Головне — усвідомити спільну відповідальність за сімʼї у втраті чи родини безвісти зниклих і полонених
Ми як суспільство, не впорались. Я як людина, яка переживає такий самий досвід, не впоралась. Ця смерть говорить про те, що відсутність стратегії швидкого реагування й підтримки сімей у втраті призводить до подвоєння трагедії. До непоправних наслідків.
Знову ж, про невміння суспільства коректно й вчасно підтримувати людей у втраті. А почасти і погіршення ситуації недоречними коментарями та непроханими порадами.
Оскільки маю досвід проживання втрати коханої людини, дозволю собі коментар.
Зараз багато в стрічці гучних слів та болю, бо «така тендітна й сильна не впоралась» і «двоє діток тепер без мами». Але цій жінці треба було піти з життя, щоб її важке горювання визнали і вголос заговорили про брак фахівців, які працюють з темою втрат і відсутність належної підтримки.
Не знаю обставин смерті Каті. Проте знаю, як воно відчувати прірву в собі, спалюючу самотність, тиск відповідальності за дітей і безвихідь, бо порадитись вже немає з ким. Тоді в голову приходять різні думки і, на жаль, не завжди поруч є люди, яка зможуть розділити горе, не навішуючи ярликів.
Тому з власного досвіду. Треба залучення держави чи громади. Тобто ефективна схема, яка автоматично запускається, як лиш до департаменту соцполітики надходить інформація про родину де загинула людина. Сімʼя у втраті потребує психологічної і юридичної підтримки. Психолог на відстані руки, який розумітиме атмосферу в сімʼї і більш-менш стан кожного її члена. Розумію, що силоміць до психолога не заведеш і робота можлива лише за умови рішення приймати допомогу. Досі не можу домовитись з сином, який важко проживає втрату батька.
Але люди у втраті мають знати, що така опція доступна 24/7, як лиш безвихідь стисла у своїх обіймах. Розумію, що фахівців мало, а втрат багато. Проте часто люди і не знають про таку можливість роботи з психологом. Юрист для того, щоб родина знала свої права та послідовність оформлення документів і не «вибивала» належне, постійно принижуючись і зменшуючись до розміру бюрократичних процедур. Бо ж «тут всі такі», «не ви остання», «ваш хоч встиг пожить, а он молоді гинуть» і тд.
Оточення. Усі хто не байдужий до родини вмикають підвищену увагу до стану вцілілої людини. Тобто близькі усіляко сигналізують про готовність підставити плече, приїхати у будь-який час за потреби, слухати про загиблого стільки скільки вцілілий захоче про нього говорити, робити якісь справи замість людини у втраті чи разом, питати чи ця людина сьогодні їла і як прожила день, хвалити за найменші успіхи у проживанні горя і збереження себе. Не очікувати швидких змін стану, не нарікати на тривале горе і надмірні сльози, не розповідати заради кого вцілілому треба жити і за що триматись. Бо немає нічого, повірте, н і ч о г о за що можна триматись.
Є пустота, яка засмоктує всередину, криє відсутність сенсу. Ви можете лише подати руку і запропонувати обрати вашу підтримку й крок від пустоти й безвиході. Поради типу «ти повинна жити заради дітей» ранять, бо жінка і так це знає. Її так сильно притисло відповідальністю за них, яку тепер немає з ким розділити, що вона дихати не може. Навіщо їй ці нагадування? Їй треба знати, що вона сама ще видима, ще жива. І жити їй треба заради себе. А з дітьми ви допоможете, як зможете. Я собі придумала, що маю тепер жити за двох і кожну секунду, бо життя крихке. І він би цього для мене хотів.
Придумала, щоб заліпити чимось місце зламу системи цінностей. Коли гине партнер, якого любиш і з яким планувалось спільне майбутнє, вмить знищується вся база. Зникають базові налаштування, а нових ще немає. Бо ти не знаєш тепер, а хто ти без нього? І для чого ти вціліла? На усвідомлення цього і пошук нових сенсів треба час і сприятливе оточення. Тепла ванна, якщо хочете. Бо мало хто з нас вміє про себе дбати, от чесно. Якщо про тебе дбав партнер, який загинув, то зникає і ця опція. Залишається страх, біль, розпач, самотність. Це призводить до згасання. Його має помітити оточення і психолог про якого йшлось вище. Щоб вчасно подати рятівне коло.
