<

«Молитва дружини уберегла від кулі снайпера»: історія військового,який після поранення служить у Володимир-Волинському ТЦК

22:07 | 19.04.2024 / Володимир / /
Перегляди
1296
/ коментарі 2

Андрій Хилітей (позивний «Харлей) родом із Зимнівської громади у 2022-2023 служив головним сержантом 2 взводу 3 батальйону 9 роти 14 ОМБР імені князя Романа Великого. В одному з боїв був важко поранений, після чого довгий час лікувався та проходив реабілітацію.

Сьогодні він служить у Володимир-Волинському ТЦК та СП, пише ВСН.

«Мабуть, дружина сильно молилася, інакше б мене уже в живих не було. Смерть у прямому сенсі над головою двічі пролетіла». 

Андрій Хилітей родом з Зимнівської громади. У минулому – військовослужбовець 51 ОМБР. У 2005 потрапив під скорочення, і на тому його військова кар’єра завершилась. Після служби чоловік пішов в охоронну сферу. Пропрацювавши у ній до 2010 року, перейшов на ТЗоВ «Гербор Холдинг», за кілька років змінив місце роботи на птахофабрику, де трудився до початку повномасштабної війни.

У розмові Андрій жартома зізнається, довгий час вів парубоцький образ життя, допоки у сорок з гаком не зустрів свою кохану Світлану, з котрою у них з’явилось на світ маленьке диво на ім’я, Григорій.

«Майже до п’ятидесяти років дожив, вже й не сподівався, що колись одружусь. А тут до сповіді пішов, і в черзі до священика зустрів свою долю. Мабуть, у небесній канцелярії вирішили: вистачить бобилем ходити, пора й про сім’ю подумати», – усміхаючись говорить Андрій. 

Однак довго натішитись сімейним затишком не вдалося. У зв’язку повномасштабним вторгненням 22-го вересня 2022 року Андрія мобілізували до складу 14 ОМБР, де він потрапив у піхоту. Після навчань на полігоні усіх відправили на Харківщину для виконання бойових завдань. 

В окопах усі починають вірити у вищі сили              

Розповідаючи про службу, Андрій зазначає, на війні важливу роль відіграє морально-психологічна стійкість, яка дозволяє адекватно реагувати на складнощі, з якими зіштовхуються військові, впливає на емоційний стан, знижує рівень страху та забезпечує ефективне виконання службових завдань. 

«Усім страшно, немає таких людей, які б не відчували страху на війні. Та на полі бою страх трансформується в адреналін, і подальші дії спрямовані на знищення ворога та збереження власного життя. Там не має часу боятися. Однак якби не було, хлопці не безсмертні, і у критичні моменти шукають захисту. Особливо, коли над головою розриваються снаряди, і є ризик, що якийсь із них може прилетіти в окоп або бліндаж. У такі хвилини починаєш пригадувати усі молитви, які знаєш, а якщо не знаєш, промовляєш своїми словами. В окопах навіть затяті атеїсти починають вірити у Бога. Від себе скажу, після усіх подій, що відбулися зі мною, теж став віруючим, хоча й до того ним був, і до церкви ходив. Вірю, що дружина вимолила мене у смерті. Ми з нею попередньо домовились про те, коли йтиму на «нуль», казатиму, що їду у відрядження. «Я буду молитись за тебе», – завжди говорила вона».

«Якби не присів, куля влучила б не в каску, а в голову»

Андрій пригадує своє перше поранення, яке отримав на Харківщині під Гряниківкою 11-го березня 2023 року. Росіяни намагались взяти в оточення один із підрозділів іншої бригади, і група Андрія отримала наказ висуватись на підмогу.

«Під час просування у бік ворожих позицій вдалося перехопити їхні розмови по рації, де вони один одному кричали, що на них рухається спецназ. Нам, піхотинцям, було смішно таке чути, але водночас їхня істерика підіймала наш бойовий дух. Тоді вдалося виконати завдання, зачистивши їхні позиції. Після чого на нас кинули загін «Шторм Z», до складу якого увійшли колишні ув’язнені та штрафники. Під час ведення бойових дій з противником один із них кинув гранату, вона розірвалася поруч, внаслідок чого уламок потрапив мені у стегно.

У тім бою троє наших бійців загинуло, один зник безвісти, вийти вдалося лише мені і двом побратимам. Я потрапив до шпиталю, де був прооперований, але уламок лікарі так і не змогли дістати. Навіть у Києві відмовились його зачіпати, сказали, небезпечно. Так і живу з подарунком у тілі. Підлікувавшись, повернувся у стрій».

Вдруге Андрія було поранено під час бойового чергування 27-го травня 2023, майже за два місяці відколи отримав перше поранення. 

 «У мене заклякли ноги і я став присідати. Саме тієї миті спрацював снайпер і куля влучила у каску, залишивши по собі отвір. Не одразу зрозумів, що сталося, бо впав, і відчув кров на обличчі. І тут чую, як побратим кричить іншому: «Руслане, Андрій двохсотий». Я гепнув його по спині, і кажу: «Чого паніку підіймаєш, щоб орки чули?! Вони впевнені, що я мертвий». Оскільки цілили у голову, ніхто не знав, що зі мною, тому відправили на евакуацію. До машини добирався з побратимом, котрий супроводжував мене, нам на вже на зустріч рухалась евакуаційна група. У той час у небі з’явився ворожий дрон.

Я намагався укритись від нього під сосною, та коли підняв голову, побачив обгорілий стовбур. Розуміючи, що під ним не сховаюсь, кинувся до зрубаної обстрілами берези, як пролунав вибух. В очах потемніло, і я на коротку мить втратив свідомість. Оговтавшись, продовжив рух на зустріч хлопцям з евакуаційної групи, яких також зачепило, деякі отримали поранення. Відомо, що одному з них відірвало пальці на руці. Мене було поранено у груди, ключицю, шию, ногу, обличчя посікло уламками. На відміну від першого поранення, це виявилось набагато складнішим. Після стабілізаційного пункту, мене евакуювали до Харкова, де дістали уламки та відправили до Одеси в інститут імені Філатова. Понад два місяці тривало моє лікування, потім була реабілітація, Зараз проходжу службу у Володимир-Волинському ТЦК та СП. Ходити поки доводиться з палицею, але з часом вона мені буде не потрібною».

Андрій говорить, хотів собі на згадку залишити каску, але командир не дозволив. «Часто замислююсь над тим, як би все могло б закінчитись, якби тоді не присів? З великою ймовірністю, фінал був би не таким оптимістичним. Хлопці казали, що у сорочці народився. Може й так. Але більш схиляюсь до думки, що дружина вимолила мене у смерті». Насамкінець військовий додає, попри нерівні сили, у нас немає іншого шляху, як продовжувати боротьбу. 

«У лавах збройних сил не може бути паніки. Замість неї повинна бути мотивація. Адже ми знаходимось на своїй землі на відміну від росіян, які впевнено йдуть у наступ. А знаєте чому вони такі впевнені? Все тому, що їх роками готували, вбиваючи у їхні голови, що вони воюють за свої землі. Навіть окуповані території вважають власними. Якщо складемо руки, вони заберуть у нас все, утім числі й наші життя. Ми вже довели усьому світу, що вміємо і можемо воювати. І я впевнений, перемога обов’язково буде за нами, якщо усвідомимо, що ніхто крім нас самих нас не врятує». 

Автор Жанна Білоцька




коментарів: 2
  1. пане Андрій, дай Бог багато здоров’я і вам і вашій чудовій дружині. бережіть її!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

30 Травня, Четвер