Про віру, армію, родину і перемогу: інтерв’ю з військовим капеланом 14 бригади Ігорем Бігуном

Про таких, як військовий капелан 14 Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого протоієрей, лейтенант капеланської служби Ігор Бігун, колись будуть створювати багатосерійні художні фільми і напишуть романи. Бо вже понад 10 років панотець і воїн служить задля Української держави в бригаді, яка чи не першою навесні 2014 року вступила в бій із російськими окупантами та продовжує виконувати надскладні завдання на визначених ділянках фронту.

Про віру, армію, родину і Перемогу поспілкувалися з Ігорем Бігуном.

Як Господь сподобив вас стати священиком і які шляхи привели на посаду військового капелана легендарної бригади-великомучениці, яка воює з рашистськими безбожниками з весни 2014 року?

До служіння Господу я готувався з самісінького дитинства. В 1996 став священником: початку був понад 6 років сільським батюшкою у двох парафіях тоді ще Володимир-Волинського району, у “нульові” почав служити у Соборі Різдва Христового м. Володимира.

У 2014-ому, коли фактично розпочалася російсько-українська війна, я ухвалив для себе єдино правильне рішення, про яке не жалкую й зараз.

Багато моїх прихожан, знайомих та друзів пішли в українське військо. Зокрема, на той час ще в 51 Окрему механізовану бригаду. Спочатку була активна волонтерська робота: збирали допомогу, відвідували хлопців у місцях виконання завдань… А в 2015-ому, коли була створена Служба військового капеланства в УПЦ Київського патріархату, уже в новому статусі у вересні виїхав на передову в складі 14 ОМБр. Тоді здавалося, що війна скоро закінчиться. Але вона триває… Тому за принципом ротацій я продовжував служіння як позаштатний капелан, а в 2108 р. був оформлений на відповідну посаду. Через 2 роки підписав перший контракт.

У 2022 році, коли в ЗСУ була створена Служба військового капеланства, за законодавством, який чинне й зараз (насамперед, що капелан не є комбатантом, а виключно духовною особою), отець Ігор Бігун пройшов відповідне навчання в Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в Німеччині та Великій Британії. На даний момент у нього військове звання лейтенанта капеланської служби.

Як родина сприйняла Ваше рішення?

Сім’я, насамперед, дружина Світлана, мене завжди підтримує. А як священик по своїй службі у війську рішення я ухвалював особисто. Знаєте, мені легко в цьому плані: в нашій родині завжди панує патріотичний дух. Старший син Юрій, закінчивши інститут, за контрактом два роки служив у нашій “чотирнадцятці” під час АТО/ООС: воював, був командиром взводу, виконував обов’язки командира розвідувальної роти. А потім його висвятили на священика, і він проводить богослужіння у нашому рідному соборі, замінюючи мене. Молодший Михайло закінчив військову кафедру, отримав духовну освіту, і зараз він старший лейтенант капеланської служби та військовий капелан в одному з авіаційних з’єднань.

Як часто буваю вдома? Рідко. Хіба що під час передбачених законодавством відпусток: двічі на рік по 15 діб. Або ненадовго буквально забігаю додому, коли, наприклад, через м. Володимир їду в якесь службове відрядження. Відповідно, можливість провести Богослужіння в рідному храмі випадає не часто… Але кожна така подія особливо хвилююча.

Загально відомо, що успіх у духовній роботі військового капелана залежить і від того, як вдається налагодили ефективну взаємодію з командуванням бригади, особовим складом. Чи відчуваєте підтримку чи, навпаки, долає нерозуміння?

Я переконаний, коли ти відповідально ставишся до виконання своїх обов’язків, то взаємодія та підтримка вона завжди є.

В 14 ОМБр саме така ситуація. Тому з командуванням бригади повне взаєморозуміння, і це на користь усьому особовому складу. Дуже добре, що атмосфера не змінювалася навіть тоді, коли змінювалися командири нашої Князівської бригади. А, взагалі, переконаний: в армії вже всі усвідомили, що успіху у підрозділі чи з’єднанні можливо досягнути тільки тоді, коли представники різних служб і напрямків чують один одного та працюють як одне ціле.

