Створив власний ігровий проєкт, який мав запустити після повернення з війни. Спогади про захисника з Володимира

Артур Кушнір – молодший лейтенант, командир стрілецького взводу 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Йому назавжди 26. Він мріяв повернутися додому, завершити власну справу й нарешті позбутися уламків, які нагадували про пережите на війні. Та останнє бойове завдання стало для нього справді фатальним.

Спогади про військовослужбовця пише ВСН.

Мрії, які чекали свого часу

«Мамо, це останнє моє завдання, після якого мене відпустять до шпиталю», – написав Артур Світлані на початку серпня. Вона саме збиралася приїхати з Німеччини, аби бути поруч із ним під час лікування. Йому мали видалити уламки, що застрягли біля сонної артерії та дедалі частіше давали про себе знати.

Молодший лейтенант Артур Кушнір народився 17 грудня 1997 року у Володимирі. Разом із ним у родині зростав старший брат Едуард. Обидва навчалися у гімназії №3. Після її закінчення хлопець вступив до Луцького національного технічного університету, де здобував фах за спеціальністю «Менеджмент».

До повномасштабної війни його життя було зовсім іншим. Разом із друзями започаткував власну справу, пов’язану з продажем цифрових товарів на американському ринку. Артур обіймав керівну посаду: аналізував ринок і продажі, стежив за наявністю товарів та організовував роботу команди. Він допомагав новим працівникам опановувати свої обов’язки, контролював результати й долучався до розв’язання робочих питань. Умів не лише працювати з інформацією та цифрами, а й брати на себе відповідальність, знаходити рішення й допомагати іншим у роботі. Будував власну справу, розвивався та мав плани на майбутнє.

Мама згадує, син добре розумівся на техніці. Навіть комп’ютер зібрав собі сам. Він і досі стоїть у його кімнаті – серед речей, які залишилися й тепер зберігають пам’ять про нього.

Друг дитинства Павло розповідає, що у 2021 році, напередодні повномасштабного вторгнення, Артур захопився ідеєю створити власний ігровий проєкт. Зібрав команду фахівців і взявся за його реалізацію, у який вклав чимало часу та зусиль. До початку повномасштабної війни основна частина роботи була завершена, однак створення ігрового світу ще тривало.

Під час відновлення після поранення Артур повернувся до свого задуму й завершив роботу над ігровою картою. Він продовжив підготовку до запуску, поступово наближаючи проєкт до втілення. Залишалися останні перевірки та організаційні питання потрібні для роботи ігрової спільноти, після яких проєкт мав відкритися для гравців. Артур хотів завершити розпочате після повернення додому. Не встиг…

Аби пройти медкомісію, вивчив таблицю Сивцева

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, першим на захист України став старший брат Едуард. Артуру тоді ще не виповнилося 25 років. Рідні вмовляли його не поспішати, до того ж він мав проблеми із зором. Та рішення хлопець уже ухвалив. 

«Аби пройти медкомісію, він вивчив на пам’ять таблицю Сивцева для перевірки гостроти зору», – згадує Світлана.

Так Артур став до лав Збройних сил України. Брати служили в різних підрозділах: Едуард – у 100-й окремій механізованій бригаді, Артур – у 14-й ОМБр, де розпочав службу розвідником. Військова справа, попри всі її небезпеки й випробування, припала йому до душі.

«Зі слів сина, йому подобалася військова служба. Якось зізнався, що планує продовжувати військову кар’єру», – розповідає мама. Це були не просто слова. Після року бойового досвіду вступив до Одеської військової академії, де здобув офіцерське звання. Однак повернутися до підрозділу, у якому починав службу, йому вже не довелося. Артура призначили командиром стрілецького взводу. Відтепер відповідав не лише за себе. За ним стояли люди, їхні життя, долі, родини, які так само чекали на дзвінки й повідомлення від своїх синів.

Материнське серце чекало бодай на слово

Коли двоє синів на війні, материнське хвилювання перетворюється на щоденне випробування. Світлана знала, що не може бути поруч із ними на позиціях, не може захистити від обстрілів чи вберегти від небезпеки. Залишалося чекати.

«Син майже щодня давав про себе знати повідомленнями на мої прохання. Казала йому: «о котрій годині ти б не повернувся із завдання, хоч слово напиши. Те саме стосувалося й старшого. І вони писали, хай то було о другій ночі чи вранці».

Про те, що відбувалося на фронті, не розповідали.

«Ви уявити не можете, що переживає матір, у якої двоє синів на війні», – говорить Світлана.

