«Якщо не зробити цього зараз, то страждатимуть ще діти й онуки»: володимирський капелан 14-ї бригади Ігор Бігун розповів про боротьбу з мп та службу на фронті
Священник храму Різдва Христового, що у Володимирі, Ігор Бігун у 2015 році приєднався до лав бійців 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, де й досі проповідує слово Боже. Нещодавно військовий капелан повернувся з Німеччини, де переймав досвід служби по стандартах НАТО. Під час візиту у Володимир митрополит Епіфаній нагородив Ігоря Бігуна особистою відзнакою – іменним хрестом. Про службу на фронті, навчання, візит митрополита та ставлення до УПЦ мп говорили з капеланом у студії БУГу.
Штатний капелан 14-ї окремої механізованої бригади протоієрей Ігор Бігун щиро й відверто розповів журналістам БУГу про боротьбу з московським патріархатом, який “взявши віру, як зброю, нищить українців на українській землі”, що потрібно робити, аби найбільші святині Володимирського району нарешті перейшли до ПЦУ, та хто, на його думку, насправді винний у нинішній війні з росією. Окрім цього, священник пригадав, яким був його шлях в капеланство, та зізнався з якими проблемами до нього найчастіше звертаються військові.
– Нещодавно із дводенним візитом у Володимирі перебував митрополит Епіфаній. Скажіть, будь ласка, ваш візит у місто також пов’язаний із приїздом митрополита чи у вас якась інша мета?
Ми готувалися давно і я планував, що буду присутнім під час візиту митрополита у Володимир. Я хотів і сталося так, що якраз напередодні його приїзду завершилося моє відрядження в Німеччину. Я повернуся і був дуже радий разом співслужити Блаженнішому Епіфанію.
– Наразі Ви вже є штатним капеланом 14-ої бригади. Чи можете розказати про свій шлях в капеланство?
Капеланська служба була створена в 2015-му році. Відтоді ми їздили на ротацію. У 2017 році був прийнятий Закон, у якому капеланів визнали працівниками Збройних Сил. Вони, як цивільні, могли працювати у військових частинах. А цього року вже повністю прийнятий закон і капелани стали військовими. Вони отримують звання офіцера капеланської служби. І, як військові, мають свої права і обов’язки, й перебувають в армії. З 2023 року ми вже є офіцерами капеланської служби.
– Під час свого перебування і служби в соборі Різдва Христового митрополит Епіфаній нагородив вас іменним хрестом. Що значить для Вас ця відзнака?
Будь-яка нагорода і відзнака – приємна. А коли ти ще й робиш, як мені здається, щось важливе і це бачать, відзначають, то це доволі приємно. Даний хрест я давно хотів і старався все для того робити, щоб його отримати, а особливо з рук Блаженнішого, та ще й у своєму храмі, то це надзвичайно радісно і це – щастя.
– Коли повертаєтеся до своєї бригади, яка знаходиться на Харківщині, то ви завжди їдете не з порожніми руками. Хто допомагає?
Допомагають всі. Парафіяни собору Різдва Христового й добрі люди. В загальному завжди повертаємося з повною машиною, щоб закрити ті потреби, які найбільш нагальні. Я виїжджаю на Харківщину через два дні. Ще раніше там мав бути, але затримався якраз на візит Епіфанія.
– Ви нещодавно повернулися із навчань у Німеччині, розкажіть більше про них
З 22-го квітня я був на навчаннях в Німеччині. Це було службове відрядження – капеланське навчання по стандартам НАТО. Воно було пізнавальне для мене. Хоча вже не перший рік капеланом працюю, але те, що там розказували, дуже велика допомога для мене. Я думаю, у моїй повсякденній роботі капелана здобуті там знання і вміння дуже знадобляться.
