Як у Кисилині на Волині створили музей, який приваблює туристів з усієї України, – Ukraїner

Кисили́н — невелике село на Волині, приблизно за 50 кілометрів на захід від Луцька. На перший погляд — звичайна віддалена від районного центру місцина: окрім шкільного автобуса, громадський транспорт сюди курсує тільки двічі на день. Та колись Кисилин був містечком із магдебурзьким правом, яке населяли люди багатьох національностей, і яке було локальним культурним і духовним центром. Зараз про це нагадують лиш руїни колишнього монастиря бернардинів і костелу, дерев’яна церква та старі цвинтарі, що ваблять туристів, готових добиратися сюди автівкою чи навіть пішки.

Однак у листопаді 2023 року тут з’явився новий культурний проєкт — краєзнавчий музей. А поштовхом до цього стало те, що генеалог Артур Альошин (на прізвисько Гаутама) з’ясував, що дехто з його предків колись мешкав у Кисилині, пише Ukraїner.

Своїм родоводом Артур почав цікавитися в підлітковому віці: багато розпитував у старшого покоління, ретельно нотував і перевіряв інформацію, і так поступово відтворював родинне дерево. В університеті він вивчав історичний туризм, а захоплення генеалогією допомогло опанувати роботу з архівами.

— Завдяки тому, що я багато займався історією Луцька, мене взяли працювати в Центр туристичної інформації. Там я ще більше занурився в туризм, локальну історію й дослідження своєї сім’ї. Спершу вивчав родичів із Волині, а потім перейшов і до іноземних предків: поляків, білорусів.

Зараз основний вид діяльності Артура — генеалогія. До нього звертаються і приватні особи, і громадські організації, і різні ініціативні групи. Але передусім він фокусується на вивченні родоводів тих людей, які мають предків саме на Волині.

2013 року Артур дізнався, що його прабабця родом із Кисилина, тоді й побував там уперше:

— Шукаючи поховання родичів, я використав можливість подивитися Кисилин. Він мені дуже сподобався. Потім я приїжджав сюди ще не раз — показати комусь це гарне місце. А вже під час повномасштабної війни став вивчати не тільки свій родовід, а й історію цього місця, яка в подальшому переросла в музей.

Краєзнавчий музей створили спільними зусиллями небайдужих місцевих жителів і дослідників. Це простір, де оживає пам’ять про те, яким був Кисилин та інші довколишні села, і які люди тут жили. Для одних це місце пошуку власних коренів, для інших — нагода дізнатися щось нове про цей край і відчути тяглість історії.

Артур додає, що коли знайшов своїх предків не тільки в Кисилині, а й у декількох сусідніх селах, це ще більше зміцнило його наміри досліджувати локальну історію і реалізувати ідею зі створенням музею. Спершу він уявляв його як власну приватну ініціативу: хотів купити стару хату й облаштувати там експозицію. Однак незабаром познайомився з Василем Шахраюком — нащадком кисилинців, який теж мріяв створити такий освітній простір про місцевість, звідки походять його предки.

— Ми об’єднали наші можливості, вміння і бажання, і так виник музей. У ньому плануємо розповідати не лише історію Кисилина, а й сусідніх сіл. І так теж формувати макроідентичність і локальний патріотизм.

Наразі музей у Кисилині творить невелика команда однодумців. Василь у ролі фундатора викупив державне приміщення за символічні 400 гривень і розпочав ремонт. Згодом до нього долучився Артур та ще кілька місцевих хлопців, серед яких Роман та Олександр. Перша експозиція складалася буквально з кількох плакатів, які розповідали про важливі дати з історії Кисилина.

Олександр разом з іншими волонтерами допомагає знаходити старовинні речі в покинутих чи занедбаних селянських хатах і дворах, адже в Кисилині й селах біля нього — памʼятки культури й архітектури ледь не на кожному кроці. Чимало експонатів — це випадкові знахідки на горо́дах. Серед них і монети, і печатки, і старі межові стовпи, які залишилися тут із часів Першої світової війни. Артур розповідає про специфіку роботи:

— Щоб дослідити історію, треба перевірити все, що написано до сьогодні, наскільки це правда. Виявилось, що деякі моменти, які вважали точними і ключовими, насправді містили вигадки, небилиці, міфи. Це займає багато часу — перевірка, дослідження, щоб потім представити цілісну історію.

