Пароль «Паляниця»: що відбувається з російською мовою в Україні
Однією з цілей війни росії проти України нібито мав стати захист прав російськомовних. За півтора місяця після її початку соціологи фіксують небувале згуртування українців навколо захисту української мови.
BBC Україна розповіло, що в цій ситуації чекає на російську мову та як почуваються її носії в Україні?
Ресторанчик української кухні у центрі Львова. На барній стійці стоїть табличка з написом “Дорогий український народе! Ми живемо на українській землі, їмо український хліб, тож говорімо українською мовою, а не мовою окупанта! Слава Україні та слава ЗСУ!”
За столиком просто біля стійки сидить компанія – кілька дорослих та дівчинка років десяти.
В якийсь момент вони просять рахунок, і один з чоловіків за столиком дякує офіціантці російською. У розмову втручається дівчинка:
“Дядь Коля, а тут написано, що говорити треба тільки українською”.
За столом повисає незручна мовчанка. Ситуацію розряджає сусід дядька Колі. “Та він просто наш полонений, а ми своїх полонених годуємо!” – голосно, українською мовою проголошує він. Сміються всі: і “полонений” дядько Коля, і дівчинка, і гості за сусідніми столиками, і офіціантка.
Захист російськомовних жителів України став одним з приводів для вторгнення на її територію російських військ – принаймні, саме його найчастіше називають таким приводом учасники березневого опитування російського “Левада-центру”. Але в результаті воно лише запустило нову хвилю дискусій щодо ролі російської мови в Україні – зараз і в післявоєнному майбутньому.
Нічого хорошого для російської – це вже показує українська соціологія – ці обговорення не віщують.
Суть нинішньої дискусії чистою російською мовою нещодавно сформулював президент України Володимир Зеленський:
“Росія сама робить все для того, щоб на території нашої держави відбулася дерусифікація… За одне покоління і назавжди. Це ще один вияв вашої самогубної політики”.
Українська в плюс
Дані проведеного в середині березня соцопитування показали: ще ніколи українське суспільство не було настільки згуртованим навколо захисту української мови.
76% українців називають українську своєю рідною (десять років тому ця цифра становила 57%). А 83% опитаних вважають, що українська має бути єдиною державною мовою в їхній країні.
Поворот українців у бік української мови – феномен не останнього місяця, каже ВВС директор соціологічної служби “Рейтинг”, яка проводила це опитування, Олексій Антипович.
У 2005 році, після перемоги “першого Майдану” та приходу на президентський пост Віктора Ющенка, його опоненти всередині та за межами України заговорили про “насильницьку українізацію” держави. Деякі кроки у підтримку української мови та культури тоді справді робилися, але у соціологічному сенсі вони призвели радше до мобілізації прихильників розширення сфери вжитку російської.
“Перемога Януковича в 2010 році означала закручування гайок для всього українського. І маятник хитнувся в інший бік. У 2012 році, за рік до “другого Майдану”, ми фіксували зростання кількості людей, які називають українською рідною, на п’ять процентних пунктів”, – каже соціолог.
У 2014 році, після втечі Януковича, анексії Криму та початку конфлікту на Донбасі, продовжує він, це число зросло ще на десять процентних пунктів.
По-перше, пояснює Антипович, змінилася структура населення України:
“Чисто арифметично: мінус два мільйони виборців, які жили в Криму, мінус три мільйони на окупованій частині Донбасу, – адже це в основному були російськомовні люди, які підтримували російську мову”.
По-друге, українська влада – у тому числі реагуючи на суспільний запит – ухвалила низку законів щодо підтримки української мови. Українська стала мовою освіти, реклами, друкованої преси, сфери обслуговування – принаймні формально. Мовні квоти були встановлені на телебаченні та радіо.
Всупереч очікуванням скептиків Володимир Зеленський після приходу на президентський пост не намагався змінити мовне законодавство, і м’яка українізація продовжилася.
