<

«Окупанти знищили наш будинок і хату жінки, яка нас здавала»: історія бійця тероборони Волині з Володимира

19:42 | 23.02.2024 / Володимир / , /
Перегляди
1539
/ коментарі 3

Про бої у Серебрянському лісі, який ще називають лісом смерті, жінок, які командують чоловіками в окопах та за лічені секунди рятують життя військовослужбовців, «щирих» земляків, з якими хлопці діляться останнім, а ті здають їх ворогу, розповів володимирчанин, офіцер ЗСУ, колишній льотчик, котрий добровольцем пішов на війну у перші дні повномасштабного вторгнення, Віталій Кузнєчихін. 

Його історію пише ВСН.

Поміняв небо на піхоту

Віталій Кузнєчихін закінчив Саратівське вище військове авіаційне училище льотчиків. Починаючи з лейтенанта, проходив службу у складі 442 вертолітного полку, що розташовувався на базі військового аеродрому у селі Сусваль (Жовтневе, Могильне) до 1998 року. На пенсію вийшов у званні майора. Однак 26-го лютого 2022 року повернувся до лав ЗСУ вже на нижчу посаду старшого лейтенанта офіцера групи планування 100 окремої бригади територіальної оборони 55 батальйону, позивний «Борт».

Спочатку їхній підрозділ проходив підготовку на Волині, а у березні 2023 року його перекинули у Ямпіль (Донецька область), де Віталій з перших днів виконував бойові завдання на «нулі». 

«24-го лютого вранці до невістки, яка гостювала у нас з онуком, зателефонували друзі з Києва і повідомили про те, що місто бомблять. Згодом подзвонив син з Луцька і розповів, що окупанти завдали ударів по військовому аеродромі, який знаходиться неподалік його будинку. За день я вже був у військкоматі, звідки потрапив у ТРО. Дехто з колишніх колег скептично поставився до того, що бувши льотчиком, пішов у піхоту. Але мене це геть не зачепило. Маючи досвід служби у лавах ЗСУ та відповідні навички, застосовував їх, навчаючи військовослужбовців мого підрозділу». 

«Окупанти знищили наш будинок, і хату жінки, яка нас здавала»

У березні 2023 року бригаду перекинули на Донецький напрямок у селище Ямпіль. Знайти вільне житло, де б можна було зупинитися, тоді було майже не реально. Тож довелося оселитися у напівзруйнованій хаті без вікон та дверей. Вже згодом, коли все більше людей почало виїжджати, з’явилася можливість переїхати у більш менш нормальний будинок. Росіяни щодня обстрілювали село, ходили чутки, що хочуть зрівняти його з землею. Та попри це, понад трьохсот мешканців, серед яких здебільшого старші люди, продовжували там жити. І не лише жити, а й 80 відсотків місцевих чоловіків воюють за ДНР і ЛНР. Тож не варто розповідати, які там панували настрої, і кого підтримували. Одиниці тих, хто залишився, були на боці України. 

«Біля нас проживала бабця, з якою ми ділилися усім, що мали. Щодня ця жінка сиділа біля свого будинку на лавці, і спостерігала за нами. А потім комусь телефонувала. Ми здогадувалися, що вона розповідає односельцям, котрі воювали на боці окупантів, про наше переміщення, але прямих доказів не мали. І ось одного дня до нас прилетіло. В результаті хата була зруйнована, на щастя, тоді нікого у ній не було. Та не лише наш будинок постраждав, а і її теж.

Допомагаючи рятувати уцілілі речі, поцікавились, що їй дав руський мір? У відповідь почули, що це ЗСУ бомблять, а не росіяни. Іншим разом прилетіло поруч з магазином. Того дня «несподівано» він закрився об 11 годині, саме у цей час бійці скуплялися там. Дивом ніхто не постраждав. Ці люди невиправні. І їх вже нічого не змінить. Не раз доводиться чути, що ці дві області потрібно обнести колючим дротом, бо там не залишилось нікого, хто б був за Україну. Але що ми тоді скажемо рідним загиблих, які віддали там життя?»