В капеланів НАТО є свій навчальний центр, де вони готують своїх капеланів. І якраз я попав у списки першої групи українських капеланів, які пройшли навчання за стандартами НАТО. Викладачі там доволі таки практичні. Є країни, які вже мають певну історію свого капеланства, яка складається з десятків, а то й сотень років. До нас приїжджали з Нідерландів, Англії, Америки, інших країн, які входять в НАТО. Капелани, які передавали нам свій досвід, брали участь у військових операціях в Іраку й Афганістані. І вони ділилися з нами своїми напрацюваннями.
Мені дуже приємно було те, що вони дуже уважно слухали нас, коли ми розповідали про свої особливості служіння. Бо наша капеланська служба тільки зароджується і є дуже багато адміністративних запитань. Зокрема, як упорядкувати і як вибудувати весь ланцюжок управління. Було дуже приємно і корисно, що капелани НАТО надавали нам усю необхідну інформацію. Саме навчання – дуже сильне і були потужні психологічні тренінги, я думаю, що впроваджуючи здобутті там знання, ми допоможемо нашим воїнам.
– Часто капелани на передовій не лише проводять служби і сповідають наших військових, але частково стали для них психологами. З чим найчастіше звертаються військові, з якими проблемами?
З усіма проблемами звертаються до нас. Є зараз виражені проблеми особистого характеру. На превеликий жаль, війна дуже багатьох об’єднує, але також дуже багатьох розводить. І сімейні проблеми дуже часто виникають у військових. Проблем, як і в житті кожної людини, так і в солдата на війні, є чимало. Кожного дня – різні питання. Наприклад, одне з них – здоров’я їхніх рідних і близьких. Це комплекс проблем і турбот. Не завжди вдається знайти правильні слова, але хоча б вислухаєш і поспівчуваєш.
– Чим відрізняється АТО та ООС, а ви вже тоді служили капеланом, то можете порівняти. Чи є нинішня війна жорстокішою? Чи важче нашим військовим зараз?
Так, вона відрізняється військовими діями, які проводяться кожного дня. Якщо в ООС і АТО ми мали сталу лініює розмежування, і стабільне укріплення, де довгий час тримали оборону, то зараз в нас постійні маневрування й постійні переїзди. І це кожен день, 24/7. І весь час йдуть бої. Це дуже важко. Це повномасштабна війна з усіма витікаючими, які є в цьому слові.
– Чи бачили ви ворога в живу? Можливо були полонені. Чи можете описати їхній психологічний портрет?
Їм телевізор настільки промив голову, що навіть, коли ти з тим полоненим спілкуєшся, то він переконаний, що прийшов когось тут визволяти. Коли ти задаєш навіть одне запитання: “Кого?”. Він не може відповісти.
Інші починають відразу говорити, що вони нічого не знали. Хоча ти розумієш, що вони брешуть і це не раз підтверджувалося, коли їх міняли. Вже потім бачиш коментарі їхні в соцмережах, коли в росії вони зовсім по-іншому все розказують. Тому вірити людині, яка попадає в таку стресову ситуацію, недобре. Але я мало з ними спілкуюся. Є спеціальні служби.
Нам приходиться більше з місцевими спілкуватися на тих територіях, які були визволені. То там є проблеми. Бо є багато наших людей, які були дуже сильно залякані. І в тих селах на Харківщині, які були звільнені нашою бригадою, місцеві мешканці по кілька днів навіть боялися з нами розмовляти чи щось нам розказувати. Настільки сильний страх вони пережили. Вже коли проходить більше часу, то тільки тоді вони починають щось розказувати.
Вони тішаться, що Україна повернулася, то тепер можна дихати на повні груди й говорити, що хочеш. І не боятися сусіда, що він здасть. Люди розповідали, що селами постійно їздив бус і слухали всі телефонні розмови, то вони навіть боялися дітям пожалітись, що не мають нічого їсти, чи що зимою холодно в їхніх домівках. На Україні, як вони говорять, все легко й просто. І це вони вже тепер цінують.
– Поки наші воїни воюють там на передовій, в нас тут відносно на мирній території також відбувається протистояння. Я говорю зараз про боротьбу з московським патріархатом. Чи слідкуєте ви за ситуацією?
