Мешканець Нововолинська одружився з дівчиною, яку врятував з потопаючого пароплава

Вже багато років Петро і Надія Китайгородські живуть разом у шлюбі та щасті, вважаючи 31 серпня знаменною датою дивовижного початку свого нового життя. Катастрофа корабля «Адмірал Нахімов» сталася у 1986 році поблизу міста Новоросійськ. Саме тоді Петро врятував життя дівчині, що стала його дружиною. Він врятував й інших людей.

Як інформує “Вісник“, далекого літа 1986 року чотирьом працівникам “Нововолинськпромбуду” неймовірно пощастило – вони придбали квитки на круїз пароплавом “Адмірал Нахімов”.

Коштувала ця радість не такі вже й великі гроші – профспілкова путівка за 45 карбованців на сім днів морської подорожі Чорним морем.

“З нашого управління в круїз поїхали дві жінки й два чоловіки. Я з подругою, теж Надією, і Петро з колегою. Зналися, звичайно, бо працювали разом і жили колись в одному гуртожитку. Я була ще заміжня, хоча справа йшла до розлучення. А Петро холостякував після першого шлюбу.

Проте ми ще не зустрічалися. Коли пливли до Новоросійська, на найвищу корабельну щоглу раптом сів великий птах. Усі не могли його розгледіти, а один узбек каже: “Нехорошо это. К беде”,– згадує Надія Китайгородська, тодішній заступник головного бухгалтера “Нововолинськпромбуду”. 

“Того страшного вечора 31 серпня почули оголошення, що на верхній палубі роздають фотографії, зроблені у Ялті. А я зовсім не знала корабля, бо на ньому можна було заблудитися навіть удень. Попросила Петра нас провести. Утрьох піднялися нагору. Це нас і врятувало. Бо його каюта теж була внизу, а то означало вірну смерть…”

“Хто його знає… Гинули ті, хто був нагорі й умів плавати, і рятувалися ті, хто був унизу і геть не плавав. На все воля Божа. Наша землячка з Овадного, теж Надя, була у каюті внизу. Її напарниця закрила на ключ і пішла нагору. А Надя вилізла через вентиляційну решітку у дверях. Вона, до речі, врятувалася, а її напарниця нагорі загинула”, – доповнює розповідь дружини Петро Григорович.

“У момент аварії ми з дівчатами сиділи у барі “Варна”. А у мене в каюті чекав коньячок та шампанське, які закупили ще в Одесі, щоб відзначити день шахтаря. А це ж розпал сухого закону, ніде не можна було придбати спиртне!

П’ємо у барі безалкогольні коктейлі, і я ні з того ні з сього кажу: “Зараз як бахне, я навіть розплатитися не встигну”. І таки бахнуло! За коктейлі справді не розплатився. З бару вибігли, а натовп пре, хто куди бачить! Хтось через вікна стрибає. Корабель валиться набік”.

Петро з двома Надіями вибігли на найвищу точку лайнера і вхопилися там за якийсь виступ збоку. Одна обвила руками його шию, друга вчепилася за руку, бо обидві не вміли плавати. А чоловік від жаху занімів. Страх паралізував повністю. На роздуми були лічені хвилини, навіть секунди.

І раптом ступор минає: “Дівчата, без паніки! Будемо стрибати. Руки відпускаємо разом”, – скомандував Петро.

Найстрашніше було, каже, саме розчепити руки й залишити пароплав. Але вони це зробили…

“Я добряче наковтався води, бо дівчата потягнули мене під воду. Насилу відірвав Надині руки від своєї шиї. Оглянувся – лавка якась пливе. Рука допомоги Господа, не інакше! Я дівчат до неї. Надя сильно головою при падінні вдарилася. Передихнули. Хтось кинув якусь бочку – виявилося, що це пліт. Коли він надувся, заштовхав дівчат на нього.

Озирнувся – а “Нахімов” тоне. Жахлива картина: ніч, зорі, море, а корабель-велетень лежить на боку і швидко йде під воду. Дві дівчини висіли на поручнях так, як ми, але рук так і не розчепили. Раптом величезна труба впала: удар, хлопок, і все затихло…”, – оповідач затамовує подих, згадуючи найстрашніший момент катастрофи. – “У воді страх вже минув. Оглянувся – кругом люди плавають.

Одну жінку вхопив за ногу і поволік до плота, а її звідти скинули. Вона уже мертва була, виявляється. Почав шукати живих і на пліт доправляти. Десь з десяток заштовхав. Я добре умів плавати, навчився ще в дитинстві. Хлопчаками плавали на Хортицю по яблука, бо там колись були гарні сади. Навіть по кілька разів на день. От і згодились навики. За трохи почався ще й шторм. Нас ледь не кинуло на суховантаж, але хвилями якось віднесло.

Палицею відпихав трупи, щоб вони не наштовхувалися на пліт. І так дві з половиною години. З берега світили на нас прожекторами, але допомоги не було. Хоча від прикордонної застави до місця аварії – п’ять хвилин ходу на катері.

Коли прикордонники підпливли і спустили шлюпки, ми ледве до того катера дісталися. У готелі всіх одразу допитали. Потім приїхав магазин і почали видавати людям одяг. Описували також втрачене майно”.

“Доїхали до Львова – там Надю в лікарню забрали. А ми машиною поїхали у Нововолинськ. І у Великих Мостах на автозаправці у наше авто лоб в лоб врізався “Москвич” місцевого мешканця.

На годиннику – 23:15. Тобто той самий час, коли тонув “Адмірал Нахімов”. Містика якась!”, – завершує розповідь про свою нещасливу подорож Петро Китайгородський.

Після пережитого він довго не міг спати. Тільки заплющував очі – бачив корабель, який занурюється у воду.

“Ми з Надею вітали нашого рятівника з усіма святами. А 23 лютого навіть святкували разом. Після того й почали зустрічатися. У кожного з нас за плечима був невдалий перший шлюб.

Просто стали жити разом. А у 1992 році обвінчалися в монастирі. Хтозна, чи звела б нас доля, якби не той страшний круїз… Врятував мене – тепер мусить терпіти”, – жартує пані Надія.

І зізнається: усе життя за чоловіком, як за кам’яною стіною. Бо бачить, як жінки самі все роблять, а у неї в хаті – справжній господар! Виважений, спокійний і надійний.

“Без паніки!”, – казав він дівчатам на кораблі, коли тонули.

Відтоді тридцять п’ять років – без паніки і гідно. Збудували гарний дім, одружили Петрового сина, тішаться онуками. І навіть подумати страшно, що всього цього могло не бути.

На море після пережитого у 1986 році вони, звичайно, їздили. Але щоразу, заходячи у воду, мимоволі відчували страх. Їм ще не раз пропонували безкоштовні профспілкові путівки у будь-який куточок СРСР, але Китайгородські відмовлялися.