Міг залишитися за кордоном, але двічі пішов захищати Україну: спогади про загиблого Героя з Нововолинська

«Роман добровільно погодився стати піхотинцем, казав, що йому соромно сидіти й чекати на посаду мінометника у той час, коли на «нулі» хлопці гинуть. Завжди на позитиві, – він ніколи ні на що не скаржився, усе переводив на жарт. Хлопці нарікали, що погано кормлять, одягають, а для нього завжди все було добре. Був безвідмовний: треба – значить треба…».

7 липня 1979 року  в сім’ї слюсаря-складальника Нововолинського заводу технологічного спецобладнання Степана Степановича та складальниці фаршу місцевого м’ясокомбінату Алли Миколаївни Ковалів народився хлопчик, якого назвали Романом. На той час у батьків уже були старша на три роки від Роми донька Надія та син Андрій, який помер від хвороби ще зовсім юним, пише ВСН.

«Рома з дитинства ріс добрим, старанним і дуже відповідальним хлопцем. У наших батьків в селі Суходоли на території колишнього радгоспу була дача, де вони мали чимале домашнє господарство й тримали різну живність. Тож брат постійно їм допомагав обробляти город, піклувався про корів, кіз та домашню птицю.  

Словом, без заперечень та віднікувань виконував, усе,  про що б  не  просили батьки. У вільний час бігав, грав у футбол і дуже любив теніс. Хоч був і менший, але, завжди захищав мене, прислухався до моїх потреб і виконував усі забаганки»,  – згадує сестра Героя. 

До дев’ятого класу хлопець навчався в загальноосвітній школі № 5, а потім став учнем ПТУ №11, яке готувало працівників для заводу СТО. Та, провчившись там рік, забрав документи і став періодично їздити на заробітки в Чехію. 

Восени 1997 року Романа забрали в армію. 20 листопада він прибув на базу одного із тодішніх підрозділів військово-морських сил, звідки 25-го отримав направлення у 501-й окремий батальйон тодішньої 1-ї окремої бригади морської піхоти, який базувався в Одесі. Спочатку, маючи посвідчення водія, категорії «В» і «С», юнак служив водієм-механіком, а з 30 березня 1999 року – старшим водієм-механіком вантажного автомобіля.

Завжди хотів жити в Україні й мати власний бізнес

Ще до армії в нього була кохана дівчина із квітковим іменем Лілія, яка вірно чекала його зі строкової служби. Тож, коли у квітні 1999 року змужнілий морський піхотинець демобілізувався, закохані одружилися. Згодом у них народилася донька Вікторія. Коли дівчинка трохи підросла, Роман з Лілею стали періодично їздити на заробітки за кордон уже вдвох.

Чоловік постійно щось планував, мріяв відкрити в Україні власну справу, наприклад – піцерію, заробити  грошей і прожити у здоров’ї та достатку до глибокої старості. Та доля не завжди зважає на задуми людини…

«Працювали вони в Чехії на якомусь автозаводі з виготовлення запчастин. Робота була дуже важка – цілу зміну на ногах. Роману, який не хотів постійно жити на чужині, було шкода дружинну, тому він неодноразово пропонував їй повернутися в Україну і знайти роботу тут, але жінка не погоджувалася. Їй подобалося в Чехії. Коли доньці виповнилось 9 років, вона забрала туди і її. А коли Рома повертався додому, Лілія приїжджала й забирала його назад. Та через якийсь час він знову вирушав на батьківщину.

Між подружжям через це виникали суперечки, які призвели до того, що пара розлучилася. Брат назовсім повернувся в Україну, а Лілія з Вікою й досі мешкають за кордоном. Нині Вікторії вже 27. Працює вона у сфері комп’ютерних технологій і нібито збирається заміж», – розповідає Надія.

Повернувшись додому, Роман заробляв на життя таксуванням. 

Так настала осінь 2013 року. Відшуміли Майдан, криваві події Революції гідності,  «брати» зі сходу окупували Крим, а на Донбас прийшов «Руський мір», і там розгорілося полум’я неоголошеної війни. 