Чому серед сотень випускників духовних семінарій та інших релігійних навчальних закладів так мало охочих стати військовим капеланом?

Недостатня поінформованість про специфіку служби військового капелана, мабуть. Якби я раніше не служив в армії, не знав, що тут і як, то коли б мені запропонували стати військовим капеланом, то було б, вочевидь, страшнувато… Бо ж робота священиків у цивільних парафіях, чому навчають у семінаріях, це зовсім не те, що капелан воюючої армії. А ще, мабуть, є проблемою – неготовність окремих наших братів-християн залишити свої комфортні цивільні місця, пожертвувати хоча б частиною нехай обмеженого в час війни, але тилового комфорту. Знаєте, декому дуже важко поміняти теплу хату на вологий бліндаж! Але невтомно працюємо щодо просвітництва, донесення до священиків умов та реалій служби військового капеланства. Вірю, що це дасть результат. Але, звичайно, прикро, що йдуть неохоче. Серед своїх друзів я бачив майже всіх, які підуть за мною, а чомусь їх поруч немає… Це запитання, на яке я так і не знайшов однозначної відповіді навіть для самого себе. І судити чи оцінювати нікого я не буду.

Що скаже ухилянтам, які готові втопитися в річці Тисі чи в Західному Бузі, замерзнути в Карпатських горах, задихнутися в автофургоні для худоби, аби тільки не потрапити в ТЦК та СП?

Мабуть, не треба розбирати кожен факт такого трагічного ухилянства, а спробувати зрозуміти: не працювала ефективно держава в особі її складових над тим, щоб сформувати міцне та єдине суспільство! Воно автономно почало формуватися наприкінці 2013-го на початку 2014-го. Але процес, на жаль, ще далекий від завершення. І в цьому всі винні, а не тільки ухилянти. В тому числі й церковники: якщо справді українська церква сіяла зерна братерства, то промосковська тиражувала безбатченків. І коли священнослужителі були зайняті цими суперечками, суспільство залишилося без належної проукраїнської патріотичної духовної та державницької опіки. Значить, не вдалося до всіх донести усвідомлення, що найбільший подвиг – це захист своєї віри, родини та своєї держави! Слава Богу, Православна Церква України зараз над цим наполегливо працює, внесок роблять усі, від малого до старого, і бачимо позитивні зміни у зростанні патріотичних настроїв. Хоча, труднощі на цьому шляху є…

Видно, ця тема довго осмислювалася панотцем, бо військовий капелан 14 ОМБр продовжує:

Скажу і про неефективну роботу шкільницва: наполегливо працювали над засвоєнням знань із різних предметів навчальної програми, але не формували національно-патріотичних переконань у своїх вихованців. Не краща ситуація і в середніх та вищих навчальних закладах. А журналісти хіба не винні? Більше дбали про гроші, плодили замовні матеріали, а про патріотизм зазвичай забували… Власне, ці застереження стосуються всього гуманітарного блоку. От і вийшло, що певна частина людей не те що Україну не готова захищати, вони навіть себе та своїх рідних бояться захищати! Тут я маю на увазі і держслужбовців, які йшли служити народові на посаду, яку утримують платники податків, а часто просто обкрадали український народ. Та й дотепер, на превеликий жаль, чуємо про корупцію та зловживання… І популярна в декого фраза, що треба “крутитися”, вона не від Церкви, вона ж від лукавого!

Та й силові структури, правоохоронна система, судова влада теж, по суті, не мають чим похвалитися в своїй багаторічній діяльності щодо формування потужного фундаменту патріотизму нашого народу. В час великої війни, вони, звичайно, змінилися, але попередній час втрачено назавжди…

Враховуючи це і не тільки це, оскільки багато хто неспроможний займатися самовиховання, то середньостатистичний українець просто плив за течією… І багато хто прибився до берега ухилянтів, часто втративши при цьому власне життя, допливаючи до того берега… Тому нашому суспільству ще багато треба попрацювати над формуванням сильного Українця!.

Які слова здатні змінити, насамперед, свідомість людей? Чи потрібні не тільки слова, але й дії? Це питання також хвилює багатьох. Як на нього відповідає духовна особа?

