«Ніколи не думала, що буду стояти над могилою коханого»: спогади про загиблого Героя Юрія Міхєєва з Нововолинська
Герою з Нововолинська Юрію Міхєєву назавжди – 25… Дуже добрий, урівноважений та безстрашний, – він захоплювався технікою і спортом, мріяв одружитися після перемоги з коханою дівчиною, любив природу і тварин, але найдужче любив свою Батьківщину, за яку, не вагаючись, віддав життя…
Тато, Віктор Борисович, багато років пропрацював у шахті, мама – Ірина Василівна, нині працює в дитсадку. Крім Юрка, у родині Міхєєвих є ще старший на 4,5 роки син Володимир, пише ВСН.
«Юрко з дитинства зростав надзвичайно добрим, спокійним і розважливим хлопцем. Я не знаю жодної людини, що хоча б раз була на нього ображена. Його всі любили: вчителі, друзі, родичі і навіть тварини. Не раз, бувало, коли він ішов вулицею, за ним услід бігли всі сільські коти та собаки. Син добре вчився, з малих літ захопився спортом і технікою, особливо машинами та мотоциклами. А ще він дуже любив природу, залюбки ходив на риболовлю та збирати в лісі гриби. В дорослому ж віці і взагалі став майстром на всі руки, що йому дуже згодилося, коли їздив на заробітки в Фінляндію та Швецію», – розповідає тато Героя.
«Він цікавився не лише технікою, а й ще з дитинства навчився шити і майструвати, – шив чохли, виготовляв ножі та інші речі. Любив також куховарити і пекти торти та вафлі», мав «золоті руки», – доповнює розповідь чоловіка пані Ірина, демонструючи гранату, зроблену в дитинстві руками меншого сина, а також більше десятка різних грамот і подяк.
Мама була проти кар’єри військового
Коли Юрій досить успішно закінчив школу № 2 (нині – ліцей), вчителі, знаючи його ще дитячу мрію – стати військовим (офіцером був дядько), радили юнакові вступати у Львівську академію сухопутних військ ім. Гетьмана Сагайдачного, куди його запрошували і куди він проходив за балами. Та Ірина Василівна, зважаючи на війну на сході, була проти військової кар’єри сина.
«Я тоді сказала, що ростила сина не для війни, хотіла, щоб він обрав якусь іншу професію, тим більше, що був комісований. Справа в тому, що коли Юркові було 14 років, його комісували: під час огляду лікарі виявили в нього серйозну хворобу і направили до Луцька на УЗІ. А там лікарка, яка проводила процедуру, сказала, що, мовляв, раніше не було УЗІ, і люди якось жили та вмирали, не знаючи, що таке звужена аорта.
Під впливом цих слів Юрко став зовсім по-іншому ставитися до себе: почав активно займатися спортом, обливався холодною водою, а взимку часто купався в озері. Я не раз потім просила його перевіритися знову, але він не хотів про це навіть і чути, сердився, що, мовляв, роблю з нього хворого», – пояснює жінка.
«Ще навчаючись у школі, брат неодноразово ставав чемпіоном і призером у змаганнях з амреслінгу», – додає Володимир.
Пішли у військкомат у перший же день війни
Закінчивши досить успішно школу, Юрій усе ж зважив на прохання матері і став студентом місцевого електромеханічного коледжу, обравши спеціальність електромеханіка. Далі навчався у Львівському політехнічному університеті. Потім обидва брати Міхєєви з Ігорем Бричком, та іншими земляками поїхали в Київ. У столиці вони прослужили майже три місяці, вже тоді добре розуміючи, що потрібно готуватися до оборони країни. Там і застала їх війна.
Того ж дня нововолинці маловідомими дорогами через села, грузнучи в болоті, вирушили на Волинь. Додому дісталися майже на світанку, а вже вранці усі були біля дверей військкомату.
«Вранці 24-го лютого я, покійний Павлович (Олег Іванов), Володя Дацюк, Рома Тивонюк (обидва загинули) та інші хлопці з нашого міста і ближніх сіл уже чекали на них. Хотілося потрапити в один взвод, аби ми всі були разом. Так легше нести службу, коли всі свої та знайомі», – згадує Володимир.
Та у військкоматі на Юрія чекав «сюрприз»: його відмовлялися брати в армію через хворобу. Відмовляли також і Олегу Іванову, який разом із Володимиром приїхав додому з Києва трохи раніше.
«Почувши, що його не хочуть брати в армію, Юрко дуже обурився, почав кричати, що він не хворий, що ніхто не має права йому відмовляти, на що розгублений представник військкомату сказав: «Добре, що хочеш, те й роби». Словом, усіх добровольців направили в 55-й батальйон 100-ї бригади», – розповідає Віктор Борисович.