Спочатку на захист суверенітету, цілісності та незалежності Батьківщини піднялися добровольчі загони, а потім почали поступово мобілізовувати й інших чоловіків. 

Перша зустріч віч-на-віч із ворогом

Повістку в армію в середині серпня 2014 року отримав і Роман Коваль. 22 серпня його зачислили старшим навідником міномета у 24-ту ОМБр імені короля Данила, яка тоді ще носила назву «Залізної», й відправили на полігон у Яворові. Після двомісячного навчання 19 жовтня 2014 року молодий навідник відбув у свій підрозділ, який воював на Луганщині. 

На той час воїни 24-ї бригади після літніх наступальних операцій в районі Слов’янська, Красного Лиману і Краматорська, важких боїв під Ямполем та Закітним, звільнення Сівеська, деблокади Луганського аеропорту тримали рубежі навколо Бахмутської траси, намагаючись також деблокувати й оточений 32-й блокпост поблизу Слов’яносербська. Мінометні підрозділи забезпечували вогневу підтримку нашим штурмовим групам та стримували атаки російських найманців. 

Наприкінці жовтня та впродовж листопада бійці 1-го механізованого батальйону 24-ї ОМБр закріпилися в районі селища Кримське. Мінометники, серед яких уже був і старший навідник мінометного розрахунку Роман Коваль із позивним «Художник», цілодобово працювали на цьому напрямку, відбиваючи постійні штурми та ведучи артилерійські дуелі з ворогом, який намагався прорвати лінію оборони уздовж річки Сіверський Донець.

Битва за 29-й і 31-й блокпост і формальне «перемир’я»

Після перших Мінських угод та важких осінніх боїв за 32-й блокпост, їм доводилося працювати в умовах формального «перемир’я», щохвилини відповідаючи на щоденні щільні обстріли з боку бойовиків та регулярних військ ереф. Із грудня 2014 року бригада тримала оборону в районі 31-го та 29-го блокпостів, а також поблизу селища Кримське, села Трьохізбенка, смт. Фрунзе та селища Новотошківське.

Січень та лютий 2015 року (період, який  збігся з кровопролитними боями за Дебальцеве на сусідньому напрямку) відзначилися масованими ворожими обстрілами українських позицій уздовж Бахмутки. Мінометники, що мали на озброєнні переважно 82-мм та 120-мм міномети, працювали в умовах гострого ліміту боєприпасів та під постійним вогнем ворожої реактивної і ствольної артилерії, зазнаючи болючих утрат.

До літа 2015-го, після підписання Других мінських угод, інтенсивність боїв дещо знизилася, але обстріли не припинялися. Хлопці залишалися на «нулі» в готовності миттєво подавити вогневі точки ворога, який порушував режим тиші, та продовжували тримати оборону на визначених рубежах Луганщини.

На початку липня 2015 року після наказу про демобілізацію, вийшовши з району бойових дій, Роман ще до 29 вересня служив старшим навідником міномета у 53-й ОМБр імені  Володимира Мономаха, куди були переведені окремі підрозділи з кількох бригад, у тому числі і з 24-ї. І лише після того  повернувся до мирного життя.

Трохи відпочивши, він влаштувався на роботу водієм у ливарний цех колишнього заводу СТО, у вільний час таксував.  

Навіть не думав ховатися за інвалідність

«Одного разу ще під час служби на Донбасі, коли хлопці вночі переїжджали вантажівкою міст, машина зірвалася з мосту й перекинулася. В результаті у брата з’явилася грижа. Тривалий час він лікувався, робив уколи, ковтав таблетки і мав можливість зробити групу інвалідності, але не хотів – боявся втратити роботу. Навіть, коли почалася велика війна, й слухати не хотів про те, аби звернутися до лікарів і залишитися вдома. Уже на п’ятий день сам пішов до військкомату», – розповідає Надія.

