Розповіли, як живеться переселенцям у Володимирі

Володимир — місто у Волинській області за 11 кілометрів до кордону з Польщею. Рятуючись від війни, багато українців їхали через нього далі на захід. Немало й залишилось у місті, частина з них зараз у шелтері, що в гуртожитку місцевого Центру професійної освіти. Від весни багато змінилося. Хто з переселенців зміг повернутися на звільнені території — вже повернувся.

У прихистку лишилися люди, для яких дорога назад поки закрита. Вони потребують допомоги, та разом з тим, і самі допомагають, – йдеться на сторінці ГО «Молодіжна організація «СТАН».

Вертатись поки що нікуди

Юрій Мозоль, директор Центру професійної освіти розповідає: “Коли почалася повномасштабна війна, військова адміністрація облради поставила на резерв усі заклади освіти, які мають гуртожитки й можуть прийняти людей. Моє училище зарезервували на тривале проживання. Хто планував виїздити за кілька днів, відправляли в один гуртожиток. А до мене присилали з тих міст, де вже нема куди вертатися. Маріуполь, Сєверодонецьк…”

Переселенці почали прибувати в гуртожиток на початку березня. Приїздили з найгарячіших міст. Декотрі, й без єдиної сумки в руках. Навіть без паспорта. Просто, як вибігли з хати. Були й жінки в чоловічих туфлях. Тут вони знайшли прихисток у найточнішому значенні слова: дах над головою, тепло, підтримку.

На перший час

Умови в прихистку не люксові. Директор каже, що санвузлам було по 40-50 років; сантехніка, труби, каналізація — все старе. Та й студентський гуртожиток не надто зручний для проживання сімей. Блокова система: до одного блоку належать дві кімнати, розраховані на два й три ліжка. В блоці є туалет і умивальник.

Простір довелося адаптувати. На кожному з поверхів облаштували по кухні. Встановили додаткові умивальники, плити, по два великі холодильники на кухню. Обладнали пральню, сушарку. Зробили великі душові, окремо для жінок і чоловіків.

На початках було складно. Й організувати простір для життя, і забезпечити продукти. Юрій Мозоль розповідає: “Треба продукти на перший час, їдеш мішками це все скуповуєш — цукор, сіль, гречку, лапшу, тушонки й т д. Приносиш і даєш людям. Купуєш за свої гроші”. Також, цей прихисток, як і інші в Україні, дуже завдячує волонтерській допомозі. Люди приносили їжу, матраци та інші речі.

Поступово стали долучатися організації, благодійні фонди.

“Один фонд купив 100 ліжок. Були такі, що привозили унітази, пралки, холодильники. Хтось привозив побутові набори. Потрошки стало легше. Коли ставиш нову пралку, то знаєш, що два-три роки вона відпрацює точно, а не кожні кілька днів ремонт, як зі старими”. — розповідає Мозоль.

Молодіжна організація “СТАН” серед тих, хто опікується прихистком системно. Завдяки співпраці з місцевою ГО “ПРОСТІР ВВ”, намагається зробити цю підтримку максимально відповідною до запитів переселенців.

Простір

2021 року “СТАН” проводив для підлітків Володимира навчання з соціального підприємництва. Програму закінчили 20 учениць та учнів ліцею №5 ім. Анатолія Кореневського. Щоби втілювати власні проєкти, вони й створили громадську організацію “ПРОСТІР ВВ”. Засновником виступив їхній куратор, вчитель історії та економіки — Олександр Тарасюк. До повномасштабного вторгнення Росії “ПРОСТІР ВВ” працювала в напрямку культурного розвитку молоді.

“Діяльністю організації ми намагалися компенсувати відсутність молодіжного центру в місті”, — пояснює одинадцятикласник Артур Салуха.

Після вторгнення члени й членкині організації  спільно зі СТАНом почали допомагати ЗСУ та переселенцям, в тому числі й проводити заходи, щоб інтегрувати мешканців шелтера в громаду Володимира.

“Зайнялися тим, що могли. — Розповідає Тетяна Тарасюк, вчителька англійської мови —  Плели сітки, передавали їх нашій 14-й бригаді. Збирали продукцію й передавали солдатам. Тут у школі опікувалися внутрішніми переселенцями, для яких організували гаряче харчування. Працювали багато і з переселенцями у  прихистку. Разом з дітьми відвідували шелтер, знайомилися з переселенцями, розказували про нашу організацію, про місто. Це було так, що  ми гралися, співали, разом працювали”.

Праця

В той таки час Олександр і Тетяна Тарасюки багато спілкувалися з ВПО, щоб зрозуміти, що їм найбільш потрібно, й планувати, якою буде подальша допомога.

“Що б ти не питав — це  завжди фінансова частина. — Пояснює Тетяна. — Люди втратили житло… Вони всі хочуть свого житла. Хочуть мати роботу. Хочуть стабільності”.

