На кону гранично багато – здобути незалежне і вільномисляче місто

Чому символи і слова мають значення?

Великі мрії ми як правило виносимо з дитинства, і без цих мрій ніколи б не народилася власна майже 30-річна українська державність. Як дитина незалежності дивлюся на сьогоднішню Україну і у мене виникає непереборне відчуття, що великі мрії у цій країні можуть мати лише “окремі” представники нашого суспільства.

1992 рік –  я була кількарічним “курчам”, коли вперше мій дід взяв мене із собою аби вшанувати пам’ять тих, хто боровся і загинув за волю України — за героїв українського народу — це було на 9 травня. З розповідей діда на це ж свято прийшли окрім ветеранів УПА із жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами також радянські вояки із червоними прапорами — дуже симптоматично для міста із на скільки радикально взаємовиключною історичною пам’яттю.

Місто, яке було одним із небагатьох в Україні, що віддало більш як 51 % голосів на перших президентських виборах за кандидатуру В’ячеслава Чорновола!!! А вже невдовзі по тому почало очолюватись людиною-опонентом до незалежницьких процесів, яка свого часу офіційного заявила, що ніколи не піде під жовто-блакитним прапором. Але і сьогодні ми продовжуємо залишати радянських популістів при владі, все просто — тому, що місцеві громади не взяли за весь цей час на себе відповідальності за власну долю у свої руки.

Соціально-економічні показники, що ними актуальна влада послуговуються, як аргументом заможності і процвітання міста, є потьомкінськими селами, де траву фарбують в зелене, аби “газончик виглядав охайно” – у той час як приховується показники смертності від ВІЛ-СНІД, згідно якого очолює десятку міст по цілій країні, подібно як і за рейтингом онкохвороб та хвороб дихальних шляхів через гранично небезпечну екологічну ситуацію — подібно із показниками Дніпродзержинська (кому цікаво — можна глянути вміст СО в повітрі — чи не дивно, що ініціативи із запровадження вимірювання кількості важких металів та викидів у атмосфері “успішно” блокувалися).

Але якщо у місті все добре, тоді навіщо більша частина працездатного населення виїхала за кордон, якщо в місті чудова економічна ситуація і створені робочі місця на спільних іноземно-українських підприємствах (з чого зручно звітувати перед громадою, де, насправді, змушують працівників виконувати надгодини, за які іноземний капітал не доплачує, а навпаки, тисне, бо місцева влада підтримує таку визискуючу економічну модель); якщо в ньому кожен мешканець має безпечну і певну медичну ситуацію і діти якого не наражені на зараження ВІЛ, випадково знайшовши шприц в піску дитячого майданчику; якщо кожна особа має запевнену гідну старість (і не помирає на підлозі бараку, будучи ігнорованою своєю родини, яка залишила стареньку заживо закритою у помешканні без будь-якого джерела та можливості комунікації із зовнішнім світом), і діти не чекають смерті старенького і старенької, аби вирішити житлове питання; чи шахтарі, які все життя пропрацювавши в шахтах міста, на яких місто власне і створилося, після виходу на пенсію не споюються “спеціально навченими людьми”, що працюють разом із місцевою владою, а потім за допомогою колективного адмінресурсу у них не віджимаються квартири і вони не зводяться швидко на той світ, аби не отримували надто довго свою заслужену дуже важкою працею пенсію.

“Декамерон” Бокаччо і дантівські кола пекла відпочивають у порівнянні із цим “благоденством”, яке має місце у наших малих громадах — у західній частині країни !!!! — в тилу, де все має бути з точністю до навпаки, аби ХЛОПЦІ НА ПЕРЕДОВІЙ мали спокійну совість стосовно того, за що віддають свої непристойно юні життя — по віку внуками є чинної влади.

Насправді ми з Вами – радісні мешканці фейкової реальності, створеної забронзовілими номенклатурними червоними директорами (і не лише на рівні міста, але теж на рівні держави), червоноголовцями, які успішно перефарбувались у жовто-блакить, чи іноді навіть у червоно-чорну символіку, і які успішно задавлюють адмін репресивним ресурсом будь-які вільні ініціативи. Ці червоноголовці настільки укорінились у своїй впевненості “в завтрашньому дні”, що для них радянськість не є небезпечним пережитком, яка має викликати пам’ять про Голодомори 1922, 1933, і 1947 рр. — навпаки, радянська символіка, будьонівці, червоноармійці на панно центральних будинків міста, є наскрізними символами їхньої актуальної позиції і впливу (фіни свого часу знищили усі будівлі, які були побудовані імперіальною Швецією в Хелсінкі — будівлі, старішої як із ХІХ ст просто немає в столиці Фінляндії), відтак маскуються, вкотре перефарбовуючи червоні стяги у жовто-блакитні.

