<

«Мені 24, і все, що я вмію, – воювати»: бойовий шлях Каті, старшого медика роти 14 омбр

16:50 | 10.03.2023 / Новини / /
Перегляди
1894
/ Коментарі відсутні

Скільки себе пам’ятає, Катруся мріяла стати військовою, як дід. Їй подобались дідова форма та виправка. І в дитинстві вона не хотіла ляльок, а ось машинам та іграшковим пістолетам – навпаки, раділа.

24-річна старший медик роти, сержант Катерина, яку бійці кличуть “Катя Юрівна”, розповіла “Новинарні” про змінене ставлення до жінок в армії, свою службу і порятунок важких поранених, роботу під снайперським вогнем, втрату друга, допомогу цивільним та бачення перемоги.

Коли почалася Революція Гідності, хотіла поїхати на Майдан і брати участь у протестах. Їй тоді було 15, і мама до Києва не пустила. Так само, як і відмовляла від служби в армії.

Дівчина здобула освіту фізичного реабілітолога в Чернігівській політехніці, поглиблювала знання в Німеччині. Уже після того, як отримала диплом і виконала бажання матері, вступила на службу до Збройних сил України, у лавах 14-ї механізованої бригади імені князя Романа Великого.

Перший контракт підписала 29 лютого 2020-го. Далі були ротація на Луганщині, біля Оріхового та Кряківки, рік повномасштабної війни, поранення.

Перші поранені Юрівни

Катя добре пам’ятає своїх перших поранених – одразу трьох. Командир взводу з двома бійцями підірвалися на “розтяжці”. Командирові й одному бійцю відірвало ноги, іншого посікло уламками.

“Все пройшло “лакшері”, – сміється дівчина. – Всі живі й відносно здорові. Ми всіх повиносили. І до мене аж наступного дня дійшло, що молоді хлопці лишилися без ніг. А я ще, як їх виносили, паралельно одному підкурювала сигарету, бо дуже просив, і колола знеболювальні. І вони такі на позитиві! Служать далі на протезах. Мені потім казали, що, коли вперше їм допомагала, це було так, наче я поранених бачу щодня”.

Важко пораненого в голову бійця вона не забуде ніколи. Коли прийшла, він іще дихав.

“Я подивилась: дірка спереду, ззаду, мозок докупи не поскладаєш. Поки розрізала рукав, щоб поставити катетер, він припинив дихати. Ми покачали його пару разів (непрямий масаж серця – “Н”). І я зробила прекардіальний удар, коли кулаком б’ють у серце. Кажуть, у медика так виходить раз у житті. Я була на нього дуже зла і стукнула з усієї сили. І він захрипів, – розповідає Катя. – У машині впав у кому. І потім вісім місяців вегетативний стан –  тільки очима рухав. Я ще себе понад рік звинувачувала. Якби дала йому піти в окопі, цих місяців просто не було б”.

Неподалік від того ж місця невдовзі снайпер прострелив нашому бійцю ногу. До пораненого треба було бігти понад кілометр по відкритому полю. Дівчина побігла. Довго не могла зайти в окоп – все ще працював снайпер. Зв’язку нема. Тиша в полі аж дзвенить.

“Нарешті заскочила в той окоп, а він мені наче по пояс – я дуже висока і кремезна. Пригиналася, мало не повзла. А приблизно за два тижні до того під Шумами снайпер поранив бійця і вбивав усіх, хто йшов на допомогу. У нас усе минуло дуже добре, хлопець досі служить. Почався артобстріл, я його тягла по окопу, просила, щоб допомагав цілою ногою. Потім іще не могли з окопу вибратися, ховалися за якимись дровами. Вивозили “Уралом”, бо було багато багнюки. А перед цим у машині перевозили продукти, розсипався мішок із горохом. І мені медик, яка його супроводжувала далі, розповідала, що якоїсь миті він каже: “У мене болить голова”. Перевірила голову. А він просто об той горох бився”, – зі сміхом пригадує військова.

Світанок? Бойова тривога!