По-перше, не нам, тим, хто в армії захищає Україну, треба шукати слова, бо не в словах, а в діях пізнаємо суть кожного. І повірте, Захисники України після Перемоги мають намір зробити свою країну найпрекраснішою, найзаможнішою і найспішнішою в світі! Для нас і наших нащадків, щоб вони мали чим пишатися. Ті, які воюють, не мають часу на те, щоб думати, як розмовляти, аби змінити свідомість ухилянтів чи тих, хто ховається від мобілізації в інший спосіб. Це самим ухилянтам потім треба буде ветеранам і ветеранкам пояснити, або, принаймні, самим собі, чому вони добровільно залишилися осторонь цього надзвичайно великого історичного процесу – визволення України від москальської неволі?!.

Чи відчуває військовий капелан Ігор Бігун, як наше суспільство ділиться на дві частини, між якими наростає гігантська прірва: з одного боку військовослужбовці і їхні сім’ї (живі та полеглі), а з другого ті, хто і сам не в ЗСУ чи інших складових Сил оборони, і нікого з родичів чи навіть сусідів там не має? Як після Перемоги “зшити” ці частинки в одне ціле?

Кожному з них уже зараз час ставити самому собі питання: “А чому я так зробив? Чому я ухилянт? Чому втік за кордон?”…

Я особисто переконаний, що Україна буде успішно розвиватися. А вони де будуть і що робитимуть? Ще на кордоні їм доведеться готуватися, що такі, як я, їх проженуть назад. Тому це питання до двох сторін, як навчитися після Перемоги мирно співіснувати, направляти зусилля не для розборок, а для розбудови держави? Це дуже складне питання. Бо ж ніхто з військових, які повернуться додому, глуму над собою не потерпить. Усвідомлюю, що є цивільні люди, які просто фанатично бояться армії і фронту. У них страх перед невідомістю, а вона ж на війні за кожним корчом. Але цей страх треба вигнати зі своєї свідомості, і тоді стане легше. Утім, вірю, що з Божою поміччю, поважаючи один одного, українці поміж собою самі вирішать усі проблеми.

Ми розуміємо, що не тільки за Конституцією, але й по совісті, не можна людям інших віросповідань нав’язувати ту чи іншу релігію. А є й відверті атеїсти, які від цього не є гіршими за інших воїнами… Як знаходять шлях до їхньої свідомості в Князівській бригаді? Ця тема, в принципі, актуальна і для всіх інших військових з’єднань та окремих підрозділів.

У нашій бригаді переважна більшість – православні. Але є також католики, греко-католики, протестанти різних напрямків, мусульмани… Основне завдання капелана – привести всіх віруючих до Бога, а не до якоїсь конкретної релігії.  Головне – вселити віру! І кожен, незалежно від віросповідання, є побратимом чи посестрою для того, хто воює поруч.

Чесно скажу: релігійна толерантність у військах справді на дуже високому рівні! Навіть ми, капелани різних віросповідань, інакше, як “брате” один до одного не звертаємося! І ніхто нікого ні в який храм, як це буває в цивільному житті, не переманює. Наша армія і є нашим храмом, і він потребує людей зі стійкою вірою, яка як іскра запалює силу, дарує світло впевненості, дороговказ, який допомагає з Божою поміччю виконати поставлені завдання. Тому військовий капелан в армії, по суті, позаконфесійний. І якщо мусульманинові потрібно знайти, наприклад, імама, я як православний священик це роблю. В військовій капеланській службі це зовсім не проблема. Ми всі між собою контактуємо. Тому, коли читаємо в новинах про якісь конфлікти в міжконфесійних взаєминах поза військом, то це як мінімум призводить до сміху. Бо в армії подібних проблем і близько нема!”.

Як навчитися знімати неминучий стрес від втрати воїнів? Адже смерть і панахида за полеглим, це дуже важкі випробування…

Так, найбільший стрес, це звістка про втрату українського воїна… Це завжди дуже важко… Маючи знання Святого письма, я як військовий капелан розумію, що кожен полеглий і кожна полегла здійснили найбільший подвиг свого життя і йдуть до раю. Але людям дуже прикро і важко, що наших хлопців та дівчат не стає на землі, що у них залишаються малі діти-сироти, згорьовані батьки та дружини чи чоловіки. І це важке випробування втрати треба розуміти та приймати. Як і вірити в те, що в Божих очах вони праведники, і це стійке усвідомлення не дає мені так сильно надламати серце, як би могло статися. І хоч моє серце в шрамах від втрати кожного нашого воїна, я продовжую працювати, бо потрібен іншим, які ламають хребет рашистському дияволові.

