Про що мовчить старий млин у селі Зимне

Село Зимне відоме на Волині Святогірським Успенським Зимнівським Ставропігійним жіночим монастирем, який є пам’яткою архітектури національного значення. Та мало кому відомо про старий млин, залишки якого збереглися до сьогодні. 

Це величезна кам’яна споруда, яку видно при в’їзді у село. Дорога до неї вимощена старою бруківкою ще 1928 році, яка добре зберіглася до тепер, – пише журналістка Жанна Білоцька для ВСН.

Директор Володимирського історичного музею імені Омеляна Дверницького Володимир Стемковський, поділився історією, яку колись почув від місцевого жителя. У ній йдеться про те, що млин був побудований у XIХ столітті місцевим мешканцем.

На жаль, прізвище його невідоме. Це був водяний млин, який працював під водним потоком. Після смерті власника млин залишився у спадок синам, один з яких згодом виїхав за кордон. Звідти написав листа своєму братові, котрий лишився в Україні, зазначивши, що повертатися не збирається. Але попросив його дещо зробити. Йшлося про дорогоцінності, заховані їхнім батьком, які брат мав продати, а за частину вторгованих коштів встановити тому пам’ятник. За однією з версій, лист перехопили радянські спецслужби, і у письмовому вигляді змусили відмовитися чоловіка від спадщини. 

У 1939 році почалася війна, й на території млина радянська армія розмістила склад артилерійських боєприпасів, які згодом були знищені німецькими диверсантами, переодягненими у форму совєтів. З того часу пір млин так і залишився стояти пусткою.  

Кілька років тому, зі слів місцевих жителів, його хотіли викупити монахині Зимнівського монастиря, щоб облаштувати там цех для виготовлення макаронних виробів. Але з якихось причин їм не вдалося це зробити. Згодом його придбав місцевий підприємець.

А от зі слів місцевого жителя Миколи Засадка, млин був збудований за часів Миколи ІІ, приблизно у 1895-1898 роках. Чоловік пригадує, як, бувши дитиною, пас корови з сусідом, який на той час вже був у літах, саме від нього дізнався історію цієї пам’ятки. У місті дислокувалися полки російської імперії – Драгунський, 68-й Бородинський, 11-й Донський козачий полк та Білоруськогусарський. В одному з них, у Драгунському полку, служив прапрадід дружини Миколи Засадка. Солдат було потрібно годувати, саме з цією метою й збудували млин. 

Закономірно, у ті часи не було електроенергії, тому місце для млина було вибрано близьке до розташування річки. На той час водою була покрита величезна територія села, десь у тридцять гектарів, русло Луги перекривали шлюзи. Воду пускали лотком на жолоб, перед тим на половині віддалі від нього до водяного дзеркала потоку обладнавши вал з водяним колесом. Вода, падаючи на нього, обертала колесо. Микола Засадко пригадує, як тільки навесні починався паводок, було чути як реве річка під мостом.

Млин існував до Першої світової війни. У  1915 році у Володимирі точилися бої. Австро-угорські війська штурмували місто, російські війська відступали. При відступі була оголошена евакуація. Бабуся Миколи Засадка із дідусем по батькові лінії опинилися за Волгою, по маминій лінії – дійшли до Житомира, де розташувалася міська управа. Росіяни вивезли майже все.

Що не можна було вивезти, козаки Донського полку спалили. Село стало безлюдним, відповідно й млин перестав працювати. Австрійці зайняли Володимир, і перебували на його території аж до підписання Брестського мирного договору.

Приблизно у 1922-1923 роках млин вирішив відновити поляк Корковський. Навіть двигуни з внутрішнім згоранням з Німеччини привіз та інше обладнання. Але не встиг його запустити, бо розпочалася Друга світова, і він змушений був виїхати. Солдати радянської армії на території млина облаштували артилерійські склади. На цьому його історія закінчується.

З досліджень місцевого жителя Юрія Ліщука, першою згадкою про кам’яний млин у Зимне є 1601 рік.

«У цьому році Миколай Стемпковський, який у цей час тримав «часть певную в маєтності Земне» за 1500 золотих, позичив у Лагодовського 1050 золотих і передав йому своє заставне право на частину села («дворе Архиповский з грунты всякими, з людьми тяглами, засевком озимым и млинком под манастыром мурованым»)».

Є й інші версії, пов’язані з історією старого млина, які можна віднайти в інтернеті.

Так, відомий історик, археолог, краєзнавець, який присвятив все своє життя вивченню історичного минулого та культурної спадщини Волині Олександр Цинкаловський вказує, що у Зимно в 19 ст. налічувалось два млини. Заплавою проходило старе русло річки. У 15 ст., коли русло річки перекривали дерев’яним шлюзом, вода рухалась старим руслом річки й протікала біля млина, де приводила в рух млинські колеса. До сьогоднішніх днів це місце на річці має назву «На шлюзі».    

Адам Лєдоховський (1900 – 1939 рр.), останній власник і спадкоємець родового замку в с. Фалемичі. Мав земельні наділи в Фалемичах, Хобултові й Зимно. Був власником декількох млинів в тому числі і в с. Зимно на р. Луга. На початку 20 ст. на його млинах працювало 10 чоловік, які мололи 90 000 пудів хліба. Будівля Зимненського млина збереглась до сьогоднішнього дня. Млин у Зимне Лєдоховський здавав в оренду Гольдбергу, а пізніше продав Прушинському.

У 1913 році власником млина був М.С. Прушинський, який теж здавав млин в оренду П. Гольдбергу. Річний помел зерна становив 360 000 пудів або 5760 тонн. Працювало на млині 7 чоловік. У 1915 році біженці у Зимне бачили в своїй рідній стороні клуби диму і вогню – це горіли їхні домівки. І це палили їхню працю російські козаки. Про це є свідчення старожилів, котрі оповідали, як козаки з млина при відступі викидали на вулицю муку в мішках і просили селян, що їхали в напрямку Луцька, щоб забирали її, для того, щоб не лишати ворогові. Останнім відомим власником млина був емігрант з Білорусії Шкуркевич, заарештований совєтами в 1940 році. 

У 1940-1941 роках у монастирі стояло совєтське військо – два артилерійські дивізіони. На 3-тю батарею 92 ОДА покладалось завдання прикриття східного сектору села Зимно — міст на р. Луга біля млина (склад артилерійських снарядів) та залізничний міст у селі Фалемичі. Млин військові використали під склад для артилерійських снарядів, які після окупації були вивезені полоненими євреями (євреями м.Володимира). За час війни обладнання млина розікрали. Право власності на млин радянська влада не визнавала, через що млин так і не був відновлений. Розпад держави позбавив фінансування робіт з відновлення млина. Сьогодні це приватна власність.