6-го грудня 2021-го Юрівна склала іспит на бойового медика, а за місяць були навчання “Заметіль-2022” на Рівненському полігоні – ЗСУ готувалися відбивати велике вторгнення росіян.

22-го лютого перед північчю дівчині подзвонили і сказали, що забирають водія медичного авта. А вже о 2-й ночі 23-го лютого зателефонували, щоб збиралася сама Катя.

“Сказали їхати в бік Прип’яті. Я давно хотіла там побувати. Але не доїхала. О 9-й вечора зупинились. Добре, що взяли з собою тушонки і купили якоїсь ковбаси по дорозі. Ночували на старій закинутій фермі. Вікон нема, стіни голі. Нас у групі двадцять, зі мною троє дівчат, знайшли якусь кімнатку, подумали, що вона швидше прогріється. Вікно забили плівкою. Прибрали з підлоги шифер, порожні пляшки, собачу голову. Поїли, полягали, в чому були: у берцях, куртках, шапках, балаклавах залізли в спальники – мінус 17 надворі. Тільки опівночі почали засинати, як нас будять, наказують вдягати броніки, каски, брати медичні рюкзаки й автомати – і на виїзд. Стоїмо коло тої ферми. Куди ти нас везеш?! Господи!” – розповідає дівчина.

Заступник комбата заспокоїв: максимум – зустрінуть диверсантів. Мовляв, росіяни ж не дурні лізти всі разом. І “князевичі” двома групами перекривали мости на річці Уж у селі Рудня.

“Ми сиділи в “Уралі”. Я через кожні 15 хвилин дивилася на небо. Темно, нічого не видно. А о 4:37 піднімаю очі, а небо світиться по всьому периметру, наче північне сяйво. І мені так подобається! Дивилась-дивилась, розбудила командира, який сидів збоку. Він: “О, вже світанок”. А за секунду: “Твою мать! Бойова тривога!” – сміється Катя.

Приблизно до обіду вони стояли на мостах. Чатували, читали новини, телефонували рідним. Розуміли: такою чисельністю надовго наступ росіян не затримають. Дівчині подзвонила мама і сказала, що в новинах повідомили про велику колону танків із Білорусі. Катя попередила командира, той флегматично відповів: “Чекаємо”. За пів години почули гуркіт. Прибули бійці ССО, порадили відступати, а самі підірвали мости.

“Ми були останньою машиною, яка виїхала з Рудні. За нами через давно пересохлий Уж заходили російські колони”, – згадує Катря.

Диво на Київщині

“Весь час літають літаки. А ми з іще однією дівчиною-медиком лежимо біля якоїсь сільської підстанції і жартуємо самі з себе, – розповідає Юрівна про те, що було далі, коли підрозділ 14 омбр передислокувався до села Красятичі на північному заході Київщини. – Під вечір надійшла інформація, що кільце за нами потроху закривається. Ми сидимо біля стіни, зв’язку нема. Пам’ятаю, як люди просто молилися. Ми чекали, що наші з полігону виїхали, що прорвуть кільце, що нас тут не вб’ють”, – пригадує Катя.

На світанку 25 лютого “підкріплення” радіозв’язком повідомило, що кільце прорване.

“Потім ми дізналися, що наші хлопці просто трощили російські колони. Об 11-й ранку вони заїхали в сусіднє село – Термахівку –  і залишили техніку на перехресті. Орки, певно, ображені тим, що наші так їх били, застосували авіацію. Намагались її збити “Іглами”, ще якось. Нічого не виходило. Я тільки чула вибухи.”

Один постріл літака влучив у танк. Медиків у Термахівці не було. Екіпаж виїхав із Красятичів. Навколо – пекло: вибухають боєприпаси, танк горить, у ньому – загиблі. Поранених повезли в Малин на Житомирщині. Заїжджали в кожне село, аби спіймати зв’язок і подивитись на карту. Маршрут у навігаторі прокласти було неможливо – він виводив до росіян.