Вона чекала на коротке повідомлення, раділа звістці, що син повернувся з позицій, і, мабуть, щоразу подумки просила в долі лише одного: аби обидва були живі. 

«Мамо, я не міг інакше. Бо хлопці могли загинути»

Під час одного з бойових завдань Артур дістав поранення. Уламки снаряда влучили біля сонної артерії. Дивом не зачепили її, але лікарі тоді не наважилися їх видаляти. Здавалося б, після такого поранення потрібно було зосередитися на лікуванні. Проте вже за три місяці Артур повернувся у стрій, відмовившись від реабілітації. Про обставини поранення мама дізналася від сина згодом.

Він розповідав, що отримав наказ виходити на позиції. Згодом з’ясувалося, що бійці на лівому та правому флангах відійшли, а їхні позиції зайняв противник, тому підрозділ Артура опинився під загрозою наступу з трьох сторін та можливого оточення. Попри наказ залишатися на позиціях, прийняв рішення вивести своїх бійців із небезпечної ділянки, відходячи останнім.

Довівши їх до місця, звідки вони могли самостійно дістатися другої лінії оборони, повертався на позиції, щоб виконати наказ – «зилишатись на позиціях». Однак під час стрілецького бою його поранило уламками снаряда РПГ, що розірвався поруч, після чого був змушений поспіхом відійти. За те, шо прийняв рішення вивести бійців, не допустивши ймовірного оточення, отримав догану.

«Я не міг інакше. Бо хлопці могли загинути», – зізнався потім рідним. У цих словах – увесь Артур, яким його знали близькі та друзі: принциповий, відповідальний, здатний ухвалювати непрості рішення й брати на себе відповідальність за інших. Він міг ризикувати собою, але не хотів наражати на небезпеку побратимів. Бо розумів: за кожним із них теж стоїть чиясь мама, дружина, діти, які чекають бодай на коротке повідомлення.

Остання відпустка

Наближався Великдень. Світлана збиралася приїхати додому й дуже хотіла, щоб Артур також отримав відпустку. Певний час син нічого не міг відповісти, адже рішення залежало не від нього. Та за кілька днів до свята повідомив, що командир роти відпустив його. Тоді мама помітила зміни. Артур став мовчазнішим, ніби замкнувся в собі. Його дедалі більше турбували уламки, що залишилися в тілі.

Світлана просила сина звернутися до лікарів. Він погодився, але вирішив зробити це згодом. Потрібно було знайти медичний заклад, де могли б провести операцію. Відпустка закінчувалася. Артур мав повертатися до служби. Це була остання зустріч матері із сином.

Світлана знову й знову прокручує в пам’яті ті дні, намагаючись пригадати кожну розмову, кожен погляд, кожну мить. Чи могла вона тоді бодай щось змінити? Чи відчувала, що це прощання? Материнське серце може тривожитися, але не здатне передбачити всього, що приготувала війна.

«Піду на останнє завдання – і тоді поїду на лікування»

На початку вересня 2024 року Світлана знову збиралася до України. Питання щодо місця проведення операції для сина вже вирішили. Залишалося дочекатися, коли Артур повідомить, що його відпустять.

«З кожним днем йому ставало дедалі гірше. Уламки давали про себе знати частим запамороченням – аж до втрати свідомості. Син не приховував, що потребує лікування», – говорить мама.

Одного дня написав, що має йти на позиції. Після цього командир роти обіцяв відпустити його. 

Піду на останнє завдання, і тоді – поїду до шпиталю», – повідомив Артур Світлані. Це було його останнє повідомлення. Згодом зателефонував старший син.

«Мамо, сталося найстрашніше». Спершу вона навіть не подумала про Артура. У голові промайнули інші тривожні припущення: може, щось сталося з будинком чи автомобілем? Війна ж, безпілотники літають по всій країні, руйнують майно… Думки про те, що біда могла спіткати молодшого сина, не було. Аж потім стало відомо, що Артур та ще двоє його побратимів загинули того дня внаслідок артилерійського удару.

3 серпня  2024 року на Харківщині обірвалося життя 26-річного офіцера. 

«Мені, як мамі, це болить»

Здавалося б, після загибелі сина страшнішого вже не може бути. Та біль утрати не став єдиним випробуванням для Світлани. Напередодні загибелі сина Світлана відправила Артурові посилку з дорогою військовою амуніцією, яку  просив придбати. Вона знала, що посилка дійшла до адресата і син отримав усе необхідне. Артур дбав не лише про власне забезпечення на фронті, а й про своїх побратимів. Він розповідав матері, що за власні кошти придбав ноутбук, планшет, ноктовізор та необхідне обладнання для інших військових.