“При цьому кількість людей, які постійно використовують у побуті виключно українську мову, протягом останніх років залишається приблизно на тому самому рівні – зараз це близько 48%. Величезні зміни ми фіксуємо в іншому сегменті: за останні десять років [частка] виключно російськомовних громадян Україна зменшилася з 40% до 26% наприкінці минулого року і до 18% на початку війни. Зате дуже сильно зросла кількість людей, які одночасно використовують у побуті і українську, і російську, – з 15% до 32%”, – каже Антипович.
Головний результат подій останніх тижнів – небувала консолідація українців навколо думки про те, що лише українська має бути державною мовою в їхній країні: ця думка домінує навіть у східних регіонах України.
“Про намір у найближчому майбутньому перейти виключно на українську заявляють близько третини російськомовних українців та близько двох третин двомовних громадян країни”, – звертає увагу Антипович.
#язабула
Вже зараз ці тренди можна помітити у соцмережах. Десятки якщо не сотні користувачів “Тіктоку” та “Інстаграму”, які досі публікували контент російською, зараз перейшли на українську. У “Тіктоку” навіть з’явився спеціальний хештег “язабула”: ним користувачі соцмережі, які перейшли на українську, відповідають на запитання коментаторів, мовляв, як же так, ти все життя говорив російською.
З початком війни перевела свої соцмережі на українську одеська психологиня Анастасія Алексеєнко.
“Насправді я вважаю, що у мене дві рідні мови, і українська, і російська. Але для мене важливо, щоб людина, яка мене читає, особливо зараз, одразу розуміла, хто я і що я транслюю. Зараз я транслюю безумовну підтримку своєї держави”, – каже вона.
Після цього переходу від одного з телеграм-каналів, який веде Анастасія, відписалося близько тисячі людей із шести тисяч його підписників.
Про повний перехід на українську для Анастасії мова не йде: вона продовжить спілкуватися російською мовою з батьками і готується до того, що саме нею надаватиме психологічну допомогу переселенцям зі східноукраїнських регіонів, в яких зараз тривають бойові дії.
“А поки що – я видалила російську розкладку зі свого ноутбука. У мене макбук, і там ці прапорці мов. Я зрозуміла, що мене тупо дратує цей “аквафреш”. Залишилися тільки англійська та українська. Тепер, щоб надрукувати російські літери, потрібно натискати додаткові клавіші, незручно. Але хай краще буде так”, – усміхається вона.
Альона Жук, 33 роки, ілюстраторка, тату-майстриня, Київ, зараз – вимушена еміграція до Німеччини:
Я була російськомовна від народження. Моя мама з Росії, тато з України, але з російськомовної родини.
Коли я пішла в перший клас, я взагалі не знала української. Для мене це була абсолютно іноземна мова, я не розуміла, що мені говорила вчителька. Але я якось дуже швидко адаптувалась і потім завжди була відмінницею. Потім я вступила до вишу, в якому робочими мовами були українська і англійська, але в побуті все одно залишалася російськомовною.
Ми з колишнім чоловіком, теж російськомовним, пробували переходити на українську – просто щоб ідентифікувати себе зі своєю країною. Але у нас не виходило, бо ми роками були разом російською, і коли ми починали між собою спілкуватися українською, це видавалося дуже штучним. Не ті слова, не та емоція, це відчувалося чужорідним і ми “забили” на цю історію. Ми хіба трохи переходили на українську за кордоном, щоб не було що ми from Russia, а конкретно from Ukraine. Дратувало, що Україну знають тільки по Чорнобилю, Шевченку – тому що з футболу, хотілося власним прикладом показати, що ми – класна культурна європейська країна.
Після народження доньки ми і далі говорили російською, але багато читали українською, дивилися українською мультики.
А потім якось Алісі було чотири, ми збиралися в садочок зранку, і вона сказала якесь слово – зараз вже не згадаю, яке, – яке було чимось дуже середнім між українським і російським, геть неправильним. Я її виправила і сказала: російською так, а українською отак. Вона почала у мене питати про нові й нові слова, і в якийсь момент сказала мені: “А чому ти не говориш зі мною як в садочку, українською? Було б класно”. Кажу: ОК, виклик прийнято. Тобто в цьому не було ніякої ідеологічної складової, якоїсь позиції: просто це рішення визріло в мені, мені дуже подобалося, як я звучу українською, а тут ще й дитина попросила.
Тоді я зрозуміла, що для того, щоб з дитиною говорити українською і не затинатися, було б класно повністю перейти на українську. І все, з того дня, як я сказала це Алісі, я переходила на російську буквально кілька разів – з тими, хто не знає української зовсім.
Спочатку мені було незручно, бо я дуже сильно тупила. Я не могла дібрати слів, я не могла швидко і влучно пожартувати, а для мене це дуже важливо. Мене це дуже сильно гнітило, перші кілька тижнів було дуже важко і боляче – у мене від цього реально голова боліла. А потім воно якось поступово пройшло, і десь місяці за три мені наснився сон українською, і я прокинулася з думкою: о, мене прийняли, тепер я офіційно україномовна.
Я не відчувала, що я втрачаю якусь частину себе від переходу на українську. Російська не була для мене ані цінністю, ані елементом самоідентифікації. Ну, так, мама росіянка, але тільки за паспортом, за місцем народження. Ми не носили вдома кокошніки, не варили щі – ми не плекали російську культуру. Це просто був доступний спосіб спілкування.
Меню на День перемоги
“Нашим домашнім завданням було підготувати меню на святковий стіл з нагоди дня перемоги у війні проти Росії”, – каже високий бородатий чоловік своїм учням – двом десяткам людей, від школярів до пенсіонерів, які сидять перед ним на стільчиках.
Це відбувається у бібліотеці у центрі Коломиї, 60-тисячного містечка в Івано-Франківській області, українськомовного практично на сто відсотків. Викладач – Артур Пройдаков, вчитель української, минулого року про нього багато писали після того, як він виграв українську версію конкурсу Global teacher prize, яку часом називають “нобелівкою для вчителів”. Після початку війни він виїхав з Києва до безпечної Коломиї і вже тут виявив, що так само вчинили тисячі жителів Харківщини, Чернігівщини, Донбасу.
“У місцевих коломийських фейсбук-групах я побачив, що багато тутешніх мешканців звертали увагу на те, що багато переселенців спілкуються на вулицях міста російською, – каже він. – І я подумав: може, я допоможу їм опанувати мову, щоб вони могли спілкуватися нею бодай у магазинах, інших громадських місцях. Адже я розумію: люди українську розуміють, їм просто складно розмовляти”.
Пройдаков знає, про що говорить. Він народився і виріс у Стаханові, місті, підконтрольному самопроголошеній ЛНР, його перша мова – російська, а повністю на українську він перейшов лише після того, як виїхав звідти восени 2014 року. Артур звернувся до Коломийської міськради, там йому допомогли з рекламою та приміщенням – і ось він проводить уже третє заняття для своїх слухачів.
“Яка мотивація людей, що приходять до мене на курси і хочуть перейти на українську? Найкраща мотивація – подивитися на політичну ситуацію навколо себе. Щоб ніхто не приходив нас захищати від чогось міфічного, не вигадував абсурдних приводів для нападу на нашу територію”, – каже він.
“Я жив на Луганщині, на Сумщині, у Києві, тепер тут. Для мене очевидно, що там, де панує українська мова, там панує інша ідеологія та об’єднана віра в майбутнє твоєї держави… Зараз у багатьох російськомовних людей змінюються принципи та стереотипи. Вони не хочуть говорити російською, бо це прирівнює їх до тих росіян, які бомблять наші мирні міста та села”, – усміхається Артур.
Одна зі студенток Пройдакова – 49-річна Світлана. До війни вона жила на Харківщині, її містечко потрапило під бомбардування у перші дні вторгнення. На західній Україні ніколи досі не бувала: житло у Коломиї знайшли з чоловіком в інтернеті вже тікаючи з рідних місць.
“Якби ми святкували день перемоги вдома, намаринували б м’яса та пішли б на природу”, – повільно добираючи слова, українською каже вона.
“А тут – приготували б місцеві страви: банош, полядвицю, голубці – вони тут з квашеної капусти готуються, а не з сирої, як у нас”, – з видимим полегшенням дочитує “домашку” Світлана.