«Не всі хлопці є готовими до бою, і через свою необачність гинуть та потрапляють у полон»

Назавжди у пам’яті Віталія та його родини закарбується Великдень, який ледь не став останнім для нього. Того дня він подзвонив по відеозв’язку (спілкувався по спецзв’язку), щоб привітати усіх зі святом. Під час розмови стався приліт, і бліндаж засипало. Це все бачили дружина з сином та невісткою. Можна було лише уявити, що вони відчули у цей момент. Заспокоїлись, хоча це легко сказано, лише тоді, коли почули, як він запитує у хлопців, чи усі живі. 

Віталій пригадує перший бойовий вихід. Вони тоді міняли хлопців з іншого підрозділу, які тримали позиції у Серебрянському лісі. Тоді їх вперше обстріляли, в результаті загинув побратим родом з Нововолинська.

«Війна не пробачає помилок, незлагодженості й необачності, та й не усі хлопці готові прийняти бій. А відволікшись на секунду, можна втратити життя. На жаль, таких ситуацій чимало. Деякі бійці з інших бригад прибувши на позиції, поводили себе розслаблено, ніби на відпочинку. Замість сховатися у бліндажі, або ж заритися глибоко у норі (так називали окопи), починали палити цигарки на відстані 200 метрів від ворога, випрямившись у повний зріст, або ж готувати каву на вогнищі. Лише після того, як по них відпрацьовував ворожий міномет, і з’являлися загиблі, ставали обачнішими».

Траплялися випадки, коли командування окремих бригад кидало хлопців напризволяще, і ті не знали куди їхати та що робити. В результаті потрапляли у полон або гинули. Разом із тим, деякі командири жодного разу не були на позиціях, і не знали, де ті знаходяться. Утім, сидячи у штабі, отримували нагороди. Через таких втрачались позиції, які потім знову їх доводилось відвойовувати ціною втрачених життів справжніх героїв. Під час одного з обстрілів Віталій отримав контузію, наслідки якої відчуває й досі.

«Це війна дронів, артилерії та мінометів. На жаль, співвідношення сил є нерівним, та й у боєприпасах ми відстаємо. Звідси й втрати з нашого боку, хоча на війні без них ніяк. Та попри це усіляко намагаємось зберігати людський ресурс на відміну від них. Вони ж, немов таргани, повзуть, і з кожним разом їх стає все більше. Скажімо, сьогодні знищили двадцять окупантів, завтра їх удвічі, а то й утричі більше атакує наші позиції. І таке враження, що вони під дією якихсь препаратів. Траплялися випадки, коли окупант, відпрацювавши по нас з РПГ, замість ховатися, продовжував стояти. Отримавши у відповідь з міномета, навіть з місця не рушив. Хоча поранення були несумісні з життям».

«Про жінок на передовій потрібно книги писати й фільми знімати»

Віталій Кузнєчихін з особливою теплотою та повагою розповідає про жінок-військовослужбовиць, які на рівні з чоловіками боронять країну та рятують поранених. 

«При всій повазі до інстаграмних дівчат у пікселі з доглянутими нігтями та яскравим макіяжем, в окопах таких немає. Там жінки не мають часу на фарбування і зачіски. У них інколи навіть немає можливості помитися й до вітру сходити. В окремих випадках нерідко доводиться справляти нужду разом із чоловіками. Бо коли приспічить, а часу обмаль через постійні обстріли та дрони, що висять над позиціями, тут не звертаєш уваги на такі речі.

У сусідньому з нами батальйоні «Вовки Да Вінчі» на посаді командира роти служила дівчина. Ви б бачили, як її поважали та дослухались до неї чоловіки. Уявіть, який потрібно пройти шлях, щоб заслужити такий авторитет. Це – справжнє обличчя жінки на війні. Про таких потрібно писати й знімати фільми. Це стосується і медикинь. Однією з таких є начальниця медичної служби батальйону – Іванка. Під її керівництвом бойові медики, серед яких і чоловіки з позивними «Тойота», «Абрикос» та Віскі» майже цілодобово рятують життя наших воїнів, і роблять це у найскладніших умовах за лічені хвилини, а то й секунди.