Хотіли чим скоріше потрапити на передову
Там Юрій з Ігорем прослужили 1,5 місяця, а потім написали заяву, щоб їх знову перевели до своїх у Київ (Володимир залишився і прослужив до січня 2023 року). Прохання хлопців задовольнили. У столиці вони пройшли військову підготовку, після чого Юрій отримав звання молодшого сержанта. Йому знову радили вступати у військовий виш, хотіли навіть узяти у штаб, але юнак відмовився, посилаючись на те, що не хоче розлучатися зі своїми друзями.
У квітні, перед Великоднем Юра на декілька днів відпросився додому. Він хотів одружитися з коханою Аміною, з якою зустрічався 2,5 роки, але вони планували зробити це після війни, бо ж тоді це було не на часі. Ніхто з молодят і гадки не мав, що війна затягнеться так надовго.
«Я пам’ятаю, як на Трійцю ми разом поїхали в село до моєї мами. Коли вийшли на вулицю, Юра сказав, що йому телефонує командир і каже, що хоче записати мій голос. Я здивовано запитала – навіщо це йому потрібно, бо тоді трішки захрипла, і голос був змінений. Син відповів, що так треба, але нічого не пояснив. Потім зателефонував у Київ, переговорив із командиром і повідомив, що голос уже не потрібний. Я так і не зрозуміла, в чому суть цієї дивної розмови», – розповідає пані Ірина.
Після Києва Юрка з Ігорем зачислили в 7-му штурмову роту 3-го штурмового батальйону, 5-ої ОШБр ССО. Разом із побратимами вони воювали у найбільш «гарячих точках», на Донеччині, а вночі 23-го серпня, в День Прапора, Юра з Ігорем вивісили на високовольтному стовпі під Бахмутом прапор Нововолинська. На той час уже багато друзів із їхнього взводу стали Янголами.
А 13-го вересня загинув також і їхній старший друг і наставник Олег Іванов, тіло якого Юрко з Ігорем привезли в рідне місто. Обоє уже мали контузію.
«Юрко нам нічого не розповідав, казав – усе нормально, але згодом ми дізналися, що в одному з боїв між ними обома упав снаряд, і їх шарахнуло так, що на них згоріло усе, крім трусів і берців. Наш син навіть оглух і точно не чув на одне вухо, але лікуватися в госпіталі обидва відмовились», – зауважує тато Героя.
Після похорону Павловича Юрій Міхєєв та Ігор Бричко у складі групи інших військових поїхали на навчання в Німеччину. В Україну вони повернулися у перші дні жовтня 2022-го року. Побувши три днів дома, на машині, яку придбав для них волонтер Олександр Фісаюк, знову вирушили на передову.
26-го жовтня група українських захисників, у складі якої були Ігор з Юрком, пішла на штурм ворожих позицій в районі села Майорське на Донеччині. Вони вже майже добігли до ворожих окопів, коли в небі з’явився «Орлан», а тоді вдарила артилерія … Не вижив ніхто…
«Потім хлопці, які приїжджали з нуля, розповіли, що Юрі снаряд відразу потрапив у голову, а Ігоря вночі, незважаючи на обстріл і сильний дощ, взявши машину і засвітивши фари, відшукав і доставив у підрозділ його командир. Нині того командира вже теж немає в живих», – ділиться спогадами Володимир.
«Зі мною усе добре, люблю тебе…»
Такі коротенькі СМСки від коханого щодня отримувала з фронту наречена Юрія Аміна Розік.
«Ми кожен день були на зв’язку. Навіть коли Юрко був на позиціях, він на якусь секунду телефонував мені, щоб сказати ці слова. Коли ж приходив з позицій, зв’язувалися по відео. Я бачила, що він дуже втомлений, бачила, як йому важко, але він ніколи не скаржився. Коли Юра був на нулю, я дуже за нього переживала. Та на мої запитання: «Як ти, чи маєш там що їсти?», відповідь була одна: «У мене все гаразд», хоча й це не завжди було правдою», – згадує дівчина.
Похоронили Юрія Міхєєва на сільському цвинтарі в селі Мовників. Після похорону машину, на якій його старший брат повернувся з під кордону з Білоруссю, було передано воїнам 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго. І, як потім повідомив, прийшовши додому у відпустку, один із побратимів Юрія, вона й досі служить хлопцям на передовій.
Тож місія кожного українця – пам’ятати імена Героїв, які виборюють волю і свободу України, знищують ворога та будують щасливе майбутнє для кожного нас. Одним із таких Героїв, про якого з теплотою згадують рідні Юрка, є один із його командирів Віктор Шемчук («Кавказ»). Віддано та безстрашно він боронив кордони рідної країни. Сьогодні, на жаль, Віктора Миколайовича немає в живих. Останнім для нього став бій в районі Сєвєродонецька. Зараз Янголом на небі він допомагає побратимам із ЗСУ.
Автор Валентина Савчук