Якби мені “пощастило” більше і я б не навчалась в математичному класі нововолинського ліцею (вітання Леоніду Михайловичу Малікову), і далі в Могилі (як Могилянку ніжно називають її спудеї і випускники), я би також вірила у фейкову реальність. Та, попри все, я намагаюся зрозуміти людей, які десятиліттями голосно і монотонно кивають на цю реальність викривлених дзеркал. Можливо, це “фрагментарність” пам’яті — бо ж навіщо нам пам’ятати, що багнет червоноармійця, що продовжує до сьогодні показово красуватися на панно будинку у центрі міста, був заборонений міжнародним гуманітарним правом вже після Першої світової війни — нам передовсім “потрібні економічні зміни”, а витрати на історію і культуру є “зайвою розкішшю”(У Великій Британії більшість також закидала Черчиллю марнотратство, коли той уважно ставився до питань історичного і культурного спадку та пам’яті — бо як пам’ятаємо, так і творимо майбутнє. На що Черчилль у свою чергу відповідав — а за що ми тоді воюємо, якщо не за історію та культуру).

Або, можливо, це небажання втратити робочі місця в держсекторі, страх-лінь починати свої ініціативи, чи просто банальний брак можливості “глянути вгору”, коли треба думати, в що одягти дитину або чим нагодувати батьків, у той час як зп ледь покриває комунальні послуги + малі рештки, що залишаються на “розкіш” подумати. Тому, можливо, такої розкоші критично подумати просто немає у більшості із нас. І це порочне коло ніяк не розірвати окрім як перестати підтримувати систему, яка “заточена” на контроль, репресії, залякування та бажання, аби більшість населення ніколи не вирвалась із прожиткового мінімуму, постійно балансуючи на межі бідності. Популістська політична культура має саме таке обличчя, маніпулюючи страхами кожного із нас, не репрезентуючи інтереси, не дбаючи про те, чи ми випливемо, чи потонемо.  

І хоча для Честертона не було різниці між гординею і гордістю, мені дитині незалежності важливо було б гордитися своєю державою.

Але як нею гордитися, коли деякі члени суспільства можуть творити державу в державі — на кшталт колишньої радянської забронзовілої номенклатури, яка наче зійшла із картин соцреалістів і ніяк не хоче покидати терени ані на південь ані на північ від Західного Бугу —але зніми грядуть де не чекали – живє Беларусь!!!

Вочевидь, це не ті державні інституції, за які боролось УПА, за які сьогодні прямо зараз свої найрозкішніші чуби віддають хлопці на сході країни, які могли б, грубо кажучи, виводити демографічну ситуацію країни із темного і глухого кута та повертати українським жінкам їхню гідність — аби останні не мусили дивитися в бік іноземців (хоча це вибір персональний кожної).

Україна є надзвичайно далекою від держави, про яку може мріяти дівча чи хлоп’я, виховані в родині інтелігенції чи робітничій родині, особистості, які завдяки власним талантам (а не номенклатурним знайомствам) можуть очолювати топові управлінські чи теж інші посади, навіть якщо вона чи він це робитимуть із 500% віддачею на корить суспільству і громаді.   

Але сьогодні 24 серпня – річниця омріяного поколіннями Дня Незалежності України!

І що продемонструвала наразі боротьба із коронавірусом — це феномен попри збереження соціально відповідальної дистанції все одно турбуватися одне про одного, не ігнорувати людей у потребі, без даху над готовою, які не мають що їсти, або просто покинуті родинами, залишені на самоті помирати у замкнених на ключ оселях.

На кону гранично багато – здобути незалежне і вільномисляче місто, тим самим захистити тили хлопців, що свої “чуби” щоденно втрачають на фронті, гинуть у той час, коли  влада на місцях (та, що ніколи не мала йти під жовто-блакитним стягом ) не захищає право кожного гідно жити у гідній Україні.

Ціна нерозважливості –  ціна з’їжджених років наших дітей, ми “пожираємо” власних дітей, ще навіть до їхнього народження.

Вікторія Бойко, кандидатка історичних наук, експертка Національного інституту стратегічних досліджень