додає Інна.
– А як з наркотиками в місті зараз, після введення заборони на вирощування маку?
– Дістати і тепер не важко. Контрабанда з-за кордону, а тут це добре налагоджений бізнес. Там, де з’являється торгівець, з’являються і наркомани. Знову ж таки бездуховність – заробляння грошей через зламані людські долі,- відповідає Вадим.
– Як у подальшому складалася ваша доля?
– Я вийшла заміж за наркомана. Нормальні люди мене не цікавили, ніякий чоловік би мене не терпів. Ми прожили 1,5 місяця, це була суцільна помилка, як і друге заміжжя. Ми переїхали з Нововолинська, бо я думала, що це місто спонукає. Ми з чоловіком жили біля Воркути, місто Інта. Там не росте мак, і я думала, що позбудуся залежності. Народила дитину, але приймати перестала буквально перед вагітністю, і коли доньці було 4 місяці, почала знов, чоловік почав ще раніше. Ми возили наркоту з України.
Сімейне життя було співіснуванням. Тебе тримає не любов чи взаєморозуміння, а спільне бажання наркотиків. Почалися проблеми з міліцією – умовний строк, який я витримала, але погіршилося здоров’я. Це страшне відчуття, коли знайомі роблять вигляд, що тебе не знають, ти відкинутий всіма. Тільки наркотик твій найкращий друг. В 2001 – перша реабілітація. Потім вернулася додому і скоїла злочин. Мені присудили 3,5 року, я вважала, що це нечесно, бо я хвора. До злочинів приводять алкоголь чи наркотики. У тюрмі не вживала, не передати відчуття, коли за тобою закрилися грати. Ніхто не звертає увагу на ломку. У тюрмі закінчуються твої права – якщо помреш, то це буде просто вирішенням проблеми. Однієї ночі я зрозуміла, що можу померти, розуміла, що потраплю в пекло. Тоді звернулася до Бога: «Якщо я тобі така ще потрібна, то врятуй мене»…І він врятував. Мене перевели в тюрму в Харкові, я почала ходити в церкву, кинула курити, потім прийняла водне хрещення. З тюрми я вийшла вільною людиною.
За 15 років вживання знищені всі судини, дистрофія, 40 кг ваги і розуміння, що за тобою ніхто не буде плакати – от що мені забезпечили наркотики, – зітхає Інна.
– Я теж був одружений 4 роки, але ми нічого не дали одне одному. Я спілкувався з другом, який 5 років вживав наркотики. Я на той момент вживав 10 років і не вірив, що я наркоман, думав, зможу кинути будь-коли. Раз ми з другом готували дозу, і він сказав, що неможливо втекти від наркотиків і що він сам собі не вірить. Я злякався: він вживає вдвічі менше часу, і вже не вірить, а я?.. як я зможу це зробити? Я пішов до нарколога, ліг в диспансер, перший з ланцюжка разів. Зняли фізичну ломку, але коли вернувся додому, знову взявся за наркотики. З 1996 я лікувався, закривався вдома. Не допомогло,- згадує Вадим.
– Коли настав переломний момент, і ви кинули?
– Кинула через маму, вона почала ходити в церкву, і люди постійно молилися за мене. Я не розуміла їх, бо в них не було таких проблем. Але я була дуже втомлена, тому почала відвідувати церкву, а в 2001 році почала відвідувати центри реабілітації від церкви «Ковчег»,- розповідає Інна.
– А я здоров’я втратив. У 1997-ому невдало вколовся, отримав зараження – нога опухла – лікарі хотіли її відрізати. Лікарі сказали збирати гроші на похорон. До мене прийшло прозріння, що я можу померти, коли вночі прокинувся, а наді мною стояла мама і слухала, чи я дихаю. Почав рахувати, скільки знайомих наркоманів померло в 1996 році, і нарахував 26 за рік. То був час загальної ненависті до наркоманів, в мене теж були передози, але я дуже хотів жити. Я почав казати «Боже, якщо ти лишиш мені життя, я буду тобі служити». Я вийшов з лікарні на двох ногах через місяць, і перше, що зробив – пішов і вколовся. В 2001-ому пішов на реабілітацію. Витримав 5 днів, але вразився людьми, які не вживали півроку, і це стало для мене свідченням. Я вирішив, що теж зможу, і пішов в центр на півроку.
– Як проходила ваша реабілітація в центрі? Вдалося одразу приборкати організм?
– Я думав, що помру наркоманом, поки не почав вірити. Тоді я зрозумів, що можна жити без наркотиків. Або я вийду християнином, або вперед ногами.
Ті, хто виходить з центру, часто вертаються до наркотиків, бо не знайшли причину. В інших все владналося. Бог влаштував їх сім’ї, – каже Вадим.
Та й ми з зналися давно, ще більше здружилися в центрі. Він єдиний, хто писав мені в тюрму. Друг пізнається в біді. Ми одружилися 8 років тому. Молодці не ми, а Бог. Нашим було лише бажання, – доповнює Інна.
– Як ви допомагали людям після того, як вилікувалися самі?
– Після звільнення від залежності працювали в центрі, що належить до Всеукраїнської асоціації християнських центрів реабілітації. Зараз направляємо туди людей. Працюємо не тільки з наркоманами, а й з алкоголіками. Однакових ситуацій нема, стараємося допомогти всім. Хтось приходив побитий, були випадки, коли швидкі привозили безхатченків з відмороженими ногами, які потім жили в нас аж до смерті. Ми допомагали – робили перев’язки і все інше. Іноді людей направляли до нас через проблеми з міліцією. Суд йшов назустріч, давав умовні строки, і люди лікувалися в нас.
Шкідлива звичка – це наслідок, причина глибша. Коли ти лишаєшся з людьми, які теж це пережили, то починаєш шукати причину. В кожного різне: одинокість, кохання, здоров’я і т.д. треба лікувати духовно причину. Ми намагаємося вилікувати душу.
Людина має відчувати себе людиною, а залежності руйнують особистість. Єдина умова-бажання. Є люди, які сидять в тюрмі 10 років, і думають як вони вийдуть і вколються. Декого позбавляють батьківських прав, тоді вони вертаються до розуму, а соціальні служби направляють їх в центр.
– Скільком людям допомогли у вашому центрі?
– Через центр проходить багато людей. Коли я там працював, то за рік пройшло десь сто людей. 10% залишаються в церкві, інші ще десь бродять. Багато поправляють своє життя.
ми фотографували людей до і після реабілітації – це 2 різні людини. Коли тебе відкинули всі, залишається сподіватися лише на Бога,– розповідає Вадим.
– Чому на вашу думку так багато наркозалежних у Нововолинську?
– Треба змінити менталітет. Дивними вважаються ті, хто не краде, чорне здається білим. Вся справа в неправильному вихованні. Половина Нововолинська по заробітках, а діти сидять дома самі, і дарма що з грошима. Прогулюють уроки, вживають алкоголь і наркотики. Батьки мають присвячувати дітям найцінніше, що мають – час,- каже Інна.
– Яке найбільше «не» чому краще не пробувати наркотики ви можете назвати після усього, що пройшли?
– Не варто починати, бо вже не зупинишся. Підсідаєш після першого уколу. В диспансері, коли ми бачили «новеньких», то казали – це не кінець лікування, це тільки початок. Ти повернешся сюди ще багато разів. Кинути з першого разу можна, але треба відразу вилікуватися духовно.
Я не агітую в жодну церкву, просто шукайте Бога для себе. Саме бездуховність штовхає людину на голку,- підсумовує Інна.
Розмовляла Василина БОРУЦЬКА