Звичайно, слідкую. Я є священником 27 років і з самого початку, коли став священником, московський патріархат поводив себе дуже агресивно. І ми ще на початках в 90-х говорили, що це питання треба вирішувати, бо ці “агенти кремля” до добра Україну не доведуть. І вийшло, що всі це побачили.
Вони взяли віру і використовували її в своїх політичних міркуваннях, для того, щоб за допомогою Бога захопити нашу землю. Це моє особисте переконання. Часто зустрічаюся на сході з випадками, коли священники московського патріархату були навідниками ворожих ракет. Або, коли росіяни заходили на українську землю, то здавали їм патріотів й розповідали, хто служив в армії чи АТО, або готували списки для вивозу дітей в росію.
Ще раз переконуюсь в тому, що в релігії ці люди випадкові. Вони своїми діями нищать у людей віру в Бога. Бо, одягнувши ряси, вони займалися політичними діями проти України. Живучи в Україні й будучи тут, що прикро найбільше. І зараз вони говорять, що їх гонять через віру. Та не через віру. Ви вірте собі в кого хочете. Але, взявши віру, як зброю, для того, щоб нищити українців на українській землі, це неправильно.
Я вважаю, що держава має повне право на те, щоб відкрити все, що вони натворили, щоб це стало відомо на загал. І щоб кожен поніс відповідальність за свої дії.
Вони кажуть, що ми розкольники. Я слово “розкольники” чую вже 27 років. Але виходить, що вони розколюють. Томосу вони не мають. Й обманом далі тримають людей в напрузі.
Нам треба раз і назавжди очиститися від впливу іншої держави. Ніхто не забороняє віру православну. А звертають увагу на те, що через московський патріархат кремль робить підривну діяльність. Цього треба позбуватися.
Хто й кому забороняє віру якусь, католицьку, православну чи якусь іншу? Нікому. Хочуть просто звернути увагу, щоб москалі не використовували наші храми для своєї політики антиукраїнської й антилюдської.
Я думаю, що це суспільство зараз дає запит, щоб в цьому розібратися. Але ще й Бог дасть їм оцінку за те, що вони, прикриваючись його ім’ям, витворяли такі політичні справи. Я думаю, що ми ще станемо свідками за нашого життя, як Господь спитає їх за це.
– Як Ви бачите зміну підлеглості найбільших святинь у Володимирському районі? Я зараз кажу про Успенський собор, Низкиницький монастир в Нововолинську та Зимненський монастир, адже бачимо, що з власної волі вони звідти не підуть. Чи можливий сценарій Києво-Печерської лаври у нас, адже це також є пам’ятки архітектури?
Ви правильно сказали, по своїй волі вони не підуть. Бо, по-перше, в них честі немає визнати свою помилковість. А друге, я думаю, що ми волиняни дамо оцінку їхній діяльності й просто вкажемо їм на двері. Бо це є пам’ятки державного значення і вони мають перейти до тих православних церков, які будуть вчити віри, а не політики.
Не є проблемою розірвання договору і там створити громади, які будуть дійсно молитися Богові за свій народ без всякого політичного окрасу. І це треба зробити якнайшвидше. Тоді скоріше забудеться і весь цей негативний процес і наші діти не будуть страждати. Бо дитина росте і не може зрозуміти, як це дорослі люди не можуть розібратися в правді і гріхові. Для дітей це напевно дивно.
Потрібно для своїх дітей будувати Волинь чисту, віруючу й патріотичну. Тоді наші діти виростуть такими, що ніколи не страждатимуть від війни.
Зараз військові захищають свою країну і гинуть. А у війні найперше винні вчителі і священники, адже вони закладають цінності дітям. І саме ось ця прогалина, яка сталася в 90-х роках, призвела до того, що ми зараз маємо повномасштабну війну. Бо ми не змогли згуртувати наскільки суспільство, щоби ворог боявся до нас зайти. А була частина суспільства, яка казала: “Заходьте до нас, захоплюйте. Ми готові бути рабами”. І це прогалина якраз духовенства і вчителів у 90-х роках.
Читайте також:
