Україна вже 29 років без ядерної зброї: що було у нашому арсеналі

1 червня 1996 року Україна передала росії останні “успадковані” від СРСР ядерні ракети і офіційно стала безядерною державою. Згідно з умовами Будапештського меморандуму наша держава відмовилася від третього за розміром ядерного арсеналу у світі.

Українські ядерні боєголовки забрала собі росія, нам же натомість дісталися “гарантії незалежності, суверенітету та територіальної недоторканості України” з боку підписантів меморандуму – які, як показали події 2014-го, а згодом і 2022 років, виявилися порожніми словами. Який ядерний арсенал мала Україна, чому вона від нього відмовилася і чи має теоретичні шанси відновити статус ядерної держави на тлі російської агресії – читайте у матеріалі від OBOZ.UA.

Третій у світі: яким був ядерний потенціал України

Після розпаду СРСР на території молодої незалежної України залишився третій за розміром у світі ядерний арсенал. За кількістю ядерних боєголовок наша держава тоді поступалася лише США та росії.

Так, на території України знаходилися:

• 176 міжконтинентальних балістичних ракет у складі 43-ї ракетної армії: 130 рідкопаливних СС-19 (по шість боєголовок кожна) і 46 твердопаливних СС-24 (по десять боєголовок кожна) в шахтних пускових установках,

• стратегічні бомбардувальники Ту-95МС та Ту-160 (від 30 до 43),
• ядерні боєзаряди стратегічної зброї (від 1514 до 2156),
• тактичні ядерні боєзаряди (від 2800 до 4200).

При цьому управління стратегічною ядерною зброєю залишилося у Москви. Як згадував свого часу нині покійний перший президент України Леонід Кравчук, росія категорично відмовила йому у спробах отримати технічну уможливість блокувати неузгоджений з Києвом запуск ядерних ракет з української території.

“Я міг тільки телефоном говорити з командувачем ракетної армії. Він міг виконувати або не виконувати мої прохання. А про вказівки взагалі не йшлося”, — казав Кравчук.

Натомість тактичну ядерну зброю ми могли би використовувати для самозахисту, однак Москва заздалегідь подбала про те, аби позбавити нас такої можливості.

“Стратегічну ядерну зброю контролювала росія. А тактичну зброю росія вивезла до першого червня 1992 року, бо розуміла, що тактичну зброю ми могли зберігати і використовувати”, – зазначав народний депутат України I скликання Юрий Костенко.

“На території України було дуже багато тактичних боєприпасів, можливо, понад 4 000, точну кількість досі не знаємо. Тактичне озброєння Україна могла проконтролювати, бо воно не вимагає спеціальних кодів. Там рішення ухвалювалося так: командир корпусу має сейф, у сейфі пакет з вказаними цілями, і командир корпусу ухвалює рішення на випадок війни. Вони за радіусом дії до 1000 км, це був би ідеальний засіб стримування для України”, – додавав свого часу в інтерв’ю ВВС Україна професор Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка Сергій Галака.

Чому Україна відмовилась від ядерної зброї

Попри те, що ще в ухваленій 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет зазначалося,, що Україна проголошує намір стати нейтральною, позаблоковою державою і зобов’язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї – одним з ключових факторів відмови від ядерного потенціалу для Києва став зовнішній тиск. Головним чином – з боку США та росії.

З 1992 року до Києва зачастили американські та російські делегації. Вашингтон пропонував Києву знищити весь ядерний арсенал, Москва – віддати всю ядерну зброю їй. Саме під приводом “знищення” на територію рф ще до кінця травня того року було вивезено всі українські тактичні ядерні боєприпаси. Далі ж, шляхом приєднання України до Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, росіяни забрали й стратегічну “ядерку”.

У приватних розмовах з грузинським колегою Едуардом Шеварнадзе Кравчук тоді скаржився, що США “викручують йому руки”, вимагаючи, щоб тактичне і стратегічне ядерне озброєння України було негайно передане росії. Публічно ж він 7 травня 1992 року відіслав у США листа з запевненням, що “Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території”. Проти такого кроку виступав тодішній прем’єр-міністр, а згодом наступник Кравчука на посаді президента Леонід Кучма. Зокрема, у промові в Верховній Раді в 1993 році він відстоював збереження в Україні найефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу — 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок), які могли зберігатися дуже довго.

1992 року з ініціативи Вашингтону в Києві була проведена серія тристоронніх дослідницьких зустрічей: Україна, росія і США. В ході обговорень американці запропонували розглянути можливість оплати процесу ядерного роззброєння України, а також певну компенсацію для росії. Масандрівськими угодами від 3 вересня 1993 року передбачалися шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів, розташованих на територіях України та рф.

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В обмін на згоду Києва позбутися всієї ядерної зброї найбільші ядерні держави повинні були гарантувати Україні безпеку та виключення будь-яких форм агресії чи тиску.

Ці “гарантії” з боку рф, Великої Британії та США були закріплені у Будапештському меморандумі від 5 грудня 1994 року. П ерераховані держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України, в тому числі і від економічного тиску.

Останні свої ядерні ракети Україна передала росії 1 червня 1996 року і з 2 червня офіційно втратила ядерний статус.

Відомо також, що 1999 році 8 літаків Ту-160 та 3 літаки Ту-95МС Україна віддала росії у рахунок заборгованості за газ. росії за газ. Потім було знищено ще 9 літаків Ту-160 та 21 літак Ту-95МС, ще по одному зразку літаків зазначеного типу залишилось у музеї дальньої авіації міста Полтава. Такі складні й коштовні операції були, по суті, проведені в Україні до 2000 року з усіма 176 ШПУ і МБР.

За загальними оцінками, видатки на це для США становили близько одного мільярда доларів: за свою “ядерку” Україна отримала палива на атомні станції приблизно на 980 млн доларів.

Шляхом України, яка добровільно відмовилася від статусу ядерної держави, а з ним, як показали подальші події, – і від власної безпеки, інші держави не пішли.

А за 20 років потому один з “гарантів”, росія, анексував український Крим і розпочав гібридну агресію на Донбасі, а ще за вісім – рф пішла на нашу війну повномасштабною війною.

Чи може Україна відновити ядерний статус

Попри суперечки щодо того, яку саме ядерну зброю Україна могла би теоретично використати для самозахисту, а яку – лише зберігала, після початку війни з росією майже ні в кого не лишилося сумнівів: якби наша держава зберегла статус ядерної – російська агресія навряд чи сталася б.

Однак історія не знає умовного способу. І заяви на офіційному рівні про невиконання “гарантами” зобов’язань, закріплених Будапештським меморандумом, вважають у Chas News, геть не мають на меті задекларувати наміри відновити втрачений ядерний потенціал України. Йшлося радше про те, що наша держава потребує реальних гарантій безпеки, якщо вже “будапештські” виявилися порожніми.

Якщо ж відкинути той факт, що цивілізований світ майже напевно за жодних умов не дозволить Україні знову стати ядерною державою і перешкоджатиме цьому всіма можливими способами, включно з санкційним тиском – завжди залишається ціна питання.

Кравчук свого часу говорив, що за часів його президентства витрати на відновлення ядерного арсеналу оцінювалися у близько 45 млрд доларів, у 2017-му ж він назвав суму у 100 млрд.

Натомість деякі експерти наголошують: у разі рішення про відновлення ядерного потенціалу Україні не довелося би розпочинати з “нуля”. Адже в Україні є два підприємства з видобутку й перероблення урану, завод з виробництва важкої води, технологія розроблення електронних компонентів і спеціальна техніка для вимірювання ізотопного складу ядерних матеріалів.

За таких вихідних даних на розробку технології, відновлення виробничих потужностей та надолуження того, чого не вистачає, наша держава мусила би витрачати на упродовж 5-7 років по 200-300 млн доларів на рік.