Вдома Світлана працювала бухгалтером на агрофірмі й українською, по суті, не користувалася. Навіть англійську знала краще, ніж українську.
Приїхала до Коломиї, і зрозуміла, що в україномовному середовищі навіть чути російську на вулицях їй трохи соромно та неприємно. Записалася з чоловіком на курси Пройдакова, намагаються розмовляти українською вдома. Зараз чоловік знайшов роботу і на уроки не ходить – “на дистанційному навчанні”, сміється вона, але домашні завдання робить та надсилає вчителю в телеграмі.
“Я тільки тут зрозуміла, що українську мову люблю з дитинства. Соромно, що до цього її не знала. Думаю, в родині продовжуватимемо спілкуватися українською і після війни. Можливо, ми б до цього і так прийшли, – просто війна все дуже прискорила”, – каже Світлана.
А поки що вона старанно повторює за Артуром Пройдаковим українські слова. Одне з головних завдань, які він ставить перед своїми учнями, – перебудуватися на українську вимову.
“Звук “Ч” в українській мові здебільшого твердий. Повторюйте за мною: ніч, піч”, – клас повторює хором. “Ч” практично у всіх учнів м’яке, російське. “Ну, вже значно краще”, – зітхає Артур.
Питаю у нього, як він думає, за скільки часу можна було б навчити правильно вимовляти слово “паляниця”, наприклад, Ольгу Скабєєву, ведучу чи не найвідомішого пропагандистського шоу на російському телебаченні.
“Та думаю, за належного бажання студента за пару занять можна виправити. Але там же не у вимові проблема, а в психології та в розумінні геополітичної обстановки у світі. Не в паляниці річ”, – відповідає Пройдаков.
Що таке паляниця?
Паляниця – це не лише плескатий хліб із пшеничного борошна круглої форми, це ще й шиболет.
А шиболет – це одночасно біблійний і лінгвістичний термін, який означає характерну мовну особливість, за якою можна впізнати людину, для якої та чи інша мова не є рідною.
Згідно з сюжетом з Книги Суддів, гілеадяни, завдавши поразки своїм сусідам єфремлянам, побоювалися, що представники цього Ізраїлевого коліна змішаються з місцевим населенням і зможуть уникнути справедливого, на думку гілеадян, покарання. Тому переможці зайняли переправу через Йордан і змушували всіх, хто хотів переправитися на інший берег, вимовити фразу зі словом “шиболет” (потік). У діалекті єврейської мови, якою користувалися єфремляни, не було звуку “ш”, тому тих подорожніх, які вимовляли фразу по-єфремлянському – “сиболет”, одразу вбивали.
“І полягло на той час із єфремлян сорок і дві тисячі”, – констатує Біблія.
У роки Другої світової війни – і це зафіксований факт – радянські солдати змушували підозрілих громадян чітко вимовити слово “дорога”. Німці нібито з таким шиболетом не справлялися: вони говорили “торока”, чим зраджували своє походження.
Сьогодні поширена в Україні міська легенда стверджує, що на блокпостах Збройних сил чимало російських диверсантів були викриті саме через те, що вони не зуміли проказати “паляницю” правильно. Мовляв, навіть російськомовні українці, якщо напружаться, вимовити це слово можуть. Росіяни – нізащо.
“Секрет “паляниці” полягає в тому, що український звук “И” абсолютно відрізняється від російського. Він формується в зовсім іншій частині мовного апарату, і навіть у транскрипції позначається іншим значком. А м’який звук “Ц” – це давня відмінність української від всіх решти слов’янських мов. Коли ці два чинники накладаються одне на одне, то для людей, які не є носіями української, починаються великі проблеми”, – каже ВВС мовознавець, заступник директора Інституту мовознавства Академії наук України Олександр Скопненко.
Українська російська
Власне, за проблемами з вимовою часто можна визначити, що українська не є для мовця рідною. Ставлення до таких людей з боку україномовних українців може бути неоднозначним. Хтось віддає належне старанням мовця і допомагає йому впоратися з непокірною мовою. Для когось – це привід для жартів та глузувань.