“Ми їдемо, аж тут дзвонять старшині і кажуть, що русня розбила нашу колону. Але там, як виявилося, жодного загиблого і пораненого. Я вірю в дива. І це, певно, було диво. Всі ракети і снаряди падали збоку, не влучали в машини”, – всміхається дівчина.

Єдина поранена дівчина

Після дива на Київщині 14-та бригада поїхала боронити Миколаївську область. Там 20 березня сержант Юрівна дістала поранення.

Напередодні вночі вони спали в “таблетці”, медичному автомобілі УАЗ, неподалік Снігурівки. Зранку надійшла команда “штурм”.

“Наша рота мала зайняти село, назви якого я вже й не згадаю. У нас бій тривав сім годин! Я лежала в старій канаві, схожій на дренажну систему. Поруч – мій найкращий друг Тарас Садовнік. Старший лейтенант, 24 роки, його вже нема, загинув на Харківщині, – на мить замовкає дівчина. – Ще якісь хлопці лежали в цьому каналі. І я тоді вперше зблизька побачила, як працюють касетні боєприпаси. Втиснулась у канавку, мені з переляку здавалося, що вона захищає мене повністю. Чуємо – “бах!”, як бойові сурикати висовуємо голови і дивимось, де бахнуло, чи всі цілі”.

Невдовзі дівчину викликали надавати допомогу пораненому – йому танковим уламком зчесало шкіру на спині. Після надання допомоги Тарас допоміг спакувати рюкзак, і медики перейшли на інший бік дороги.

“Близько 5-ї вечора. Я ще поговорила з мамою по телефону. Починає свистіти. Спина страшенно болить від плитоноски. Я падаю, і касетні бомби розриваються в ногах. Відчуваю: осколки ввійшли в тіло, а я так була змерзла! І тут так тепло стало”, – пригадує військова.

Уламки пошкодили їй ліву ногу, пробили наскрізь стегно і влучили в сідниці. Неподалік лежав поранений Тарас Садовнік. Катя не могла ані доповзти до нього, ані допомогти собі.

“Їхала інша рота, нас підібрали і врятували. Коли я повернулась після поранення, перевелася до них”, – розповідає дівчина.

Уламки розбили їй телефон. У Новому Бузі, поки чекала на операцію, Катя сама з чужого номера подзвонила мамі. Бо знала випадки, коли рідним телефонували побратими і казали, що “він поранений, але нога на місці”, при тому, що обидві ноги були на місці.

– Мамо, тобі ніхто не дзвонив?
– Ні. А що сталось?
– Нічого. Я тобі завтра подзвоню.
– Катерино. Ніч. Ти дзвониш із чужого номера. Кажи, що сталось.
– Я трохи поранена: нога і попа.
– Ходити будеш?
– Буду.

Мама живе в Прилуках на Чернігівщині. Попри доньчині прохання виїхати на час війни, залишалася в рідному місті.

– Мамо, може, ти б поїхала до тьоті в Німеччину?
– Катерино, куди я поїду? У мене робота, дім, кицька і ти під присягою.
– Мамо, мені подобається, що я стою після кішки, – сміється дівчина-сержант, пригадуючи ті діалоги.

Зрештою мама таки піддалася на вмовляння. То парамедикиня принаймні не переживала за них із бабусею.

В усіх лікарнях, куди привозили Юрівну, вона була єдиною пораненою дівчиною.

“Наді мною трусилися, мені аж незручно було, – посміхається Катруся. – Я почала ходити через три дні, лише щоб до мене не лізли. Бо то каталку пропонують, то ще щось”.

Лікувалася півтора місяці.  Уламки їй видалили всі, тож – жартує Катя – при перевірці в аеропортах вона не пищатиме. Але поранення і досі дається взнаки: дівчина не відчуває частину стегна через перебиті нерви, не може бігати швидко, як раніше, стомлюється від тривалого ходіння чи стояння.

“Касетні боєприпаси розраховані на ураження живої сили противника. Перебивають кістки, пошкоджують внутрішні органи. Глибоко заходять. У нас одному уламок потрапив між легенею і серцем. Його відмовилися оперувати навіть у Швейцарії. Але прикол у тому, що два осколки у печінці вони теж не хотіли видаляти. А в київському шпиталі їх за дві години вирізали. А з тим, коло серця, він так і ходитиме, – розповідає Юрівна. – То мені ще пощастило, що кістки цілі”.

