<

«Дуже хочу почути, як мій син грає на гітарі»: шериф Зимнівської громади оговтується після важкого поранення

20:05 | 12.10.2023 / Володимир / , , /
Перегляди
3166
/ 1 коментар

«Чорта з два я помру, бо ще не бачив, як мій син грає на гітарі», – переконував усіх дорогою до лікарні молодший лейтенант командир третього механізованого взводу 9 роти 14 ОМБР імені князя Романа Великого Орест Бабій з позивним «Боб» із Зимнівської громади.

Попри надскладні поранення, які отримав під час мінометного обстрілу, він не лише мужньо тримався, а й намагався жартувати, пише ВСН.

П’ять разів до повномасштабного вторгнення брав участь у бойових діях

Орест Бабій народився і виріс у селі Бегета Зимнівської громади, понад п’ятнадцять років прослужив у правоохоронних органах. Маючи освіту інженера-механіка сільськогосподарського виробництва, зайшов себе у службі в поліції. У 2014 під час окупації Донбасу неодноразово брав участь в АТО, у 2018 – в ООС. Нагороджений медаллю «За звитягу та вірність». У 2020 році став шерифом Зимнівської громади, до складу якої входить 30 сіл. Орест швидко завоював довіру та повагу жителів, зокрема й дітей, для яких перевтілився у Святого Миколая, котрий з подарунками вітав малечу на свято.

З початком повномасштабного вторгнення поліцейський разом з іншими правоохоронцями ніс чергування на блокпостах. Також з працівниками ТЦК та СП (військкомату) доводилось вручати повістки чоловікам, серед яких були і його знайомі. Зізнається, нерідко чув від їхніх рідних нарікання за те, що відправив тих на війну. Люди не хотіли розуміти, що це його робота, а ще не всі усвідомлювати той факт, що країну потрібно захищати.

Згодом Орест Бабій вирішив змінити професію правоохоронця на військового, і підписав контракт із ЗСУ. Кілька місяців служив у ТЦК і СП, а навесні 2023-го після військової підготовки в одному з навчальних центрів у складі 14 ОМБР імені князя Романа Великого вирушив у зону бойових дій на Харківщину. І вже у перші дні під час евакуації поранених бійців, а також одного загиблого потрапив під обстріл. На щастя, тоді ніхто не постраждав. 

Він з усмішкою пригадує перше знайомство з побратимами, під час якого розповів, що служив у поліції. Після цих слів до нього підійшов чоловік і, пильно поглянувши у вічі, поцікавився, чи, бува, не він йому повістку «впарив» на блокпості? Орест зізнався, що це була його робота. «А тобі хто її видав?», – запитав земляк? «Сам собі вручив», – почув у відповідь. Усі, хто чув їхню розмову, засміялися. 

Щоб врятувати поранених побратимів, довелося шість годин просидіти у крижаній воді

«На фронті зустрів однокласника – Андрія Марчака, з котрим востаннє бачився у 2014. Ще тоді він сказав мені, що піде в армію, щоб захищати Україну, як я. І таки пішов. Пригадую перший штурм. Окупанти перебували від нас на відстані 50 метрів, і вже встигли окопатися. Ми зайшли з тилу, і знищили їхні позиції, – ділиться спогадами Орест. – А одного разу отримали наказ від командира – витягнути поранених хлопців, котрі знаходилися на протилежному березі річки. Міст, який пролягав через неї, постійно обстрілювався, що ускладнювало завдання. Надворі був березень. Намагаючись просунутись уперед, потрапили під мінометний обстріл, який не дозволяв підняти голови та рухатися далі. Та найгіршим було те, що нам довелося просидіти у крижаній воді аж шість годин, поки все стихло. Зрештою, таки вдалося витягти побратимів. Після довгого перебування у річці, думав, захворію. Але все минулося без наслідків для здоров’я». 

У вільний від бойових виходів час Бабій готував смачні страви для побратимів. Зізнається, що завжди любив куховарити. Серед страв, якими балував хлопців, – смажена картопля, вареники, борщ, навіть шашлики. А ще в одному з підвалів хати, у якій проживали, облаштував тренажерний зал із підручних засобів, де майже щодня займався спортом.

