Армія-це моя стихія, – телефоністка з 51-ої бригади

25-річна телефоністка з 51-ої бригади розповідає, що поки не закінчиться війна, заміж не вийде.

Інна Свередюк – старший солдат 51-ої механізованої бригади, – повідомляє Обозреватель.

– Як ви потрапили в армію?
– Я родом із села Мосир, Любомльського району Волинської області. Закінчила педагогічний коледж у Володимирі-Волинському, потім поступила вчитися на заочний в один з інститутів Луцька. Паралельно влаштувалася за контрактом в 51-у бригаду, де служу телефоністом.

Як батьки віднеслися до такого вибору?
– Батьки намагалися відмовити. Бабуся плакала і говорила, мовляв, навіщо? Війна прийде, тебе ж на неї відправлять! Видно, відчувала щось. Батько весь час питав, навіщо мені це потрібно. Я, як змогла, пояснила. Мені подобається військова форма, дисципліна, військовий дух. Подобається бути в армії. Це моя стихія.
Як ви потрапили на схід України?

Нашу бригаду ще навесні 2014 відправили до Рівненської області. Тоді ж з’явилися чутки, що нас можуть розформувати. Наскільки я розумію, це пов’язано з нашим командуванням. Але ми на це особливо не звертали увагу. Потім нас перевели до Дніпропетровської області, а після розкидали кого куди – в Маріуполь, Донецьк, в Луганську область. Я була у Варварівці, Комунарівка і Оленівці. Виконувала свої прямі обов’язки. Я – телефоніст. Ходила в наряд. Нас четверо дівчат, одна в наряді, троє відпочивали.
  Які у вас функції?

– Ми, коли в наряді, щопівгодини зв’язувалися з нашими підрозділами. Іноді дзвонити доводилося і частіше. Зв’язок у нас був завжди. Кабель прокладали бійці нашої бригади. Бойовий пост знаходився в бункері. Місце відпочинку було недалеко.Така бетонна будівля, схожа на ангар. В ньому стояв транспорт бригади і кілька наметів, в яких ми і жили. Під час відпочинку ми спали, їли, приводили себе в порядок. У нас був літній душ. Ми його самі зробили, правда, вода була холодна.

 – Було таке, що доводилося зриватися з місця, швидко збиратися і їхати на інше місце дислокації?

– Звичайно, і не раз. Буває, давали півгодини на збори, а іноді приходили і говорили – дві хвилини. Збиралися швидко. Автомат, бронежилет, документи. Особливо просторікувати часу не було.

– Автомат? Вам доводилося з нього стріляти по живих мішенях?
– Бійці бригади, в якій я служу, дівчат оберігають. Намагаються нас від усього захистити. Тому по людях я не стріляла. Тільки лише кілька разів тренувалася, треба ж було на всякий випадок навчитися.

– Моменти, коли було страшно, були?
– Так. Дуже страшно було кілька разів. Особливо, коли в Оленівці нас почали обстрілювати з “Градів”. Як тільки починався обстріл, відразу, якщо не була на посту, стрибала в окоп. Хоча на бойовому посту доводилося нести службу і під обстрілами.

  – У вас є, може, якийсь амулет або оберіг?

– Особливо нічого немає. Хоча є – ручка! Уже вся затерта. Зараз, правда, паста в ній закінчилася. Вона зі мною вже кілька років.

– Як ви вважаєте, хто винен у трагедії під Іловайськом, в якій загинули бійці й з вашої бригади теж?

– Не думала про це. Головне не це, головне те, що там залишаються ще багато поранених і полонених, в тому числі і мій хороший друг. Я сподіваюся на те, що їх скоро всіх звільнять.

– Ви заміжня?
– Ні. Одна. Але поки війна не закінчиться, не хочу сім’ю. Хоча шанувальники у мене є. Після війни можна буде подумати і про заміжжя. Хотілося б і дитини. Одного, думаю, вистачить.

  Яка у вас зарплата зараз?
– У мирний час отримувала 2600 грн, коли була в АТО, додали ще 3 тис. Зараз, напевно, вже припинять платити “атошні” гроші.

– Коли закінчиться війна або 51-у бригаду розформують, ви продовжите служити?
– Звичайно. Я повторюся – це моя стихія. Десь шукати іншу роботу я не хочу. Стільки всього пережити й піти? Навіщо? Якщо навіть нас розформують, все одно частина залишиться. Особливої ​​різниці я не бачу.

Нагадаємо, волинянка воює в зоні АТО.