“Найстрашніше слово цієї війни – “потім”

Після лікування та реабілітації у липні Катя поїхала до свого підрозділу вже на Донеччину.

“Жили в погребі. То касети, то “гради”, безпілотники постійно гранати скидають. Потім мене контузило трохи, мене вивезли на лікування. Яковлівка – це найгірше місце, де я була. Там дуже страшно. Не скажу, що я з лякливих. Ставилася до всього по-філософськи: і це переживемо. Стріляють – ляж і лежи. А тут… Був обстріл, ми перебігли до хлопців у хату, залетіли в погріб, і два прямих “приходи” в дім. Якби не бетонне перекриття, ми б у тому погребі всі лишилися”, – згадує Юрівна.

На Донеччині вона відзначила своє 24-річчя.

“Я вночі їздила в лікарню, возила старшину, якому стало недобре. А вранці мене дівчата привітали, подарували повітряну кульку і квіти. Ось і весь день народження. Але які іменини, коли війна?”

Відтак – Харківщина. “Чотирнадцятка” брала участь у контрнаступі. Катерині це далося важко через втрату друзів. Але вона навчилася відсторонюватися від тяжких поранень і навіть від загибелі тих, із ким були знайомими.

“Нам якось під хату привезли “подарунок” – загиблих. Ми їх завантажили на машину. І все. Я про них не думала. Загиблому вже нічим не допоможеш. Думаєш, як можна допомогти його рідним. В одного нашого загиблого залишилося троє дітей. Інший був тяжко поранений, дітей – восьмеро. Я йому кажу: “Чувак, звільняйся! У тебе восьмеро дітей! А він мені так спокійно: “А хто, якщо не я?”

І мені дуже подобається ця фраза. Бо хто, якщо не він, не я.

6-го вересня Каті повідомили: “Фаната більше немає”. Це було псевдо її друга Тараса Садовніка.

“Я стояла з роззявленим ротом і не знала, що мені робити, кому дзвонити. І найгірше, що його тіло три дні не могли забрати. А поки тіла нема, рідним не можуть повідомити.

Тарас наприкінці липня одружився. Він прожив із дружиною вісім днів. І виїхав у район виконання. Я його дружину Даринку знала заочно. Весілля не було, вони вирішили зробити потім”.

Найстрашніше слово цієї війни – “потім”. Хочеш щось робити – роби зараз, другого моменту може не бути.

“Я писала повідомлення і стирала, бо не мала права казати. А на третій день побачила, що мені написала Даринка: “Скажи чесно: Тарас загинув?” І я їй сказала правду.

Смерть Тараса далася мені дуже боляче. Це була єдина людина, з якою я не боялася йти в бій. Я довіряла йому своє життя і знала, що все буде добре. Я не була на похоронах – не змогла морально. Їздила перед 40 днями й ось недавно”, – розповідає дівчина.

Тарас Садовнік “Фанат” брав участь у бойових діях ще в період АТО/ООС, закінчив Львівську академію сухопутних військ і прийшов командувати підрозділом.

Катя не може сприйняти його смерть: “Для мене він живий, просто десь їздить, десь воює, скоро приїде. Тарас прийшов до нас улітку 21-го року. Ясне сонечко, як командир – розсудливий. Хоч я і не була в його підпорядкуванні. Він тижнів на три молодший від мене. Я його називала “малий”, звісно, не при підлеглих, і він дуже злився. Були випадки, що він дзвонить і терміново викликає. Бронік, каска. Прибігаю: “Що сталось?” А він: “Тут борщ зварили, я хотів, щоб ти теплого поїла”. Коли вперше приїхала на цвинтар і побачила його фото, подивилась в очі і спитала: “Малий, що ти тут робиш?”

