«Дайте нам хату біля моря і без господарів»: про українців, які поїхали в Європу не через війну, а по комфорт

«Вам українською чи російською перекладати?» Щодня я ставлю класичне питання на своїй роботі «перекладача» в реєстраційному центрі українців у Бельгії. Українською запитую. І більшість просить російською.

Російською тут пишуться всі оголошення. Російською говорить найбільша кількість перекладачів. Але відчуття, що я серед своїх, відсутнє не через мову.

Деяким чоловікам із західних областей я ледь перекладала. Вони говорять лише румунською чи угорською із залишками російської.

Сьогодні за моїм столом реєстрації найбільше людей було з Чернівецької області. А також із Черкаської. Я навіть не пікаю, що я теж родом звідти і саме в Черкаську область утекли мої батьки з Ірпеня. Цього тижня садять там городи бабусям.

Учора два 30-річні парубки з Палестини переконували мене, що в Одесі страшна війна, тому вони тут без жодних документів і паспортів — шукають допомоги.

Я мовчу, що в Одесі у мене тітка, дядько і двоюрідний брат. І всі вони зранку пішли на роботу, а вночі виготовляють протитанкові їжаки. Мовчу, бо я перекладачка. І вони навряд чи знають, що я українка. З ірпінською пропискою.

Заробітчани — мабуть, добра третина тих, хто реєструється. Хто вже давно працював десь у Бельгії, Польщі, Румунії, а нині намагається зробити тимчасові документи на рік. Той, хто перетнув кордон після листопада 2021-го, має штамп та український паспорт і загалом має право.

Це добре, що люди нарешті легалізуються. Хоча б на найближчий рік. Але більшість цих чоловіків із таким перегаром, що навіть у масці поряд важко.

Допомога усім під одну щітку. Це гуманно з одного боку. І несправедливо — з іншого. Пів дня я перекладаю також у центрі надання притулків. Місця для українців там немає. Організація допомагає з розселенням у місцевих сім’ях.

Але українців там тихо недолюблюють. Сирійці, азербайджанці та й решта післявоєнних жертв, які колись втекли зі своєї країни в Бельгію, але досі не отримали тут документів. Такі ж мами з дітками вже кілька років живуть у притулках і чекають. У них інша стаття про біженців. Без повернення додому. Українцям дають тимчасовий захист. Із тим, що кожен має повернутись у будь-який час, щойно стихне війна. Але дають документи вже за кілька тижнів.

Виходить, що для бюрократичної машини українська мама краща за сирійську, яка так само розбомблена росіянами? Краща, бо європейка? Ну, так вони запитують. Без злості. Але з відчуттям несправедливості. Для українців несправедливо, що регіон України ролі не грає.

Тому я перекладаю вже енний раз на сьогодні для родин із Чернівців. Для гігантських сімей ромів, молдаван, у яких теж українські паспорти і вчасно поставлений на кордоні штамп. І падаю від утоми.

Є наївні сім’ї, які щиро просять у Бельгії хату біля моря, бажано без господарів, і питають, як потім анулювати цю реєстрацію, якщо вони подорожуватимуть далі. Бо у планах ще «двіж-паріж». І я перекладаю. Максимально не видаючи їм своєю ламаною російською, що теж українка.

Поліцейські шоковані. Після реєстрації вони приходять перевірити, як живеться знедоленим українцям удома в бельгійців. І дедалі більше випадків, коли мусять забирати українські сім’ї з собою. Вже є бельгійці, які спочатку добродушно прийняли українських гостей удома, а вже за тиждень їх сміливо виганяють.

Учора ввечері мене буквально атакувала жінка зі Львова, бо їх із другом вигнали вже з другої оселі. «Зробіть щось для нас! Покличте шефа!»

Я мовчу, що моя троюрідна сестра з Києва найближчим часом, найпевніше, народжуватиме у Львові. І близькі друзі там нині теж з дітьми. І що ті сім’ї бельгійців справді хочуть допомогти. Але, мабуть, не відчувають, що допомагають, коли гості — такі вимагачі.

А тепер про головне! Буває, я таки почуваюся тут серед своїх. До дрижаків у серці.

Дві сестрички з Бучі. Самі. Присісти на стільці не можуть. Стрес не дає сидіти.

Мама з маленькою дитинкою з Дніпра. Попросила говорити з нею українською. Проте ледь добирає слова, аби щось запитати.

«Кажіть російською, якщо Вам зручніше».

«Мені соромно говорити тією мовою», — відповідає.

Родина людей із ДЦП з Харківщини. Волонтери привезли. Їм тут навіть викликали таксі до спецпритулку. Бо як вони самі доїдуть?

А є оці дуже рідні очі, які просто дякують. Їх, слава Богу, ще багато. Нічого не просять. Багато запитують, ще більше дякують. Задля них я на ногах з ранку до ночі із залишками голосу наприкінці дня. І це задля них усе тут працює. І всі ці люди віддають свій час, житло, гроші та харчі.

Люди, будьте людьми. І пам’ятайте, що найбільша цінність — це ті, хто в Україні. Хто не виїхав і кожен по-своєму тримає цей дуже важливий фронт.