Найважчі моменти переживаєш перед боєм, бо не знаєш чи повернешся живим

На запитання «що є найважчим на війні?», Орест відповідає: підготовка до бою. І додає: коли надходить команда висуватися на позиції, на душі стає моторошно, оскільки не знаєш, чи повернешся живим. Та коли вступаєш у бій, починає спрацьовувати інстинкт самозбереження, до якого додається адреналін. Тоді ти просто виконуєш свою роботу. Серед побратимів є чимало тих,  хто воює з перших днів війни. Орест зазначає, їм з кожним днем стає все важче, насамперед психологічно. Адже майже щодня дивляться у вічі смерті та бачать загибель товаришів. Та й фізичне здоров’я слабне, перебуваючи у важких умовах та постійному стресі.

Про те, коли закінчиться війна, там не говорять, хлопці просто виконують свою роботу – нищать ворога. Порівнюючи 2023 рік із 2014, Орест відкрито говорить, що це справжня м’ясорубка із застосуванням з боку ворога усіх видів озброєння у величезній кількості. Ускладнює ситуацію наявність дронів та ланцетів, яких не було на початку окупації Донбасу. 

«На жаль, не усім щастить вижити у цьому пеклі. Так, зі мною служив Жека з рідним братом, тільки той був у сьомій роті. Жеці ледь за двадцять було. Добрий, щирий, справжній патріот. Загинув під час порятунку побратимів. Руслану Вознюку з Торчина сорок з гаком. Було. Якось вирушили на позиції, і його зняв снайпер. Ми думали, що він загинув, але куля лише каску прошила. Запропонували евакуацію, – відмовився. Вдруге отримав поранення у ногу, помер від больового шоку».

Орест зазначає: чималий відсоток смертей трапляється на війні саме з цієї причини. Здається, поранення не є смертельним, але людина не витримує болі, і помирає. 

«Я вижив саме завдяки високому больовому бар’єру. Того дня, а це було 17 травня, з хлопцями вирушили на бойове завдання. Зізнаюся, був без настрою, оскільки другий день чекав на відео з виступом сина. Він навчається у музичній школі грі на гітарі, і напередодні брав участь у звітному концерті, який збігся з моїм днем. народження, а відео мало б бути подарунком. Не дочекавшись його, вирушив на позиції. Відпрацювавши, вже виходили з хлопцями з лісу і чекали на евакуацію, неподалік бійці з іншого підрозділу виставляли мінометний розрахунок. Аж тут розпочався обстріл. Мене прошило наскрізь, і відкинуло. Оговтавшись, поглянув на руку, і побачив, що кисть майже відірвана, нога вивернулась в інший бік. Як міг, затягнув турнікетом рану на нозі, хлопці допомогли перев’язати інші та викликали евакуаційний автомобіль. Неподалік лежав побратим і хрипів. Він отримав поранення в голову. Все сталося біля восьмої ранку, а за нами приїхали лише о 16 годині. Мене повантажили в машину, вже там відчув, як під лопаткою заклекотала кров і я почав хрипіти. Поруч без свідомості лежав закривавлений товариш. Чесно кажучи, ніхто не вірив, що він виживе. На сьогодні відомо, що чоловік поволі одужує».

«Сергію, рятуй свого шерифа»

Орест був при свідомості усю дорогу до Куп’янська. За цей час встиг розповісти медикам, що з ним сталося, а ще попри важкі поранення, жартував та весь час повторював, що не помре, бо не бачив, як син грає на гітарі. У лікарні його зустрів військовий хірург 14 ОМБР Сергій Литвин, котрий до того ж виявився ще й жителем громади, у якій Орест був поліцейським. Побачивши його, воїн усміхнувся і сказав: «Сергію, рятуй свого шерифа». Потім була операція, та низка інших вже у Харкові та Львові. Понад три місяці офіцер був прикутим до ліжка, і лише на четвертий почав поволі ставати на ноги. 

«Лікарям довелося видалити селезінку та частину шлунка. Крім того, у роздроблені кістки на ногах поставили титанові пластини, а зі стегна пересадили частину кістки у руку. Все моє тіло вкрите глибокими шрамами, уціліла лише голова. Я й досі дивуюся, як вижив та витримав цей біль. Попереду ще чимало операцій та довгий шлях до одужання. Але я все витримаю, бо дуже хочу почути гру на гітарі у виконанні мого сина». 

Автор Жанна Білоцька




один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

24 Лютого, Субота