Нині до музею приїжджають відвідувачі і з навколишніх сіл, і здалеку. Найчастіше це люди, які цікавляться історичними темами. Цього року почали навідуватися і шкільні групи. Для дітей це можливість не лише переглянути експозицію, а й прогулятися історичними місцями, на власні очі побачивши хоча б дещицю з того, про що пишуть у підручниках. Артуру, як генеалогу, важливо, щоб музей не просто існував, а надихав людей дізнаватися більше про себе:

— Хочу, щоб люди приходили в музей і розуміли, що це не чуже для них. Ця вся історія — їхня.

Також сьогодні чи не щотижня до Кисилина приїздять поляки, аби вшанувати пам’ять убитих 1943 року співгромадян. Із 1990-х, після розпаду СРСР, польські товариства стали шукати контакти односельчан і відновлювати пам’ять про рідні місця. Зокрема, Славуш-Владімеж Дембський — кисилинець польсько-українського погодження, один із уцілілих під час такого нападу — теж збирав дані про Кисилин та сусідні села за допомогою таких товариств. На початку 2000-х, коли ще жило чимало очевидців, була ідея зібратися й відновити поруйнований у той період костел. Але в Кисилині не залишилося католиків, і цей задум так і не втілили.

«У Кисилині все ще можна доторкнутися до історії»

Непересічність Кисилина неможливо звести до одного факту, переконаний Артур. Це місце особливе своїм багатошаровим минулим.

— Я можу тільки сказати, що воно цікаве по-своєму, бо тут були аріáни⁴. Чи приїжджають іноземні туристи в інші населені пункти аж так інтенсивно? Ні. А до нас приїжджають попри всі обмеження з якістю дороги чи доїздом.

Генеалог нагадує: усього півтора кілометра звідси під час Другої світової війни стояли позиції радянської армії, трохи далі проходила німецька лінія фронту. Історія населеного пункту завжди була непростою, та попри це Артур бачить шанс на його розвиток:

— У Кисилині все ще можна доторкнутися до історії. В нас є мурована церква кінця XVIII ст. — доволі цікавої, нетипової архітектури. Є руїни костелу з монастирем, залишки палацу, старі цвинтарі. У нас залишився урбаністичний вигляд вулиць, чітко видно площу Ринок, вона не забудована. Це дуже тихе, заспокійливе місце.

Перша відома наразі згадка про Кисилин, розповідає далі Артур, датується серединою XV ст. Історія села здебільшого пов’язана зі шляхтичем литовсько-польсько-руського походження Петром Кірдеєм-Мильським. Поселення йому надав литовсько-руський князь Лев Свидригайло в 1451 році. Герб із трьох лілій став символом шляхетського роду татарського походження, поширеного на Волині того часу. Сьогодні герб Кірдея-Мильського 1580 року використовують як логотип музею. Артур розповідає про цей період:

— Я досліджував кілька сусідніх сіл, вони теж належали колишній татарській знаті, яка переселилася сюди в часи Великого князівства Литовського. Із 1569 року, після Люблінської унії⁵, Волинь стала частиною польського королівства.

Особливо знаковим для Кисилина був рік, коли село отримало статус містечка. Це сталося 446 років тому, тобто 1580-го. Магдебурзьке право дало йому новий поштовх для розвитку. Після цього Кисилин перейшов до родини Чапличів — шляхетського роду:

— Оскільки Чапличі були доволі вагомими членами спільноти аріан, вони скористалися цим і стали фінансувати будівництво академії. Там мав бути і їхній храм, але від нього нічого не залишилося, бо аріан згодом вигнали з Кисилина. Вони пробули тут близько двадцяти років, і всі їхні маєтки забрали. Так з’явився перший тут костел.

