У рівненській галереї «Євро-Арт» відбулася виставка володимирського художника Павла Юрчука
3-го червня у рівненській галереї «Євро-Арт» відбулось відкриття першої після кількамісячного карантину виставки володимирського художника Павла Юрчука «Ледь абстрактне і трохи військове». На цю подію він разом із дружиною Катериною чекав аж два роки, адже охочих виставлятись у популярній галереї чимало і для цього потрібно ставати у довгу чергу.
Через карантин на захід прийшло не більше десятка людей, проте у мистецькому світі ім’я Павла Юрчука пролунало гучно та впевнено, адже від колег у Рівному надійшло чимало схвальних відгуків. Аби поговорити про його самобутню творчість, про те, над чим зараз працює володимирський художник та які ідеї прагне передати через свої картини, Слово правди завітало до нього у гості.
Переступивши поріг цієї оселі, одразу розумієш, що тут живуть художники – стіни увішані картинами, написаними у різних стилях, які можна довго розглядати, наче у виставковій галереї. Окрім цього, привертають увагу оригінальні елементи інтер’єру, дизайн яких придумав сам Павло. Художник розповідає, що втілити в життя, задумані ним полички, світильник, вішак та ключницю для прихожої йому допоміг друг зварник.
Господарі квартири одразу запрошують до невеликої кімнати, що слугує Павлу за творчу майстерню і яку він називає своєю комірчиною – на кількох квадратних метрах тут розмістився комп’ютерний стіл, два мольберти, книжкові полиці, стос картин та вольєр для домашньої улюблениці бультер’єра Шери. Доки розмовляємо, вона весь час мирно похропує у своєму кутку.
Надихають як дерева та будівлі, так і смітники
З дитинства, відколи себе пам’ятає, Павло завжди щось малював. Улюбленим заняттям було перемальовувати тварин з енциклопедій, тому найбільше радів, коли йому дарували все, що може знадобитись для малювання. А вже коли пішов до художньої школи, то опанував різні стилі та техніки живопису, серед яких найбільше припала до душі графіка. Каже, що саме у дитячій художній школі та пізніше педколеджі, отримав основну базу знань, незважаючи на те, що потім здобував вищу освіту у Рівненському гуманітарному університеті. Після служби за контрактом у війську та участі у бойових діях на Сході у 2014 році, під час яких отримав поранення, Павло Юрчук уже третій рік ділиться своїми знаннями із найменшими володимирськими майстрами пензля у рідній «художці».
На банальне запитання, звідки черпає натхнення, у Павла немає однозначної відповіді, адже постійно тримає у голові купу творчих задумів, ідей та ескізів, котрі планує невдовзі реалізувати. «Я завжди знаю, що мені малювати. Єдине, що для цього потрібно – це час», – каже він. А надихнути на сюжет майбутньої картини можуть інколи найнесподіваніші речі – від гарних пейзажів та будівель до брудних під’їздів та смітників. Деколи навіть з хаотичних мазків по ДВП може народитись картина, в якій кожен знаходить щось своє.
Вільний час, якого під час карантину стало значно більше, художник використовує максимально ефективно, адже за два місяці написав чотири нові картини для себе і ще декілька на замовлення. Таким чином поповнилась новими роботами колекція картин із володимирськими пейзажами, також написав велике полотно, на якому зобразив себе з братом під час служби у зоні проведення АТО, та оригінальний портрет своєї доньки.
Ще одну незвичайну картину написав Павло у рамках проекту музею сучасного мистецтва Корсаків, де на полотні зображена брудна долівка під’їзду та чоловік, обличчя якого не видно, що присів серед сміття зі стаканом оковитої. Художник розповідає, що «надихнув» на цю роботу його власний під’їзд, де на другому поверсі місцеві пияки часто лишають після себе порожні пляшки та пакетики з-під закуски.
“Сусіди, коли побачили, що я там присів і щось фотографую, то подумали, що це я і лишаю ті пляшки, які, до речі, потім і прибрав. У картину вклав досить глибокий зміст, котрий намагався передати кольорами – у правому кутку, де зеленіє фарба на стіні під’їзду, ще є світло і якась надія на майбутнє, а у протилежному – темні сходи за червоною межею, яку, якщо переступити, то можна скотитись донизу і більше не підійнятись”, – пояснює митець.
Місто розфарбоване у яскраві барви
У серії картин із архітектурою Володимира-Волинського та місцевими краєвидами вже вісім робіт, половина з яких знаходиться у приватних колекціях. Удома наразі зберігаються найновіші картини з церквою святого Юрія, Домініканським монастирем, капличкою Усіх Святих та остання робота, яку щойно закінчив, – з видом на церкву Віри, Надії, Любові з вулиці Драгоманова.
