<

Відчуття голоду не зникало, – прикордонниця Аліна Паніна з Нововолинська розповіла про умови перебування в полоні

Цей запис опубліковано більш як рік тому
15:33 | 16.01.2023 / Нововолинськ / , /
Перегляди
1030
/ Коментарі відсутні

Восени 2021-го року, перед початком повномасштабної війни, прикордонниця з Нововолинська Аліна Паніна разом із чоловіком поїхала на службу в Маріуполь. П’ять місяців жінка перебувала у російському полоні, а 17-го жовтня повернулася за обміном додому. Нині Аліна Паніна продовжує служити кінологом на українсько-польському кордоні та чекає на повернення з російського полону свого чоловіка.

Про військову службу, перебування в російському полоні, повернення додому та шлях, який довелось пройти Аліна Паніна розповіла Суспільному.

“Відчергувала добу”: повномасштабне вторгнення

Аліна Паніна розповідає, що перед початком повномасштабного вторгнення, з 23 на 24-те лютого, відчергувала добу. Разом із собакою оглядала судна в пункті пропуску порту. Каже: усе почалося з потужних вибухів, спочатку не зрозуміла, що це.

“Артою накривали вони та авіацією, судна противника також підходили дуже близько до порту, вони, так би мовити, з нами гралися, підходили та відходили – вони провокували.

Перший прикордонний загін розділявся на певні групи, які мали тримати оборону на певних точках. Це був завод “Азовмаш”, завод Ілліча, “Азовсталь”, – говорить Аліна Паніна.

Вона у складі відділу прикордонної служби “Маріуполь”, де служила, вирушила на завод “Азовмаш”. Там військовослужбовці тримали оборону до 10-го квітня.

“Так вийшло, що наші хлопці під час потужного обстрілу виїхали на завод Ілліча, а я із ще однією прикордонницею та собаками лишились із 36-ю бригадою. В ніч з 11-го на 12-те квітня ми вирушили на “Азовсталь”, – каже Аліна Паніна.

Там жінка перебувала до 17-го травня, допоки не надійшов наказ від президента України покинути завод, щоб зберегти свої життя.

“Відчуття голоду не зникало”: умови перебування в полоні

Після виходу з “Азовсталі” усіх військових доправили в селище Оленівка Донецької області, де Аліна пробула чотири з половиною місяці.

У камері розміром три на чотири метри, де має перебувати шестеро людей, було – 28. Спали всі хто де: на лежаках по двоє людей на одній, на землі, на підлозі. І якщо хтось один просинався і повертався, то треба було всім повернутись.

“Один день проходить за один місяць. Ти не знаєш, яка година, не знаєш, який день, дівчата в камері вишкрябували на стіні ложкою палички, щоб якось вести рахунок”, – каже жінка.

Зранку до вечора у камері вмикали російське радіо. Військовополонені були змушені слухати російський гімн та новини. Також серед полонених росіяни розповсюджували фейки, що начебто захопили Київ, а Волинь та Львівська область через референдум перейшли до Польщі.

“Для нас це був як звичайний анекдот. Ми справді сміялися. Невже настільки люди можуть бути наївними?.. Такими неосвіченими, вони вірять, а це ж звичайна казка”, – каже Аліна Паніна.

Військовополонених впродовж чотирьох з половиною місяців щоденно годували одним і тим же. Відчуття голоду не зникало.

“Ми їли кашу, яку вони давали з курчам не обскубаним, з пір’ям, каша ячна була недоварена, в нас були проблеми зі шлунками, з кишківниками. Суп з двома картоплинами, або ж на вечерю каша з рибою, з кістками”, – говорить прикордонниця.

Аліна Паніна каже виживали за рахунок того, що полонені ходили на роботу. Випікали хліб для російських військових та могли зайвий шматок пронести в камеру. Виходили на свіже повітря рідко, лише йдучи на роботу. Полонених змушували мити підлоги, кабінети, працювати на будівництві. Старші жінки від спеки та антисанітарії втрачали свідомість.