Згодом Світлана дізналася, що майже всі гроші син витрачав на потреби фронту. Йшлося про значні суми — не одну тисячу доларів. Артур самостійно купував усе необхідне, намагаючись забезпечити не лише себе, а й тих, хто воював поруч. Він не звик просити допомоги в інших, намагався вирішувати проблеми власними силами.

Після загибелі сина їй повернули лише телефон. Інших особистих речей Артура, техніки, а також і тієї амуніції, яку отримав незадовго до смерті, родині не передали. Жінка зверталася до бригади, навіть до Державного бюро розслідувань. У відповідь, за її словами, отримала повідомлення, що цих речей у них немає.

«Знаєте, якби хтось зателефонував і поцікавився, чи можна ці речі залишити? Я б не відмовила. Нехай би залишилися там, де вони найбільше потрібні. Але ж ніхто не подзвонив із тих військових, із ким служив мій син, і не запитав. Навіть не висловили співчуття. Мені, як мамі, це болить».

Для неї йдеться не лише про матеріальні речі. За кожною з них – історія сина, його рішення, його турбота про побратимів, його прагнення забезпечити себе та інших усім необхідним для виконання бойових завдань.

Побратими розвідники були шоковані загибеллю Артура

Після загибелі Артура рідним зателефонували побратими-розвідники, з якими починав службу. Вони навіть не знали, що його більше немає, і були шоковані звісткою. Про Артура говорили як про мужнього, відповідального та відважного воїна, на якого завжди можна було покластися. 

Таким його пам’ятає і друг дитинства Павло. Під час однієї з відпусток Артур розповів товаришеві, що хоче перевестися до іншого підрозділу. Деякі речі у військовому середовищі його не влаштовували, змиритися з ними не міг, і не хотів.

«За характером він був принциповим, справедливим. Головною його рисою була надійність. Ніколи не підводив, якщо пообіцяв – дотримає слова. А ще був добряком», – згадує Павло.

Артур умів помічати чужі труднощі й не проходити повз них. Міг допомогти людині, навіть якщо бачив її вперше. Не раз купував на вокзалі квитки незнайомцям, які просили грошей, аби дістатися додому. Не шукав приводів відмовити, не вимагав пояснень, не намагався оцінювати, наскільки людина заслуговує на допомогу. Просто допомагав, коли бачив, що вона потрібна. Таким було його ставлення до людей і на війні.

Не виправдовував чужих учинків, але прагнув зрозуміти людей

Павло пригадує історію, якою поділився Артур, і яка багато говорить як про командира. Одного разу боєць із його взводу самовільно залишив частину. Артур не поспішив засуджувати підлеглого, а зателефонував йому, щоб з’ясувати причину. Хотів зрозуміти, що сталося, чому людина так вчинила і чи не було в цьому його власної провини як командира. У відповідь почув, що той два роки не бачив дитини й просто втомився.

«Це його рішення, можливо, згодом передумає. Просто хотів зрозуміти причину», – сказав Артур.

Він не виправдовував чужих учинків, але прагнув зрозуміти людей. Не відмовлявся від відповідальності й не шукав винних лише для того, щоб самому залишитися осторонь. Можливо, саме тому побратими розвідники й запам’ятали його людиною, на яку можна було покластися. Бо надійність – не тільки вміння тримати позицію під обстрілами. Це ще й здатність не зраджувати власним принципам, не залишати людину сам на сам із бідою та відповідати за тих, кого тобі довірили.

Лейтенант Артур Кушнір нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Вічний спочинок Герой знайшов на Федорівському кладовищі у Володимирі, серед інших українських воїнів, які віддали життя за Україну. Йому було лише 26 років. У нього залишилися батьки та старший брат. Залишилася кімната, у якій стоїть власноруч зібраний комп’ютер, незавершений ігровий проєкт, який Артур так хотів запустити.

Залишилися спогади друзів, побратимів і мами, для якої він назавжди буде сином, який обіцяв повернутися після останнього завдання. Він не встиг завершити свої справи. Не встиг здійснити всі плани, побачити, як запрацює його задум, повернутися до звичного життя й більше не відкладати зустрічі з рідними на потім. Не встиг позбутися уламків, що залишилися в тілі після поранення. Не встиг приїхати до мами, яка вже збиралася в дорогу, щоб бути поруч із ним. Натомість встиг стати на захист своєї країни й залишитися вірним людям, за яких відповідав. 

Автор Жанна Білоцька