Двічі ставав на захист країни. Спогад про полеглого воїна з Володимира

Штаб-сержант 100-ї окремої механізованої бригади Олександр Мазурок на позивний «Пушкін», зустрів звістку про повномасштабне вторгнення далеко від дому — за кордоном, де працював за професією. Та війна не залишила місця для вагань. Уже за кілька днів, 3 березня 2022 року, повернувся в Україну й став до лав тодішньої 100-ї територіальної оборони, що тримала рубежі на кордоні з Білоруссю.

Спогади про загиблого військового пише ВСН.

«Невже без тебе не обійдуться?» — з надією й тривогою питала мати, Леся.

«Ні, не обійдуться», — спокійно відповів він, складаючи речі. 19 грудня 2024 року його життя обірвалося.

Олександр Мазурок народився 14 квітня 1992 року у Володимирі. Він був єдиним сином у матері, її опорою і гордістю. Навчався у гімназії №2, згодом вступив до місцевого ВПУ (нині — фаховий регіональний коледж), де здобув фах газозварювальника. Та доля покликала його іншим шляхом — шляхом служби. Він підписав контракт із Державною прикордонною службою України.

Службу розпочинав на заставі Пархоменкове, пізніше був інспектором прикордонної служби у відділі «Морозовичі». У 2014 році, коли росія розпочала війну проти України, Олександр уже стояв на захисті державного кордону — у Красній Талівці. Лише згодом розповідав матері про ті дні, про те, як ворог обстрілював Україну зі свого боку.

Попри військову службу, Олександр не дозволяв собі забути про найважливіше — про життя, яке чекало на нього поза строєм. Доля подарувала йому зустріч з Оленою, котра стала його дружиною. У їхньому домі задзвеніло щастя дитячими голосами: народилися син Віктор і донечка Вероніка. Олександр ніжно любив своїх дітей, оберігав їх і прагнув дати їм усе, що міг, не шкодуючи ні сил, ні серця.

Коли ж на сході країни бойові дії трохи вщухли, наважився на зміни. Залишивши військову службу, обрав мирну працю — став зварювальником на водоканалі. Та навіть у буденній роботі його не полишало бажання більшого — кращого життя для родини. Тому, коли з’явилася можливість поїхати працювати за кордон, не вагався. Але війна мала свої жорстокі плани.

Повернувшись до України, Олександр став до лав 100-ї територіальної оборони на посаду — начальника зв’язку. У квітні 2023 року їхній підрозділ вирушив на схід. Там, на Лиманському напрямку, хлопці виконували бойові завдання, щодня дивлячись в обличчя небезпеці. Згодом підрозділ увійшов до складу Збройних Сил України, ставши 100-ю окремою механізованою бригадою, і мужньо тримав оборону в Серебрянському лісі — місці, де тиша змінилася громом війни, а кожен день вимагав витримки та відваги.

«Саша завжди знаходив спосіб дати про себе знати. Якщо довго не було дзвінка, писала коротке: “Як ти, сину?”. У відповідь приходив простий знак — “+”. Цього було досить, щоб видихнути й повірити: з ним усе гаразд. Коли ж намагалася розпитати більше, тихо зупиняв: “Мамо, війна і життя поза нею — два різні світи. Той, хто не бачив цього пекла, ніколи не зрозуміє тих, хто щодня в ньому живе”. Разом із тим, ділився мріями, у яких хотів продовжити військову кар’єру, вступити до вишу, будувати майбутнє».  

Попри те, що Олександр не любив повертатися словами до фронтових подій, одного разу все ж привідкрив завісу пережитого. Зізнався про те, як одного побратима йому вдалося врятувати, іншого — не встиг. Єдине, що зміг тоді зробити, — мовчазно засвідчити останню мить чужого життя. А коли вже самого Олександра не стало, на його останню дорогу прийшли й рідні того полеглого воїна. У їхній присутності було більше, ніж слова — біль і тиха єдність людських доль, переплетених війною.

Вперше Олександр приїхав у відпустку в грудні 2023 року, привізши із собою подарунки для рідних, які з нетерпінням чекали на цю зустріч. У домі панувала особлива атмосфера радості й тепла, адже після тривалої розлуки кожна хвилина разом здавалася безцінною. Найбільше його приїзду раділи діти — вони зустрічали його з щирими усмішками, обіймами й захопленням, не приховуючи свого щастя.

У 2024 році Олександр перевівся до ремонтного батальйону, що знаходився далі від лінії фронту. Здавалося, це мало бути безпечніше місце служби. Та, на жаль, навіть там не вдалося уникнути небезпеки — ворожа керована авіабомба поцілила в розташування підрозділу. Того трагічного дня загинуло понад десяток бійців «сталевої сотки», багато отримали поранення. Серед загиблих був і Олександр.

«Я готувала для Саші посилку, про яку домовилися заздалегідь. У четвер, 18 грудня, о 19:15 ми з ним ще розмовляли — це був останній раз, коли він виходив на зв’язок. Того дня він їздив до Павлограду на ВЛК, і пожартував, що їде додому. Наступного дня зателефонувала знову, аби  сказати, що все придбалаі збираюся йти на пошту відправляти посилку. Та слухавка мовчала.

Вирішила спробувати пізніше, після роботи. Вже потім з’ясувалося, що о-пів на шістнадцяту стався приліт, і мого сина не стало. По поверненню додому зустріла представників ТЦК зі страшною звісткою. Далі були важкі дні впізнання у Дніпрі і невимовного болю втрати. 28 грудня ми прощалися з ним навіки». 

Побратими запам’ятали Олександр як щиру, доброзичливу й сміливу людину, на яку завжди можна було покластися. Він умів підтримати, прийти на допомогу в найпотрібніший момент і ніколи не залишав своїх у біді. Для них він був не лише надійним товаришем, а й людиною великого серця. Вдома його знали передусім як люблячого батька і чоловіка — турботливого, уважного, щедрого на тепло й подарунки для найрідніших, веселого, компанійського, з почуттям гумору.

За словами мами, син любив рибалити, мріяв побачити світ, будував плани на майбутнє. Біля дому власноруч звів гараж і хотів відкрити власну майстерню. 

«Я й досі не можу повірити, що його немає, — говорить Леся. — Хоча навіть там, десь далеко, він ніби дає про себе знати, попереджає мене у снах».

В одному з них він промовив: «Мамо, вже нічого не важливо. Важливо інше — я по собі залишив слід, моїх дітей. Все інше не важливо».  Слова «не важливо» ще довго луною звучали уві сні, відлунюючи у нічній тиші.

Свій останній спочинок Олександр знайшов на Алеї Слави Федорівського кладовища. У нього залишилась мама, дружина і діти. 

Автор Жанна Білоцька