Ілюзія маневру: чи має лукашенко свободу вибору?

Якщо ви, американці, домовитеся з росією, то для нас це буде значно краще, ніж якщо ви домовитеся з нами, – сказав лукашенко в інтерв’ю Санчесу, американському пропагандисту “русского мира”, який у 2025 році запустив свою англомовну програму на RT.

Медіа, безумовно, розберуть це інтерв’ю на більш “яскраві” цитати, але саме ця фраза відображає весь зміст політичного і, можливо, навіть фізичного існування білоруського диктатора.

Події останнього місяця свідчать про те, що лукашенко готує Білорусь до військової ескалації під керівництвом рф. Помітно більш тісну взаємодію двох армій на рівні командувань; поблизу білорусько-українського кордону розгортаються артилерійські позиції, будуються дороги, посилюється ППО.

У пафосній промові у формі верховного головнокомандувача він, здається, вперше заявив, що “мир”, на гарантіях якого десятиліттями будувалася його політична кар’єра, завершився.

Чи буде відкрито північний фронт, і якщо так – у якому вигляді, судити не мені. Я не військовий експерт.

Втім, хочу сказати інше. В українському політичному інформаційному просторі та в середовищі білоруської опозиції я бачу попередження диктатору щодо згубності для нього і Білорусі прямого чи опосередкованого вторгнення, міркування про те, що лукашенко маневрує, що зближення зі США для нього є “вікном можливостей”, яке він не захоче втратити і в якому спробує викрутитися.

Але, на мою думку, віра хоча б у часткову його самостійність – хибна.

У лукашенка немає “вікна можливостей”.

Чи хоче він воювати, розуміючи, які наслідки це матиме для Білорусі та для нього особисто? Безумовно, ні.

Світ його мрії – це абсолютна влада в просторі “благоустроєного” колгоспу-мільйонера, де “руські зі знаком якості” (с) громадяни (так він називає білорусів) безкінечно обирають його з результатом не менше 87%.

Але цей світ остаточно завершився для нього у 2020 році, коли, щоб утримати владу, він прийняв усю “безкорисливу” допомогу путіна і погодився на всі його умови, залишивши позаду десятиліття політичної еквілібристики.

Лукашенко більше не “голова колгоспу”, він – завгосп, якому поки що дозволяють поратися по господарству.

Ілюзія його певної суб’єктності вигідна росії: Захід досі не повністю асоціює Білорусь із імперією, що дає росії певні переваги в поточній ситуації, зокрема й невелике “вікно” для обходу санкцій.

Теза про відносини з Трампом як альтернативний вибір і “захист” від путіна видається мені відверто смішною. Ми вже навіть перестали емоційно реагувати, остаточно усвідомивши той факт, що лідер вільного світу практично відкрито стає на бік зла.

Лукашенківська Білорусь давно є співучасником росії та жорсткою в’язницею для власних мислячих громадян, але це не завадило Дональду Трампу запросити її керівника до “Ради миру” та рекомендувати Литві зняти з неї санкції – і все це одразу після поїздки останнього до Пхеньяна.

Червона доріжка Анкориджа і все, що відбувається після, створює відчуття хаотичного “задзеркалля” з повним ігноруванням загальнолюдської моралі. На цьому тлі цінність справжності боротьби та національного мислення України відчувається ще гостріше.

Що ж до лукашенка, то його “неучасть” у прямому вторгненні була можлива лише тому, що його господар бачив у цьому більше мінусів, ніж плюсів. І якщо в хворій уяві путіна план щодо Білорусі зміниться, жодні гімнастичні маневри лукашенка йому не допоможуть.

І це вже не питання його перспектив – це питання його життя.

Тому що раб живе рівно стільки і рівно так, скільки і як дозволяє йому його господар.

Матеріалом для публікації стала стаття Олени Васильєвої у виданні “Українська правда”.