“На одному обійсті лежало три тіла цивільних. Вони були без голів. Одну так і не знайшли”

Військові медики на прифронтових територіях – це ще й ті, хто рятує цивільних. Катя пригадує виїзд неподалік Куп’янська. Тоді російські окупанти вдарили по селу з “градів”. На одному обійсті лежало три тіла.

“Вони всі були без голів. Одна жінка стояла, кричала не своїм голосом, трусила мене за рукав і казала: “Знайдіть голову сина”. Мені було не по собі. Аж тут нам кажуть, що можуть бути поранені наші (військові). Ми маємо спочатку допомогти військовим. Я поїхала, а до місцевих відправила іншого медика з мішками для тіл. І вони з іще одним бійцем вантажили їх, довго шукали голову того хлопця, але так і не знайшли. Наступного дня ми давали їм “Ниву” і причіп, щоб могли відвезти на цвинтар, поховати”.

Допомагають військові медики і тим, хто не через бойові дії ламає ноги, в кого стрибає тиск. Якось ходили лікувати маленького хлопчика з температурою. Пощастило – у підрозділі саме був педіатр, який прийшов на війну добровольцем.

“Місцеві дуже вдячні. Чимось можуть пригостити. Але, буває, і на шию сідають. Чула від медиків в іншому підрозділі, що давали місцевим ліки, а ті ними торгували. Тому потрібно розставляти межі”, – наголошує дівчина.

– Катю, а ти знаєш, що говорить про тебе комбат? У мене є цитата: “Сталевий характер, міцні нерви, надійна людина”.

– Боже, – Катерина ніяковіє. – Він мене бачив усього кілька разів! Мабуть, він так сказав, бо, коли мене ставили старшим медиком роти, комбат сказав: “Дивись, щоб тебе хлопці не ганяли”. А я: “Дивіться, щоб хлопці від мене не тікали”.

– А як загалом хлопці ставляться до жінки? Є дискримінація?

– Усе залежить від жінки. Як жінка себе покаже, так до неї і ставитимуться. Я можу говорити про себе: мої хлопці мене поважають. Бо бояться, – сміється Катя. – Вони знають, що можуть мені довіритися, я нікому нічого зайвого не розповім. Буває, приходять і розповідають про те, що в них удома, що в родині. У мене такий життєвий досвід, якого немає. Мені 24, і все, що я вмію, – воювати. Мені подобається техніка. І для мене не проблема, що в житті зовсім немає стабільності. Тут ти п’єш каву, а тут тобі за три секунди кричать: “На виїзд!”

– А змінилося ставлення до жінок в армії після повномасштабного вторгнення?

– Змінилося на краще. Багато жінок пішли добровільно воювати. Багато жінок показали чоловікам, що не гірші від них, не слабші. Що можуть узяти до рук зброю і стати на захист держави. І не потрібно їх недооцінювати.

Поки-не-генерал бачить перемогу

Реабілітолог і парамедик Юрівна вважає: в Україні потрібно починати будувати центри протезування, а також багато невеликих центрів, де воїнів після закінчення бойових дій лікуватимуть не тільки фізично, а й відновлюватимуть морально.

“Коли я приїжджаю у відпустку, бачу, що, на щастя, люди тут не відчувають війни. Але є зворотній бік медалі – вони починають забувати про неї, їм стає байдуже. Кажуть: “Ми втомилися”. Серйозно? Ви втомилися? Від чого? То підіть і зробіть щось для військових, аби втома відпустила!”

Катя вважає, що реабілітацією для цивільних, яких зачепила війна, буде відбудова зруйнованих міст, – така собі толока.

А ще Катя сміється: з армії не піде, поки не стане генералом.

“Я хочу досягти максимуму у війську. А тоді вже буде видно, що робити”.

А перемога каже, настане, тільки за однієї умови: “Коли жодного орка не залишиться. Поки їх усіх не переб’ють, діла не буде. А так для мене перемога – це країна в спокої, ми всі живемо своїм життям, будуємо сім’ї, ходимо на роботу, а війна залишилась у спогадах і в книжках”.




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

28 Лютого, Середа
21:25
8
1
«Вибори та ІПСО» - Тарас Завгородній