Академія (у деяких джерелах — школа) в Кисилині була вищим навчальним закладом, дещо подібною до Острозької академії. Вона діяла з 1614 року аж до початку XVIII ст., але після 1648-го — нелегально (через переслідування аріан). Там здобували освіту й працювали різні відомі люди — від астрономів до медиків.

Надання містечку Магдебурзького права свідчило, що Кисилин був важливим культурним, адміністративним і торговельним пунктом. Однак у другій половині – наприкінці XVII ст. настали складні часи — період Руїни та повстання Хмельницького. Чапличі тікали на Полісся, а під час козацько-татарського нападу їхній замок у Кисилині підпалили. Разом із ним згорів багатий архів. Для Артура, як історика й одного із творців музею, це велика проблема, адже там могли бути документи XVI ст., зокрема аріанські.

Далі Кисилин переходив між різними власниками й поступово розвивався. Наприкінці існування Речі Посполитої, у 1795 році, містечко разом із південною частиною Волині відійшло до Російської імперії.

Артур розповідає, що з XVII ст. й аж до Голокосту можна простежити активність єврейської громади в Кисилині:

— Перший документ, де вона чітко фіксується, це 1641 рік. Тоді в містечку була пожежа, і, крім будинків, згоріла єврейська синагога. Відповідно, якщо в них вже була синагога, значить громада існувала не один рік.

Додає, що до початку Першої світової війни єврейська громада становила близько 70 % населення Кисилина. Однак у повоєння кількість євреїв значно зменшилася, а місто фактично було зруйноване.

Серед експонатів Музею Кисилина є посуд, знайдений на городах — там, де колись стояли єврейські чи інші давні будинки. Під час польових робіт місцеві й досі часом натрапляють на уламки, які генеалог по клаптиках реставрує.

Після Першої світової війни Кисилин опинився в межах Польщі та став центром ґміни містечкового типу. Тоді місцеві євреї боролися за право залишити адміністративний центр саме в ньому, а не в тодішньому містечку Озю́тичі. Вони досягли мети почасти завдяки тому, що в Кисилині був костел і більшість населених пунктів ґміни простяглися ближче до нього, ніж до Озютичів.

Зараз у музеї Кисилина серед найцікавіших експонатів Першої світової — спеціальне черпальне відро, призначене для вибирання води з окопів. Такі самі проблеми, пояснює Артур, можна побачити й на сучасних світлинах із фронту: коли окопи заливає дощ, їх доводиться осушувати вручну.

У міжвоєнний період усі національні спільноти Кисилина були активні. Попри відмінності, громади співіснували мирно: діяла загальна школа для всіх, а релігійні предмети викладали священник, ксьондз чи рабин. Це була реальність 30-х років XX ст.

Про XVIII-XIX ст. відомо менше, але цікаво, що територіями Кисилина і прилеглих населених пунктів проходило військо Наполеона Бонапарта:

— Коли Кисилин разом з цією частиною Волині відійшов до Російської імперії, то можемо згадати, що тут проходив Наполеон. В нас нема оригіналів документів, але в бібліотеці в Берліні були знайдені замальовки одного генерала, що основні війська Наполеона пішли через Білорусь, але знайшли замальовки, де розвідники малювали і замальовували Кисилин і кілька довколишніх сіл. І ці замальовки збереглися. Поки що вони в нас є поганої якості, але працюємо над тим, щоб дістати копії в чудовій якості.

Про те, яким було життя в Кисилині того часу, дають уявлення архівні дані й експонати музею: місцеві поляки працювали в маєтку графів Олізарів або на фільварку й цегельному заводах, українці обробляли землю, євреї — торгували. Поляки наймалися на більш кваліфіковану роботу, бо мали освіту, тоді як у більшості українців достатньо було власної землі. На початок XX ст. Кисилин уже був осередком різних фабрик та виробництв.

Кисилин перестав бути багатонаціональним містечком у 1942–1943 роках. У 1942-му відбувся Голокост, а наступного року трапилася трагедія в костелі: під час збройного нападу (Артур каже, що у спогадах очевидців ішлося про приїжджих людей, однак їхні імена з’ясувати поки не вдалося) загинуло близько ста католиків, ще частина людей отримала поранення. Після цих подій Кисилин став моноетнічним, тобто там стали мешкати вже тільки українці.