“Помитися, в душ нас водили раз на тиждень і це не завжди. Вони заставляли нас співати гімн Росії або гімн ДНР — ми відмовлялися і вони сказали, що значить цього тижня без душу, без миття будете”, – розповідає експолонена.

“Запах поранених та йоду”: вибух в Оленівці

29-го липня, під час перебування Аліни в колонії Оленівки, в чоловічому бараці стався вибух. Каже, що спочатку ніхто нічого не зрозумів, бо навколо колонії стояла техніка, постійно було чутно вибухи. Аліна Паніна пригадує: це сталося після вечірньої перевірки, мав бути відбій, пролунали два вибухи.

“В один момент в нас почали закриватися всі вікна, закривали всі двері на всі замки, які тільки можна. Всі наглядачі вийшли та лишились військовополонені самі”, – каже прикордонниця.

Були чутні крики, істерики, гавкіт собак, стук та гуркіт. Спочатку, – каже Аліна Паніна, – подумали, що це український наступ та звільнення, а можливо українській військовополонені зробили бунт в бараках. Ситуація прояснилася на ранок.

“Це був жах, тому що всіх цих поранених, які вижили, привели до нас в ДІЗО. 65 людей помістили у дві камери. Дуже важко поранених забрали на Донецьк в лікарню, а іншим наші військовополонені медики без знеболення осколки діставали. Хлопці втрачали свідомість від болю”, – розповідає Аліна Паніна.

З її слів, на той момент у колонії уже не було ні бинтів, ні пов’язок, ні пластирів. Пораненим перемотували рани скотчем, ганчірки прали, щоб прикласти, тому що хробаки заводилися в ранах. Каже: після того, як хлопців звідти вивели, вони трохи одужали, але запах поранених та йоду ще довго залишався.

“Нам зав’язали руки стяжками будівельними, очі скотчем і завантажили в КамАЗи”: шлях додому

За два тижні перед обміном Аліну доправили в Російську Федерацію. Спочатку Ростов, далі – Воронезька область, Таганрог та до окупованого Криму.

З Ростова 200 полонених хлопців і дівчата в одному літаку вивезли у Воронезьку область, місто Борисоглєбськ, до чоловічої колонії суворого режиму. Там Аліна пробула півтора тижня.

Каже: умови відрізнялися від тих, що були в Оленівці. Усім полоненим відразу видали роби, в яких ходили засуджені цієї колонії, дівчатам з 36 розміром ноги видали чоловічі черевики 46 розміру. Також не можна було дивитися наглядачам в очі. Вони були всі в балаклавах.

“Якщо порівняти з ДНРівцями, то в них обличчя були відкриті. Ти міг підняти голову і подивитися в обличчя людині міг, в очі. Ти на них подивишся і вони ніби здригаються, боялися нас. Ми заходили в камеру і навіть сміялися. Він людина і я людина, чому так здригатися? Ми не розуміли”, – говорить Аліна.

Потім Аліну та інших полонених жінок відправили літаком до Таганрога. Там, – розповідає, – були найгірші умови, вона пробула там два дні та три ночі. Потім дівчину відправили в окупований Крим, а з нього через Чонгар, Херсон, Мелітополь і Запорізьку область повезли на обмін в Україну.

Нині Аліна Паніна повернулась на роботу у Держприкордонслужбу. Службових собак Соню та Джессі, з якими перебувала на “Азовсталі”, їй поки не повернули. Не повернувся з полону й чоловік Аліни, з яким вони разом служили в Донецькому прикордонному загоні, зв’язку з ним немає з 12 квітня. Жінка вірить, що він повернеться додому, а Україна поверне собі всі окуповані території. Аліна каже: ми пройшли такий нелегкий шлях, побачили, як росіяни вбивають мирне населення, коли ти це все пройшов, ти не можеш здатися.




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 Червня, Четвер
19 Червня, Середа