Чому державі не вдається демонтувати УПЦ?

Голова Української православної церкви митрополит Онуфрій позбавлений українського громадянства. Державна служба з етнополітики офіційно визнала зв’язок УПЦ з Російською православною церквою. Проти Київської митрополії – керівного органу церкви – подано позов про її ліквідацію як юридичної особи.

Здавалося б, ось вона, розв’язка. Держава отримала право через суд позбавляти статусу юридичної особи церкви, контрольовані Московським патріархатом. Суспільний запит на остаточний розрив з російським православ’ям після років війни був розігрітий до максимуму, пише Ґрунт.

Але на практиці все виглядає інакше. Судовий процес місяцями не переходить до розгляду справи по суті, громади дедалі рідше переходять до ПЦУ, а сама УПЦ продовжує функціонувати як одна з найбільших релігійних структур країни.

Чому так сталося? І чому історія з УПЦ виявилася значно складнішою, ніж здавалося після ухвалення Закону про обмеження діяльності релігійних організацій, пов’язаних із РФ? Спробували розібратися разом із науковцями та священниками.

Чого взагалі держава хоче від УПЦ?

Згадаймо травень 2022 року, так званий Собор у Феофанії — зібрання представників УПЦ для обговорення церковного життя після початку повномасштабного вторгнення. Тоді вони засудили війну, навіть висловили незгоду з позицією російського патріарха Кіріла і проголосили прагнення до «канонічної незалежності». Але до самої процедури є низка запитань. Щоб провести Собор, потрібні обрані на рівні єпархій делегати, яких не було. Також у новій редакції статуту залишилася згадка грамоти патріарха московського Алексія ІІ, яка історично фіксує зв’язок із РПЦ.

Настоятель громади св. Марії-Магдалини у Луцьку Олександр Колб розповів нам, що керівництво УПЦ просило парафії надіслати свої пропозиції до обговорення перед зборами. Так вони з парафіянами і вчинили: написали лист із закликом вийти з Московської патріархії.

«На “Феофанію” це ніяк не вплинуло, але добряче вплинуло на мої стосунки з правлячими архієреями [вищим духовенством, — прим.]. З того моменту почалося полювання на відьом», — каже він.

Митрополит Волинський Нафанаїл заборонив у священнослужінні отця Олександра за спільну молитву з представником Православної церкви України та екзархом Вселенського Патріарха. Врешті Колб спільно з громадою ухвалив рішення перейти до ПЦУ. 

«Феофанія — це спроба інституційної мімікрії в умовах війни, — каже в коментарі ҐРУНТу релігієзнавець Олександр Саган. — Спроба зберегти структуру, формально прибравши найочевидніші маркери залежності від Москви».

Державна служба з етнополітики і свободи совісті (ДЕСС) згодом підтвердила: УПЦ — структурний підрозділ Російської православної церкви, що користується певними правами самостійності. З цього нібито випливає, що головне позаду і справа за малим: суд поставить крапку. І тут починається найскладніше. 

Держава не судиться з УПЦ як з монолітною церквою. Це неможливо на рівні закону, бо УПЦ не є юридичною особою. Юрособами натомість є окремі парафії й монастирі, але судитися з 10 тисячами таких структур щонайменше важко. Тому за стратегію обрали розібратися з Київською митрополією — центральним керівним органом, який координує всі єпархії і духовні навчальні заклади УПЦ.

Восени 2025 року Державна служба України з етнополітики офіційно подала позов про ліквідацію як юрособи Київської митрополії УПЦ, яку оголосили афілійованою з Російською православною церквою за чотирма ознаками. До цього предстоятеля Онуфрія просили усунути порушення закону, але той відмовився виконувати припис.

Так що конкретно вимагали від управлінців УПЦ? Голова ДЕСС Віктор Єленський окреслив це ҐРУНТу так:

1. Рішення Собору чи Синоду (керівного церковного органу) про вихід Української Православної Церкви зі складу РПЦ.
2. Рішення про вихід Предстоятеля Церкви Онуфрія зі складу Синоду Російської церкви. 
3. Рішення про нечинність для священства статуту Російської Православної церкви 2017 року, за який голосували єпископи УПЦ на Соборі в Москві.
4. Заява про незгоду з тим, що російська церква анексувала вісім українських єпархій в Криму і на сході України.

«Ми не вимагаємо, щоб УПЦ стала частиною ПЦУ, щоб вона перейшла на новоюліанський календар чи на українську мову з церковнослов’янської, — пояснює Віктор Єленський. — УПЦ відповідає, що не може впливати на статут РПЦ. Ми й не просимо, просто скажіть, що він для вас не актуальний».