Під час німецької окупації мешканці Кисилина використовували власні гроші, зокрема карбованці, випущені в Рівному, тодішній столиці регіону. Артур каже, що дослідити документи радянської доби вже складніше, адже архіви колгоспів і сільських рад розпорошені або загублені.

Наскільки глибоке наше коріння?

Артур помічає, що за останні десятиліття ставлення українців до власної історії змінилося. Вважає, що в пострадянський період у багатьох притупилося бажання дізнаватися про себе та своїх предків, та з початком повномасштабної війни хвиля зацікавлення генеалогією значно зросла. Сприяє цьому, зокрема, те, що чимало генеалогічних документів уже оцифровані та є у відкритому онлайн-доступі. Зі зміною керівництва Державної архівної служби України оцифрування масивів таких документів набрало значних обертів. Архіви стали більш відкритими.

Артур переконаний, що вивчення свого походження — це передусім самопізнання:

— Я вважаю, що рід — це знання про себе.

Вагому роль у підвищенні зацікавленості українців до дослідження власних коренів, на думку генеалога, відіграло й розсекречення в 2015 році архівів НКВС, які нині зберігаються в СБУ. А ще — зростання поколінь, що займаються історією та музейною справою. Водночас повномасштабна війна принесла нові виклики: чимало носіїв живої пам’яті, гине, зокрема й в окупації, тож українці дедалі частіше втрачають родинні архіви, цінні для історії поколінь особисті речі чи нагоду розпитати своїх родичів про їхнє життя та спогади. Усе це змусило багатьох гостріше усвідомити цінність таких матеріалів, що, з одного боку, важливі для окремої людини чи групи людей, а з іншого — для всієї історії України.

Сьогодні, каже Артур, українці відкритіші до пошуку свого коріння. За його словами, це допомагає не тільки більше дізнатися про вчинки та стосунки предків, а й переосмислити їх. Зокрема, чому когось звільнили з роботи, вислали з рідного села чи, скажімо, чому про деяких родичів мало чи й узагалі не розповідали. Генеалог також наголошує, що доволі часто дискусійною і непростою для прийняття стає культурний і мовний впливу на родину:

— Думаю, в багатьох людей виникає питання, як хтось зросійщився, якщо, наприклад, взагалі немає російського коріння. Це все теж генеалогія. Тобто вона пояснює, чому було так або не інакше.

Пам’ять інших як спосіб зрозуміти себе

Під час своїх подорожей за кордон у 2016 році Артур уважніше придивлявся до того, як у Європі зберігають і передають пам’ять про рід:

— В їхніх сім’ях воно якось більше зберігалося, бо можна було говорити. А в нас був період, коли краще нікому нічого не розповідати, навіть рідним. У Радянському Союзі чим менше знають, тим безпечніше.

Поступово він усвідомив: у сучасній Україні умови для пошуку різних відомостей про свій рід часто навіть сприятливіші, ніж у Європі. За його спостереженнями, ще десять років тому ситуація була протилежною — наші архіви значно відставали, але нині ситуація суттєво покращилася:

— Зараз відкритість архівів в Україні значно більша. У нас менше обмежень. Якщо документ старший за 75 років, ми можемо переглядати його без будь-якого захисту персональних даних. У більшості країн Європи — це 100 років. Тобто якщо ми можемо спокійно працювати з документами з часів Другої світової війни, то, наприклад, у сусідній Польщі — ні.

Та відголоски минулого, передусім радянського, усе ж залишилися. У часи СРСР працівники архівів недбало описували документи, так-сяк берегли їх або навіть здавали на макулатуру. Так, за спостереженнями Артура, тривало аж до початку нульових. Натомість за кордоном було краще ставлення до спадщини.

Великою втратою радянського часу Артур вважає стирання родинної пам’яті й нівелювання цінності особистих історій:

— Найбільша біда — не у знищених архівах (бо ми по них можемо щось відтворювати), а знищення розуміння родини і важливості передавання цієї інформації і традицій. Можливо, в радянський час відбулося будь-яке стирання індивідуальності. А кожен рід — це завжди індивідуальність. Навіть якщо ціле село українців, все одно кожна родина буде трошки інші традиції мати. Це все стиралось. Я думаю, це найбільша кривда. Вона не фізична, а отака ментальна, щоб вони не передали особисті історії й традиції.