Оскільки у мої обов’язки входила організація евакуації поранених та загиблих, не раз доводилось бачити, як завдяки їм хлопці поверталися з того світу. Пригадую випадок, коли в одного бійця під час евакуації зупинилося серце. Іванка продовжувала робити масаж серця, допоки через сім хвилин воно не почало битися. Коли доставили пораненого до Лиману, лікарі відмовлялися вірити у це. На жаль, хлопець згодом помер». 

Окупанти знищили у Ямполі зоопарк, страусів відстрілювали буряти

Наймолодшому військовослужбовцю батальйону – 19 років, він доброволець. «Зовсім ще дитина, до того ж зросту невисокого», – каже Віталій, і додає, що разом з ним служив професор, котрий також сам прийшов у військкомат. На війні можна зустріти людей різних професій та соціальних статусів, а ще добра половина з них розмовляє російською. Але жодного разу серед хлопців не виникало проблем, пов’язаних з мовним питанням. Бо кожен знає, хто є ворогом. 

«В окупантів одна мета – знищити нас. Тож вони рівняють з землею все, що бачать. Ямпіль до війни було багате селище, на території якого розташовувався контактний зоопарк та страусина ферма, куди приїздили люди на екскурсії. З приходом руського міра все було знищено. Деякі страуси втекли й, зі слів місцевих, блукали селищем, чимало їх відстрілювали буряти. Багато тварин загинули через недбалість власників, лише одиницям пощастило, їх вдалося врятувати. Сам Ямпіль перетворюється на руїни, серед яких продовжують жити люди й наші бійці. Шкода хлопців, шкода також тварин, які загинули, а також шкода тих диких тварин, які продовжують перелякані блукати серед обгорілих стовбурів дерев». 

На запитання, чи можливо виграти війну військовим шляхом, Віталій відповідає, найліпшим варіантом, на його думку, є політичне рішення за умови збереження територій. Однак, розуміючи, що ворог не збирається поступатися, нам залишається продовжувати боротьбу попри нерівні сили. А ще не забувати про тих, хто віддав своє здоров’я на війні. Бо чимало з них сьогодні опинилися у складних ситуаціях не лише через поранення та контузії, а й через відсутність засобів до існування. Виведені поза штат хлопці отримують мізер, якого не вистачає на прожиття, деякі змушені повертатися назад, аби мати за що жити і годувати сім’ю. 

Нещодавно Віталій Кузнєчихін вийшов на заслужений відпочинок, а ще зробив татуювання у вигляді тризуба та відпустив бороду, яку, зізнається, не зголюватиме до кінця війни. «Ніколи не пробачу «братній народ» за те, що вони зробили з моєю країною, й за те, що не можу поїхати на могилу до моїх батьків, які поховані у Білорусі. Вічна слава героям, які полягли у боях з окупантами, і слава кожному, хто боронить країну». 

Автор Жанна Білоцька




коментарів: 3
  1. мля, пиcaки, зробіть у першому абзаці з одного абсурдного три наповнених змістом речення! це ж якийсь ужас!
    так ті жіночки ними “командують”, чи за секунду “спасають”, чи здають”… ви самі хоч розумієте шо написали?

    • На жаль наша рідна мова, як це не дивно, все більше русифікується. “Ядєрка, домашка, продльонка, двушка, адмінка, дистанційка, окупашка, оборонка”… – цього в наших головах, неміряно. І з кожним днем стає все більше.

  2. Повага цьому чоловікові,на відміну від остальних його колег(зі 160000 тисяч війькових пеніонерів до 60 років у армію повернулись 20000),

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 Квітня, Четвер