Олександр Смага, який мешкає в шелтері з сім’єю, пояснює: “Гуртожиток є гуртожиток, самі розумієте. Все спільне. Приходиш з роботи й хочеш покупатися, а гарячої води вже нема. Вода холодна. Або хочеш попрати, а нема як, бо все зайнято. Черга”. Звісно, прихисток — це велика цінність. Для багатьох він став порятунком. Але це вимушений, тимчасовий крок, бо дуже багато ВПО, на жаль, поки не можуть дозволити собі мешкати окремо. “Орендувати дорого. — продовжує Олександр Смага. — Гроші беруть у доларах. Я почну за одною ціною знімати, а через два дні долар підніметься, і доведеться платити іншу суму. Дорого, дуже дорого”.

Олександр Смага влаштувався працювати на місцеву птахофабрику. Зарплата дозволяє, триматися на плаву, але про оренду помешкання поки не йдеться. Каже, що про вакансію на птахофермі підказав “чоловік вчительки доньки”, тобто Олександр Тарасюк. Олександр і Тетяна намагаються допомагати переселенцям працевлаштуватися, адже якщо ти місцевий — ти знаєш людей, знаєш куди піти, в кого спитати. Також з цим допомагає Юрій Мозоль. Частину переселенців директор скерував до місцевих фермерів. Кільком допоміг влаштуватися в інших секторах.

“Одні пішли у сферу харчування: поварами, офіціантами. — розповідає він про ситуацію з роботою. — Було кілька зварювальників, одного я забрав навіть сюди, в училище. Є такі, що таксують, бо поприїздили з машинами. Є такі, що працюють дистанційно, постійно в інтернеті. Якщо людина не може  працювати (старші люди, жінки з дітьми) ми мусимо зі шкіри вилізти й усім їх забезпечити. Виходу нема. Та людина, яка може працювати, має працювати”.

Робити реальні кроки

Ціль, заради якої працює СТАН — щоб переселенці змогли твердо стати на ноги, обходитися без прихистку Та зараз все ще на часі закрити потреби першої необхідності й зробити життя в шелтері настільки комфортним, наскільки можливо. З підтримкою американського народу, зокрема через проєкт “Зміцнення громадської довіри” (UCBI III) СТАНу вдалося забезпечити додаткову кількість спальних місць у, передати гуманітарну допомогу, харчі.

За підтримки австрійських партнерів HWI закупили столи та стільці до актового залу, щоб можна було проводити спільні заходи, кінопокази. Також закупили будівельні матеріали й обладнання для ремонту на двох поверхах гуртожитку, де мешкають переселенці.

“Навіть якщо людина опинилася в такій ситуації, коли зайде у вбиральню, де буде приємна гарна плитка, це трохи підніме дух. Людина захоче більшого. Почне реально шукати роботу. Захоче змінювати своє життя й почне робити для того реальні кроки”. — міркує Тетяна Тарасюк.

Третій закон Ньютона

Записують його так: F1 = F2. А по-простому: яку силу прикладете, таку й отримаєте віддачу. Це працює не тільки для ньютонівської механіки. Волонтерство й допомога іншим, важливі людям, яким допомагають, але також і тим — хто допомагає. Немає тут когось одного, є взаємодія. Щоб пояснити це, розповімо історію Вєсти Рабушко з Мелітополя, восьмикласниці Володимирського ліцею №5.

Відразу після російського вторгнення Вєста з сім’єю та домашніми тваринами виїхали з міста. 27 лютого вже були у Володимирі, бо мають тут родичів. Живуть не в прихистку, а в містян (сусідів рідні), які поки що за  кордоном. Ще з весни Вєста ходила до ліцею плести маскувальні сітки; коли з батьками, коли з бабусею чи братом. Там перетнулася з Олександром Тарасюком, який запропонував дівчині взяти участь у тренінгу з підприємництва, який проводила ГО “ПРОСТІР ВВ”.

“Так автоматично я потрапила ще до “Простору”. Через те, що плела сітки”, — каже Вєста.

Нещодавно, разом з Вікторією Бортник, теж  ученицею ліцею, Вєста отримала від СТАНу спільно з IM Swedish Development Partner підтримку для проєкту “Підприємництво в дії”. Тепер дівчата організовують навчання основ підприємництва, фінансової грамотності для інших підлітків. Крім того, Вєста допомагає “ПРОСТІР ВВ” проводити заходи для мешканців прихистку.

“Їздили до педколеджу, влаштовували для переселенців конкурси, ігри організовували. Щоб вони не падали духом. Взагалі ми часто кудись їдемо, з кимось спілкуємося.” — розповідає дівчина.

Запитую: “Кажеш: “Щоб вони не падали духом”. А себе ти переселенкою не відчуваєш?” Вєста відповідає: “Якби я не була в ГО “ПРОСТІР ВВ”, якби для мене робилися ці всі заходи, то, можливо, я би себе відчувала. Перші пів року так і було. А потім звикла й зараз відчуваю, не, що я переселенка, а що корінна населенка”.