Погляд у майбутнє

Говорячи про майбутнє, Артур каже, що деякі ідеї та бажання більше схожі на мрії, бо добре розуміє, що втілити їх складно, але уявляти, переконаний, таки варто:

— Хочу, щоб у Кисилині була дорога. Це впливатиме не лише на мене і на музей, а просто покращить життя всієї громади. Друга велика мрія — відновити пам’ятки, костел з монастирем кармелітів. Костел грандіозні гроші вартує, тому було б бажано хоча б його законсервувати. А в монастирі кармелітів було б гарно розмістити наш музей, щоб це місце отримало нове життя, отримало захист якоїсь мірою.

Водночас генеалог має й інші цілі — завершити дослідження Кисилина, аби історія селища була викладена від першої згадки до сучасності без білих плям. Артур зауважує, що нині про цей населений пункт є лише невелика праця місцевого краєзнавця Василя Сокола «Нариси історії містечка-села Кисилин», написана два десятиліття тому. На честь відкриття музею вдалося перевидати цю книжку, а всі охочі отримали її безкоштовно.

Знайшовши своїх предків у Кисилині, Артур мріє написати детальний текст про село, а також зробити генеалогічне дерево всього населеного пункту. Каже, що в його роботі відчувається особливий драйв, адже справжні відкриття стаються тоді, коли найменше цього очікуєш:

— Тут є якийсь романтизм. Ти ніби і Шерлок Голмс і Індіана Джонс одночасно.

Родинне дерево: зрозуміти, хто ти є і чому ти такий
Даруся Панас — ще одна героїня нашого нового кола експедиції Волинню, яка досліджує свої витоки. Дівчина змалку займалася музикою, танцями, цікавилася театром, тому її розвідки багато в чому пов’язані з мистецтвом.

Спершу народна пісня надихнула її звернутися до старших родичів із запитаннями про минуле, а потім вона поступово почала записувати локальну фольклорну спадщину від старожилів і відкривати для себе давній культурний пласт.

Даруся пригадує, що вже під час першого року навчання в університеті одним із завдань на курсі історика Ярослава Грицака було скласти генеалогічне дерево власної родини. Каже, її перший варіант був радше схожий на дитячий малюнок. Згодом ця чернетка переросла у справжнє розслідування, до якого долучилися її тато й інші родичі. Так станом на 2025 рік вдалося дійти до восьмого коліна.

Війна зробила пошуки ще більш нагальними: відчуття, що все матеріальне й нематеріальне може зникнути в одну мить, підштовхнуло дівчину до глибшого дослідження архівів і спогадів родини.

Для Дарусі цінність родинної пам’яті стала особливо відчутною, коли вона мала змогу поспілкуватися зі своєю прабабусею. Та до останнього залишалася сповненою сил, тож правнучка встигла записати від неї життєві історії, у яких відкривався не лише особистий вимір життя її рідної людини, а й політичний, соціальний та культурний контекст минулої епохи. Разом із розповідями прабабусі Даруся зберегла й пісні, що звучали в родині поколіннями та стали важливою точкою опори для розуміння своєї ідентичності.

Даруся називає себе дослідницею-ентузіасткою, однак зараз розглядає своє родинне дерево через призму відповідальності за минуле і сьогодення, яку кожен може взяти на себе:

— Це теж про те, за кого воювали і чому воювали твої родичі. Або чому твоя бабуся або дідусь голосували або не голосували, і за кого. Це про сьогоднішнє, коли ми мислимо про себе як про незалежну державу, але яка також була в контексті світовому і також несе відповідальність як за позитивні речі в історії, так і за негативні сторінки.