2 березня 2022 року Роман уже числився водієм 204-ї Севастопольської бригади  тактичної авіації, яка базувалася в Луцьку. 13 січня 2023 року після базової військової підготовки він отримав ще й спеціальність стрільця протипіхотного гранатомета. Після цього був прикріплений до мінометної батареї 204-го окремого батальйону територіальної оборони. 

Впродовж усього 2023 року і до літа 2024-го мінометна батарея 204-го батальйону виконувала важливі завдання на найгарячіших ділянках фронту – в районах Бахмута, Ізюма, Лисичанська та Сіверська.

Мінометники, активно перейшовши на тісну взаємодію з розрахунками безпілотних літальних апаратів (БПЛА) для коригування вогню в реальному часі, що дозволяло вражати цілі з перших пострілів, брали безпосередню участь у тривалій та виснажливій обороні як самого Бахмута, так і підступів до незламної фортеці, забезпечуючи постійну вогневу підтримку піхотних підрозділів, точними ударами знищуючи живу силу, бліндажі й техніку окупантів та  польові склади найманців ПВК «Вагнер».

 «Для нього завжди все було добре»

«Романа, як учасника бойових дій, починаючи з січня 23-го і до червня 2024, майже що два тижні постійно відряджали на різні напрямки фронту. Зокрема  – на Херсонщину, де  він  понад 2 місяці був мінометником у 35-й бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського. Після цього йому надали майже місяць відпустки, з якої він знову повернувся у свою 204-ту бригаду до Луцька.

Потім отримав нове призначення у 49-й штурмовий батальйон «Карпатська Січ», хоч його мали забрати у мінометний підрозділ. Та на полі бою не вистачало бійців у піхоті. Тому Роман добровільно погодився стати піхотинцем, казав, що йому соромно сидіти й чекати на посаду мінометника у той час, коли на «нулі» хлопці гинуть. Завжди на позитиві, – він ніколи ні на що не скаржився, усе переводив на жарт.

Хлопці нарікали, що погано кормлять, одягають, а для нього все було добре. Був безвідмовний: треба – значить треба. За те його й поважали і побратими, і командири», – гордиться братом сестра захисника. 

«Знаю, що загинув, але…»

На початку листопада 2024 року Роман Коваль із позивним «Грек» був зачислений навідником протипіхотного гранатомета 3-го штурмового відділення 2-го взводу 1-ї роти 49-го штурмового батальйону «Карпатська Січ», який тримав оборону на ділянці між Торецьком і вже окупованим Нью-Йорком – в районі сіл Леонідівка та Неліпівка. 

«Брат розповідав, що аби захиститися від ворожих артобстрілів та дронів, хлопці рили під хатами проходи й тунелі і по два-три тижні сиділи там, виповзаючи лише вночі, щоб постріляти по намічених ворожих цілях, а потім знову ховались. Коли 23 листопада він ішов на завдання, то сказав мені: «Якщо зі мною не буде зв’язку, то я або загинув, або не маю можливості зателефонувати, але ти не панікуй – через два-три тижні я вийду».

А через три години після цієї нашої розмови мені зателефонували з військкомату й повідомили що Рома зник безвісти. Я спершу не повірила, тому зв’язалась із командиром, який підтвердив, що брата із двома побратимами підстрелив ворожий снайпер, і він бачить у тепловізор, як усі троє лежать нерухомо на позиції. Сказав, що вночі вони спробують витягти їхні тіла. Та зробити це побратимам удалося лише через п’ять днів, а я чомусь до останнього вірила, що хлопці – живі і десь сховалися.

Знаю, що Рома загинув, навіть видалила деякі фото і відео, але щось не дає мені  до кінця повірити, що більше вже ніколи його не побачу», – голос жінки хрипне, а з очей зривається сльоза… 

Герой похоронений на Алеї Слави у районі другої шахти. Ще за життя він був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в АТО», відзнакою 204-ї бригади «Срібний грифон», відзнакою «Учасник АТО» та кількома іншими. Йому також надано статус «Почесний громадянин міста».

Автор Валентина Савчук