Чи вважає український православний протоієрей російських сутаноносіїв, які благословляють кремлівських головорізів на убивство українців та окупацію нашої країни, взагалі священнослужителями? Тоді кому і чому вони прислуговують?

“Мені прикро за саму організацію, яка називається російською православною церквою. Бо її очолили в москві політичні маргінали. З Церкви вони зробили якусь світсько-політичну структуру, котра масово обслуговує олігархат. Вони відступили від фундаментальної Господньої заповіді возлюбити ближнього як самого себе. Російські церковні ієрархи знівелювали всю християнську роботу їхніх попередників, які в більшості своїй були вихідцями з України. Тому гріхопадіння нинішньої рпц – це людський фактор, який перетворив там православну віру в якусь жорстоку організацію для безумовного тримання пастви в покорі, для того, щоб відучити людей думати взагалі. Це неправильно!

Скрізь Церква має бути голосом народу, а в росії вона стала гласом тих, хто захопив владу і хоче повністю під себе підім’яти цей народ. Тому я до російських православних священників, м’яко кажучи, ставлюся з жалістю. Бо вони як священники виглядають жалюгідно. На орків-загарбників схожі, це правда… Але вони забули історичний досвід, що такі організації, як та, до якої вони належать, просто розвалювалися. Тому Бог усе бачить, і кожен із так званої церкви російських окупантів отримає те, на що заслужив.

Військовий капелан 14 ОМБр невтомно надає душпастирську допомогу іншим… А до кого сам звертаєтеся за поміччю?

До Бога звертаюся! – каже лейтенант капеланської служби. – Щира молитва допомагає. А ще справжні друзі… Наприклад, на Харківщині є єпископ Харківський і Слобожанський ПЦУ Митрофан, ми часто спілкуємося. Він дуже велику увагу приділяє кожному православному військовому капеланові, не даючи нікому залишатися з якимись проблемами наодинці. Як архієрей, як старший брат, він завжди допомагає. Як би йому не радили виїхати в безпечніше місто, він і дотепер у Харкові, і показує цим нам велику силу віри та духу. І його опіка та виховання надихають та окрилюють.

Недавно на сторінці у соцмережах 14 ОМБр імені князя Романа Великого панотець висловився на тему вдячності Господу за кожен прожитий день. “Дякую”, в якому лише 5 букв, звучить справді глибинно. А що б змінив Ігор Бігун, якби була така можливість, у Службі військового капеланства?

Вона в такому, як зараз, вигляді існує заледве 2 роки, динамічно розвивається. І все, що потрібно змінювати, тут дуже швидко змінюється на краще на рівні перших осіб нашої структури. Ми спілкуємося і чуємо один одного, це дуже важливо! Ми працюємо во славу Бога і на користь українським воїнам.

Що духовній особі в армії найважче на великій війні? Що найпотужніше надихає?

Лейтенант капеланської служби говорить:

Найважче? Втрати наших воїнів… Мені болить кожна трагічна звістка, що поліг у бою навіть невідомий солдат і не з нашої бригади… Це біль. Хто знає що таке військове братерство, мене зрозуміє…

А найбільш радісні моменти, коли бачиш, як незважаючи на вік і самопочуття, військовослужбовці, не відаючи, що попереду, виконують бойові завдання як справжні патріоти. І ти розумієш, що також повинен відповідати цьому високому рівню людяності та самопожертви. Я дуже цьому радію, бо пересвідчився: українська армія об’єднує українське суспільство! ЗСУ стали не тільки фундаментом Перемоги, але й основою для побудови міцної держави, котра буде прикладом для всього світу!”.

Інтервю підготував відділ зв’язків з громадськістю управління комунікацій Оперативного командування “Захід”

Фото відділу зв’язків з громадськістю служби зв’язків з громадськістю 14 ОМБр імені князя Романа Великого та особистого архіву Ігоря Бігуна