Даруся виросла в родині, де завжди шанували традиції та берегли знання про ключові історичні події в житті українців. Але війна, розпочата Росією, стала каталізатором глибшого відчуття своєї ідентичності. За її словами, частина старожилів не до кінця усвідомлюють цінність інформації, яку вони зберігають. Для них це може бути звичайна буденність, тоді як для молодших поколінь — унікальні знання. Саме тому, переконана Даруся, варто встигнути зафіксувати свідчення й голоси тих, хто ще поруч:

— Важливо збирати по крупинкам все, що тебе десь оточує, завжди мати з собою включений диктофон, аби потім могти це все розшифрувати і побудувати собі плато, на якому ти можеш стояти і розуміти взагалі, чого ти зараз тут, чого ти такий або чого ти не такий.

Берегти пам’ять у фото та музиці

Окрім історії своєї родини, Дарусю цікавить спосіб, у який люди фіксували себе на фотографіях. Вона досліджує атмосферу життя, стиль і деталі, які можуть розповісти про внутрішній світ предків. Скажімо, гортаючи альбоми прабабці Олі, вона розповідає про те, як українські холмщаки¹² Волині приділяли увагу моді й естетиці навіть у повсякденному житті:

— У її альбомах я знайшла дуже багато цікавих кадрів, котрі є нетиповими для нас, коли ми думаємо про українське коріння, тобто що це, мовляв, обов’язково село, обов’язково якесь бідне життя, обов’язково все так дуже строге і суворе. Наприклад, є фотографії, які свідчать про моду, про естетику, про відчуття стилю, про бажання людей робити художні фотографії.

Відновлення родинної пам’яті для Дарусі є кропітким процесом: сканери, диктофони, архіви, розпитування старших, а також пошук метричних записів у Польщі. Утім, вона переконана, що дослідженням роду може займатися кожен:

— Що треба мати для того, щоб збирати? Інтерес, вміння ставити запитання, слухати, багато терпіння, диктофон і камера на телефоні. Головне — відсканувати те, до чого можна доторкатись… 

Дарусю вражає, як минуле зберігається в речах і спогадах людей. Вона відвідує родичів, фіксує історії на камеру й диктофон і переглядає старі альбоми, які можуть розкрити невідомі деталі сімейної історії. Дівчина підкреслює, що навіть у розмові з близькими родичами можна виявити несподівані грані минулого, але не всі готові ділитися травматичними історіями:

— Дуже важливо могти делікатно зібрати всі дані. Важливо прийняти правила гри, за якими грають, і мати це терпіння, відчуття такту з тим, що, можливо, вам і не захочуть дати відповіді на ці запитання, тому що якісь історії могли бути болючими.

Багато членів сімʼї Дарусі зазнали репресій, заслань, знали, що таке війна або змушені були мовчати через політику комуністів. Через це, вважає вона, їхній потенціал залишився нереалізованим. Та їй усе ж важливо відчувати підтримку предків і можливість продовжувати їхні справи, втілюючи те, що вони не могли через різні обставини.

— Те, що я маю зараз — можливість говорити українською мовою, можливість досліджувати українську традиційну пісню, можливість вільно думати, діяти, — це коштувало багато кому життя. І чим більше я досліджую, тим більше в складні моменти наодинці розумію, що ці люди хочуть, аби я реалізувала це за них. 

Особливу силу Дарусі дає усвідомлення ролі жінок у її родині — тих, хто не зміг повністю втілити свої прагнення через тогочасні обставини. Внутрішню підтримку вона черпає також зі своєї схожості з берегинями роду.

— Розумію, що можу за них всіх сьогодні жити, бути сміливою, досліджувати, ставити запитання і бути собою, бо завдяки ним і їхнім виборам в житті я зараз маю більше свободи, ніж могли колись вони мати.

«Знаходиш свій стержень, свій голос і своє звучання»

Музика в житті Дарусі була з дитинства — вона росла серед музикантів, а з чотирьох років займалася співом. Але поруч з академічними заняттями завжди чула і традиційні мотиви — коляду, щедрування, веснянки, гаївки. Згодом до цього всього додалися й інші захоплення — театр, танці. А вирішальним моментом став перегляд опери-міфу «Terra Incognita»¹³ Уляни Горбачевської. Режисерка стала для Дарусі першим учителем і людиною, яка скеровувала її у світі традиційної музики. Занурення в народну пісню виявилося для дівчини не лише творчим відкриттям, а й особистим досвідом переосмислення свого коріння.