Відсутність токсичних зауважень з боку «поліції скорботи». Людям у втраті, замість емпатії і безоціночного ставлення, дають багато непроханих порад. Як ховати і яких священників кликати, як і коли плакати, що вдягати і як скоро дозволити собі манікюр, заради кого жити, коли починати нові стосунки, бо ще молода чи лягти в могилу поруч, бо вже ж дорослі діти, знецінюють біль, вказуючи на горе мами приміром і навпаки. Не кажіть як треба чи не треба, не намагайтесь втиснути горювання людини в якісь норми чи часові рамки. Бо їх не існує. Натомість дозвольте людині жити горе, приймаючи її право на різні його прояви. «Ти завжди можеш на мене розрахрвувати», «Я не заміню тобі його, але я у тебе є», «Твої почуття важливі», Все, що ти зараз відчуваєш — нормально», — у втраті краще чути подібні слова.
Не розраховуйте на внутрішню силу людини і не акцентуйте на цьому. Як часто я чула, що сильна і все переживу. Це ж читаю і про Катю. Таке відчуття, що якщо в людей склалось враження, що ти сильна, то тобі і підтримка не дуже й треба. Ти ще й інших можеш підтримати. Насправді можеш і підтримуєш: дітей, його батьків. Бо типу ти дорослий у кімнаті. Але підступ у тому, що тебе таку сильну і потужну завжди підтримував він. А тепер його немає. І на ручки сама себе брати ще не навчилась. Тож після того як все стягла, усвідомлюєш, що гинеш сама і немає кому пожалітись. Бо сильні вони не жаліються, треба відповідати очікуванням.
Місце роботи чи навчання. Адміністрації місць де працюють чи навчаються члени сімʼї де є загибла на війні людина, мають давати час на «прийти до тями» і «готовність комунікувати». І це не пʼять днів, поки не поховали. Тим більше, що зараз лише тіло загиблого можна чекати тижнями і весь цей час продовжувати працювати/навчатись, перебуваючи у підвішеному стані біди й заперечення. У кожному окремому випадку варто шукати оптимальне для всіх рішення, але з огляду на потреби людини, яка проживає горе.
Трудове законодавство в нашій країні абсолютно не адаптоване під нові (10 років війни) реалії, тож тут надія на професіоналізм і людяність керуючих. Колективи мають бути попереджені й утримуватись від зайвих питань, коментарів, жартів. Натомість не боятись висловлювати співчуття і дивитись в очі людині, яка втратила близького. Якщо прийшов час і така людина готова комунікувати. Якщо говоримо про школу — тут ще важче. Ранити дитину зайвою увагою чи непомічанням слона у кімнаті дуже легко. Треба навіть говорити з батьками однокласників про адекватне реагування дітей.
Розуміння суспільства спільної втрати і відповідальності за неї. У перші місяці втрати рідної людини на війні загострюється відчуття справедливості. Гостро сприймається бажання інших відсторонитись від війни, армії, втрат, памʼяті. Бо твоя людина не померла від хвороби чи старості, а загинула за всіх, виконуючи обовʼязок захищати країну. Тоді як хтось цей обовʼязок не виконує і при цьому інколи твою втрату зневажає, типу «він сам так вирішив», «я не обирав, щоб він туди йшов». І ось тут дуже крихко.
Бо коли тобі страшно болить, ти вразлива, але домовилась із собою, що маєш жити ще день і їдеш за черговою довідкою про довідку, якийсь накачаний хлоп підрізає тебе на своїй теслі і з вікна ще криє матом, бо «ти, сучка» не звільнила йому дорогу, — стається злам. Ти не розумієш чому він досі в тилу, чому такі дозволяють собі хамство, а кращі гинуть, невже вони гинуть, щоб оце мало місце, і ключове — тебе тепер немає кому захистити, навіть від цього. Відчувається суспільна байдужість, незахищеність, безсилля. Тобто у суспільстві, яке б мало тебе відігріти, огорнути турботою й розумінням ти стаєш чужою і незручною. Бо тобі завжди болить, ти постійно щось вимагаєш і нагадуєш про війну.
Це не все, але і так багато літер. Головне — усвідомити спільну відповідальність за сімʼї у втраті чи родини безвісти зниклих і полонених. Не замовчувати і не применшувати їх горя. Почати їх бачити і чути. Намагатись розділяти ці страшні переживання і почуття. Вміти шанувати і памʼятати гідно. Бо одна належно підтримана і порятована від горя суспільством людина — це золота куля у зброї проти спільного ворога.
Світла памʼять Каті. Щирі співчуття сімʼї. Правильних людей поруч її дітям.
Матеріалом для публікації став пост Наталі Некипілої у фейсбуці.