Виникає логічне запитання: чому це все так довго триває? Насправді судові процеси крутяться навколо процедурних нюансів, а не довкола самої експертизи. І будь-яку бюрократичну помилку використовують адвокати УПЦ. До прикладу, недавно розлетілася новина, що суд визнав протиправним один із наказів Держслужби з етнополітики. Якщо коротко, він стосується того, як ДЕСС відповіла на спробу УПЦ оголосити відвід членам експертної комісії.

Юристи церкви вимагали замінити експертів, а відомство замість офіційної паперової відповіді відреагувало усно. От і все, регламент порушений. Чи спростовує це суть доказів науковців? Ні. Чи виграла УПЦ час і просунула наратив про «незаконність дій держави»? Так.

Крім того, УПЦ грамотно формує образ жертви в міжнародній спільноті, вважає доктор філософських наук Геннадій Христокін. «Церква демонструє, що її переслідують, вона в опозиції, порушують її релігійні права і свободи», — каже він нам у коментарі. Ключовим спонсором цього є архідиякон-олігарх Вадим Новинський, який, серед іншого, розповідав американському телеведучому Такеру Карлсону про «переслідування християн» в Україні.

Найвідомішим адвокатом Української православної церкви є іноземець Роберт Амстердам, послуги якого, за даними нардепів, оплатив саме Новинський.

«Ймовірно, вони затягують процес, бо сподіваються, що релігійне питання буде включене в пакет домовленостей чи перемовин з росією», — припускає релігієзнавець Олександр Саган.

Якщо ДЕСС виграє справу, Київська митрополія втратить статус юрособи, позбудеться права на оренду майна і низки пільг. Але парафії не зникнуть. Частина з них почне самоорганізовуватися, частина шукатиме інші канонічні центри.

«Громади побачать, що керівництво — все. Однак закон дозволяє релігійним організаціям діяти і без реєстрації», — нагадує релігієзнавиця Людмила Филипович.

Священник УПЦ Сергій Прокопчук погоджується, що його церква лишається «у певній залежності» від РПЦ, і коли це зміниться, «від архієреїв не чути». Водночас, на його думку, «ситуація, де УПЦ з самого початку визнана винною чи не у всіх смертних гріхах, є неправильною і програшною як з юридичної сторони, так і з державницької».

Чому сповільнився перехід до ПЦУ?

Від початку повномасштабного вторгнення рішення про перехід до Православної церкви України ухвалили 1400 парафій. У 2022 році це зробили 483 релігійні громади, у 2023 році — 471 релігійна громада, в 2024 році — 233 і в 2025-му — 191. З одного боку, це більше за сукупну кількість парафій помісних Кіпрської, Албанської, Польської, Чеських земель і Словацької православних церков. Але перехід сповільнюється.

УПЦ вважає ПЦУ розкольниками, які не мають права на існування в канонічній площині: не визнають Томос і благодатності таїнств. Та розгляньмо все на більш локальному рівні.

Передусім, церква — замкнена система. «Вони живуть всередині громад, спілкуються лише зі своїми послідовниками, яким розповідають, що вони гнані за віру, — каже релігієзнавиця Людмила Филипович. — З цим потрібно працювати. Коли відповідальні люди з держави взагалі розмовляли із синодом Української православної церкви? Вони ж [УПЦ] живуть самі по собі і постійно підгодовують себе образою на державу».

Тих священників, які залишаються в лоні УПЦ після того, як громада змінила юрисдикцію, фінансово підтримує Вадим Новинський. Це нам підтвердили як науковці, так і священики. До того ж, існує певний культ вищого керівництва і страх кудись рухатися без благословення єпископа.

«Коли зайшла мова про перехід до ПЦУ, мені одна парафіянка сказала: “Нащо ви це робите? Якби це владика зробив, то все зрозуміло, а ви хто такий?” Подібний фанатизм у людей виховувався роками», — розповідає отець Олександр Колб.

Окрема тема — парафії на Донеччині, Запоріжжі та інших прифронтових територіях. Там статистика переходів практично нульова. Частина громад боїться змінювати юрисдикцію через ризик окупації й можливих репресій. Люди розуміють: якщо прийдуть росіяни, «розкольників» шукатимуть першими.

Є ще й фактор бюрократичний: алгоритм переходу до ПЦУ може бути важким і виснажливим. Опитайте свою релігійну громаду, проведіть збори, внесіть зміни у статут… Та нюанс у тому, що в законодавстві немає розрізнення між громадою парафіяльною і світською.

«Оскільки в православ’ї немає фіксованого членства, виникає простір для маніпуляцій. Якщо рішення священника, парафіяльної і міської громади суголосні, відбувається швидке перепідпорядкування. Якщо з цього ланцюжка хтось випадає, починаються конфлікти», — пояснює Геннадій Христокін.

Крім того, є випадки, коли релігійна громада оформила документи, звернулася до місцевих органів влади, аби ті забезпечили мирну передачу храмового комплексу, а влада бездіє. І суди через це тривають роками.