— Українська пісня — як щітка. Вона все чуже прибирає і оголює. І ти знаходиш свій стержень, свій голос і своє звучання.

Із цього почалося постійне навчання у вчителів, старожилів. Традиційна музика ввійшла і в дослідницькі, і в театральні проєкти Дарусі, де аудіальний складник і тілесність перепліталися. А згодом зацікавленість нею розширилася і до самостійного збору таких народних надбань на рідному Поліссі:

— І з 2022-го року я почала збирати матеріал у своєму селі Фаринки Камінь-Каширського району, звідки моя бабуся Шура, мама батька. І я не знала, для чого саме це роблю, просто відчула, що так треба.

Одним із найважливіших для Дарусі став триптих колядок, зокрема твір «Там на Йордані».

— Вона для мене, напевно, має значення не так релігійне, як світоглядне. Там історія про те, як мама купала свого синочка, сповила і колихала його на місяць. Для мене це вау-момент, наскільки чуттєво і просто.

Зібрані історії та пісні стали основою для музичного проєкту Volyn Field, який Даруся створила разом із Максимом Соном — мультидисциплінарним художником, родина якого теж уся родом із Полісся:

— Це історія-триптих від моєї прабабці Тані про своє чесне і сродне місце в житті. Для мене завжди було натхненням, як моя прабабця в дуже складних історичних і соціальних умовах змогла виховати дітей, прожити до 92 років, фізично працювати і виховувати малесеньких правнуків, зберігати жагу і віру до життя.

Мрія зняти фільм про прабабусю, на жаль, не встигла здійснитися, бо вона відійшла у засвіти, але досвід і записані спогади дали Дарусі можливість працювати далі. Дівчина продовжує збирати матеріали не лише в Камінь-Каширському районі, а й у Луцькому та навколо нього. Інколи важливі для своєї роботи речі знаходить у цифрових архівах. Наприклад, цінним для неї став проєкт «Поліфонія Project», де можна слухати чимало давніх, автентичних пісень із різних регіонів України:

— Я люблю розбирати пісні. Цей матеріал можу брати або просто для себе, для задоволення, або, наприклад, ділитися з людьми, коли ми робимо майстер-класи і слухаємо, а як же тут співали. Дякуючи багатьом дослідникам, ми зараз маємо в доступі дуже багато скарбів, які можна знайти про своє місто, про Луцький район.

Павутинка, з якої твориться Україна

Даруся каже, що постійно аналізує, за що бере відповідальність, як використовує свій час і наскільки її вчинки корисні для неї, родини та громади:

— Я, напевно, не так сильно думаю про майбутнє, як про сьогодні. Сьогодні настільки насичене і потребує уваги та дії, що немає бажання ні фантазувати, ні планувати. Від того, що я обираю сьогодні, залежить, чи я взагалі буду мати завтра. І зараз це питання абсолютно не філософське, не красивий зворот — це буквально дуже прямо залежна річ. Постійно зараз треба себе екзаменувати, чи я в тій точці, де маю бути.

Водночас дівчину цікавить не абстрактна відповідальність, а конкретні дії тут і зараз. Любов і увага до рідних, друзів, колег — це, на її думку, і є фундамент для того, щоб впливати на якість життя громади й країни.

Даруся каже, що радила би й популяризувала ідею дивитись на себе, свою родину та сім’ю як на одиницю, постійно ніби екзаменуючи, а ще — діяти з відчуття любові.

— І тоді все буде класно, коли кожен буде на своєму місці і коли кожен буде дієвий в зоні своєї відповідальності. З цього твориться Україна, і абсолютно все з такого — від павутинки, альбому і до національної історії. Все починається з цього. 

Читайте також:

Село, окутане історією: показали, яким був таємничий Кисилин 110 років тому

Кисилин — новий герой проєкту «Тамтешні»

Застигла історія: чому варто відвідати село Кисилин у Володимирському районі