Крик душі й біль від байдужості: військовим зараз допомагає все менше і менше людей

Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

Так зараз не легко всі думки до купи скласти. Голова обертом йде. Все частіше вглядаюся в небеса, розмовляю, плачу, бо воно заповнене близькими і знайомими людьми. Скільки там в безліченних кілометрах є наших Янголів.

Ви спитаєтеся, чи я втомилася? Відповім. Не маю часу для втоми! Треба бігти, робити, виконувати запити військових. Не здавайтеся і ви! Не шукайте собі виправдання! Ви маєте тисячі можливостей наблизити Перемогу! Потрібно тільки захотіти. Бо війна стосується не тількі військових і волонтерів! Повинні всі допомагати.

Сьогодні я розумію, тих небайдужих людей – волонтерів, які припинили діяльність. Адже достукатися до людей важко. Я часто чую відповіді, такі як: школа, садок, будівництво, ремонт, в нас із зарплати відраховують відсотки, а ми донатили того року, чи того місяця, цього не бачимо необхідності, армія укомплектована, або найпоширеніший варіант це: чого ви вчепилися до простих людей, ідіть до багачів, депутатів та Верховної Ради, а військовим зарплати платять. І доки я це все слухаю, воїни гинуть, гине цвіт нації, гинуть найкращі сини і доньки України.

Я звертаюся до простих людей, які сьогодні ще готові чути, які розуміють, що війна триває і вбивають найкращих синів і дочок України. Звертаюся до людей різних професій і статусів, які усвідомлюють чітко: Україна розпочинається з тебе!

Дивлюсь, скількі багато людей в мене є в друзях, а допомагають одні й ті самі люди. Деякі, думаю, просто так, спостерігають за тобою. Але ми всіх бачимо, хто допомагав і допомагає від початку війни. Зі своїх друзів, наприклад, знаю кожного, хто допомагав і допомагає при кожному нашому зверненні.

Тому ще не пізно робити добрі справи! Подай свою руку допомоги! Сьогодні я низько дякую кожній людині за гривню допомоги! За будь-яку допомогу дякую!

У нас багато прекрасних волонтерів, станьте для них опорою, підтримуйте їх, бо саме ці люди найближчі до фронту, до розмов і прохань з нашими військовими.

Ви знаєте, хто зараз часто допомагає нам? Ті, хто носить найстрашніший статус – родина Загиблого Героя України. Ті, хто втратив, хто чекає, хто усвідомив, що можна жити скромніше, але в мирі. Ті, хто віддав найдорожче.

Побувавши в лікарні, серце карається від болю. Молоді, красиві хлопці залишилися без рук, без ніг.

Тому задумайся на секунду, скількі ти маєш можливостей з руками й ногами робити добрі справи.

Ненависть люта до ворога! Це наша Україна і ми обов’язково його проженемо!

Джерелом для публікації став пост на фейсбук-сторінці  волонтерки Тетяни Грицюк