«Проблема в тому, що виконавчі служби час від часу проявляють бездіяльність, і на якомусь етапі в громади вривається терпець, вона силою зрізає замки й заходить у своє приміщення. А тиражується це потім як насильницьке захоплення храму, — додає релігієзнавець Олександр Саган. — Втім таких конфліктних ситуацій не більше 2%».

Алгоритм переходу складний, але зрозумілий.

«І його потрібно зберегти, бо ми маємо забезпечити демократичність вибору на законних підставах. Марудно, але треба вчитися. І подумати про інформаційну службу, яка б супроводжувала людей на етапі зміни юрисдикції», — міркує Людмила Филипович.

А які настрої всередині УПЦ?

«Я скажу для декого шокуючу річ: УПЦ у нинішньому стані є чи не наймонолітнішньою структурою серед різних організацій в країні», — каже священник Української православної церкви Сергій Прокопчук.

Релігієзнавці кажуть, що, з одного боку, єдиної узгодженої позиції в УПЦ немає. Скажімо, серед єпископів є прихильники розриву зв’язків з РПЦ, є помірковані, які, як правило, гуртуються біля митрополита Онуфрія, є ті, хто виступає за збереження єдності з Московським патріархатом.

Окрема група священників прагне розриву з РПЦ, але не хоче переходити до ПЦУ. Вони бачать вихід у створенні екзархату — особливої адміністративно-територіальної церковної одиниці, створеної за межами основної території патріархату, часто в іншій країні — під прямим підпорядкуванням Константинополя. Але в Онуфрія, м’яко кажучи, напружені стосунки з Вселенським патріархом після Томосу. 

«Константинопольський патріарх на екзархат не піде, тому що він надавав Томос не лише ПЦУ, а всім православним в Україні — виходячи з умови, що всі православні гілки об’єднаються для створення єдиної помісної церкви», — каже релігієзнавиця Людмила Филипович.

Дехто висловлюється навіть за автокефалію, але серед священників є побоювання, що Москва оголосить УПЦ розкольниками, і це вплине на спілкування з низкою інших світових православних церков.

Та з іншого боку, ключовим усе ж є страх зруйнувати свою структуру. Є негласний консенсус між більшістю єпископів, священників і навіть вірян, що вони мусять самозберегтися. Онуфрій не робить рухів ні в бік РПЦ, ні в бік Вселенського патріархату, тому що всі групи впливу в УПЦ мають визнавати його як єдиного канонічного єпископа. «Попри різницю в поглядах, вони все одно становлять одне ціле. Це величезний ресурс, який дозволяє зберігати централізовану владу», — вважає Геннадій Христокін.

Діалог між церквами

Не секрет, що між кліром ПЦУ і УПЦ немає згоди й взаємної довіри. Вони взаємно звинувачують одне одного. Що каже Вселенський патріархат? Закликає до діалогу. Можливо, це звучить надто оптимістично чи відірвано від реальності, але спроби порозуміння є.

Наприклад, утворене в 2023 році «Софійське братство» об’єднало науковців, духовенство й вірян обох православних спільнот. Братство організувало кілька круглих столів, деякі його члени навіть співслужили. Нещодавно вдалося провести непублічну зустріч між єпископами УПЦ та ПЦУ.

«Було напружено, але відверто», — згадує Геннадій Христокін.

Проти членства вірян у братстві виступають деякі архієреї як УПЦ, так і ПЦУ. Але низова ініціатива є, і братство поки що є єдиним майданчиком для дискусій щодо православної їх церкви в Україні. Людмила Филипович каже, що діалог може допомогти «витягати з УПЦ здорові елементи».

Тим часом суди тривають. Голова ДЕСС каже: «Ми маємо справу з організованою, добре фінансованою боротьбою УПЦ за право залишатися в складі РПЦ. Ми ж не можемо використати звичний для росії інструментарій, де бульдозером зносять церкву і будь здоров. На рівні суду не має бути сумнівів у доброчесності рішень».

Паралельно має відбуватися діалог між духовенством і державою, додає пані Филипович. «Якщо буде конструктивний інтерес української держави до УПЦ і в УПЦ теж з’явиться інтерес до держави, бо досі тільки образи, тоді можна буде чогось досягнути. Діалог потрібен на різних рівнях: між представниками влади світської і духовної, між навчальними закладами, всередині священства як УПЦ, так і ПЦУ, відкрито проговорити питання розділення Православ’я, і почати включати в діалог вірян. Так сталося, що церкви обрали різні політичні і еклезіальні парадигми в житті. Але варто спуститись на нульовий рівень, до вихідного 1991 р., визнати кризу, яку не вдалося подолати за 30 років, і почати дієво розмовляти».