“Дехто каже, що наше місто «контрабандистів» сіре і нецікаве, а я намагаюся довести зворотне із допомогою своїх картин та яскравих акрилових фарб”, – зазначає Павло.
У якому саме стилі написана нова серія, художник і сам не знає, бо щоразу доповнює і ускладнює свої роботи, поєднуючи в них різні техніки.
“Малював перед цим прості пейзажі олійними фарбами, здебільшого на замовлення. Адже такий академічний живопис вважається більш стандартним і звичним для людей. А зображувати місцеві пам’ятки у новому експериментальному стилі почав на пленері, відтоді і почали з’являтись одна за одною картини, кожна з яких обростала усе більшою кількістю деталей. Наперекір сірості, яку часто закидають нашому місту, пейзажі пишу яскравими фарбами”, – додає художник.
На картинах Павло зображує переважно старі будівлі, якої не торкалась рука реставраторів та сучасних будівельників. А таких у місті не дуже багато лишилось. Узяти хоча б Юріївську церкву, де встановили нові куполи, які, на думку Павла, не вписуються у загальний архітектурний стиль. Проте, зображуючи пейзажі з архітектурними об’єктами, Павло робить акцент не на них, а на інших деталях, зокрема, на небі, яке у нього переливається різними флюоресцентними фарбами, або ж наче нагадує мозаїку із кольорових плям чи частинки пазлів.
Та найбільше у цій серії молодому художнику сподобалось малювати дерева, особливо їхні оголені “скелети” без листя. Скверик біля історичного музею саме тому і вирішив зобразити, бо його надихнули ідеально графічні гілки височезних грабів, що там ростуть. Промальовувати гілля та небо на фоні може декілька днів, адже це дуже кропітка, майже ювелірна робота.
Після церков Павло планує переключитись на старі володимирські двори та житлові будинки, які в житті є безбарвними та сірими, а на його картинах вибухнуть яскравими фарбами. Та найулюбленішим стилем Павла Юрчука лишається графіка. І хоча такі картини не користуються попитом серед поціновувачів живопису, котрі замовляють у нього картини, він все одно їх пише для себе.
“Писати картини просто для себе – це досить затратно, тому що матеріали дуже дорогі, – долучається до розмови дружина Катя. – Тому намагаюсь потрохи продавати Пашині картини, адже шкода його праці. Наразі у нас вдома зберігається близько трьох десятків його робіт. Частину з них експонуємо на виставках. Одна з моїх улюблених – портрет Ван Гога. Дуже надихнуло те, що коли ми востаннє були у Мукачевому, то там старші колеги-художники не критикували самобутній стиль Павла, як це часто можна почути від прихильників академічного живопису, а, навпаки, рекомендували везти свої роботи до Києва”.
Обидві музи художника
Працюючи у різних техніках, Павло використовує і абсолютно різні матеріали: олівець, акварельні, олійні, акрилові та навіть аерозольні фарби, причому інколи поєднує їх в одній роботі. Нерідко йому допомагає та дає професійні поради дружина, котра теж має мистецьку освіту і в художній школі навіть сиділа з ним за однією партою.
Катерина очолює культурно-мистецький центр у Володимирі, але зараз перебуває у відпустці по догляду за дитиною. І хоча мисткиня більше захоплюється гобеленами, проте робить інколи Павлу зауваження, коли побачить своїм професійним оком якісь неточності у його роботах. Та найголовніша татова помічниця – енергійна та говірлива дворічна Іринка. Дівчинка вже проявляє неабиякий інтерес до живопису і має навіть декілька спільних з татом полотен у стилі абстракція.
“Одного разу писав на замовлення собор Паризької Богоматері, робота була майже готова, але Іринка “допомогла” її закінчити, коли провела долонькою по одній із башт, – посміхаючись, розповідає Павло. – Тому намагаюсь працювати вночі, коли вдома нарешті стає тихо і спокійно”.
Саме після народження донечки Павло вирішив, що досить уже ховати свої роботи під ліжком і варто почати показувати своє мистецтво світу. Тим паче, що написання картин стало для нього дієвою арт-терапією після пережитого на війні, де втратив багатьох друзів та побратимів. Такі ж заняття проводив для інших бійців, котрі проходили реабілітацію у клініці. Лише два роки тому він нарешті наважився вилите пережити на полотнах, які присвячені темі війни. Ці абстрактні роботи емоційно дались йому найважче.
Старші досвідчені художники інколи закидають Павлу, що він досі розпорошується на різні стилі, адже, мовляв, уже пора вибрати свій напрямок і працювати лише у ньому. Проте молодий художник так не вважає, адже і досі перебуває у пошуку своєї ідеальної формули. Саме тому на його персональних виставках у відвідувачів інколи складається враження, що усі картини написані різними художниками. Настільки вони різнопланові, самобутні та неповторні водночас.