“Хіт” таких “підколок” – це порівняти мовця з колишнім прем’єр-міністром України Миколою Азаровим. Уродженцю Калуги, який більшу частину життя провів у цілком російськомовних Москві, Тулі та Донецьку, українська давалася вкрай важко. Деякі слова та фрази, сказані експрем’єром, – та хоч ті ж “кровосісі” – українці досі згадують зі сміхом.
Втім, політиків, які мали проблеми з українською, у Києві не бракувало і без Азарова. Один з найвідоміших прикладів – колишній міністр внутрішніх справ, який довго вважався одним із наймогутніших людей України, Арсен Аваков.
Чимало коментаторів закидали йому небажання розмовляти українською. Минулого року Аваков відповів недоброзичливцям колонкою, в якій заявив, що Росія не має монополії на російську мову, а на території України сформувалася особлива версія російської, “якою ми читатимемо наших класиків, писатимемо наші книги і співатимемо наші пісні”.
Чи можна говорити про особливий варіант російської – на кшталт американської англійської, – питаю у мовознавця Олександра Скопненка.
“Відмінності російської мови, якою розмовляють в Україні, від тієї, що вживається в Білорусі або в Росії, незаперечні. Наприклад, в Україні замість російського вибухового Ґ повсюдно вживається фарингальний Г. Замість російського “что” вживається “шо”. Є специфічні лексеми: наприклад, абсолютна більшість російськомовних українців вживають слово “буряк”, і лише одиниці називають цей овоч “свекла”, – каже Скопненко.
“Але цього замало, аби стверджувати про існування окремого варіанта мови. Для цього він має бути кодифікований. Повинні з’явитися його словники. Має бути література цією мовою. Йдеться про колосальні зусилля вчених, письменників, журналістів. А головне – носії цієї мови мають усвідомити свою окремішність від мовної метрополії, розвивати саме свій варіант мови та не орієнтуватися на правила, встановлені мовознавчими установами російської академії наук”, – продовжує він.
Штучно створити та кодифікувати “українську російську”, перетворивши її на літературну мову, теж не вийде, переконаний Скопненко.
По-перше, каже він, у кожної літературної мови має бути свій центр формування. А російська у Харкові явно відрізняється від російської в Одесі чи Києві. І який варіант тоді кодифікувати?
А по-друге, продовжує він, у літературній мові не може бути десятків варіантів норми. Тобто для того, щоб говорити про наявність окремого варіанту мови, всі носії української російської – від простого робітника до письменника – повинні відмовитися від “что” на користь “шо” та від вибухового “Ґ” на користь українського “Г”. А що тоді робити з тими, хто не захоче “шокати”, питає мовознавець.
Тому, резюмує він, з наукової точки зору про жодну окрему українську російську говорити підстав немає, а більшість російськомовних жителів України використовують “розмовну російську мову з певними характерними елементами, що з’явилися внаслідок впливу на неї української мови”.
Любити Україну по-російськи
Разом з тим, серед українців завжди не бракувало людей, на думку яких ані використання української у побуті, ані вміння правильно вимовити слово “паляниця” не є самодостатніми ознаками патріотизму чи любові до України.
Донедавна одним із найбільш захопливих сюжетів українського спортивного життя (все одно на час воєнного стану проведення всіх спортивних змагань у країні призупинили) було обговорення політичної позиції багаторічного капітана футбольної збірної, легенди донецького “Шахтаря” (і санкт-петербурзького “Зеніту”) Анатолія Тимощука.
До початку війни він, уродженець Луцька, був зразком патріотизму. Це він виходив на матчі чемпіонату світу-2010 у синьо-жовтій пов’язці на волосся, виносив український прапор на поле після переможного для “Зеніту” матчу за Суперкубок УЄФА, відвідував поранених на Донбасі українських бійців.
Після вторгнення Росії в Україну Тимощук, який нині входить до тренерського штабу “Зеніту”, не робив жодних публічних заяв. І ця мовчанка в Україні чулася дуже голосно: Українська асоціація футболу позбавила його тренерської ліцензії та виключила з офіційного реєстру гравців збірної – за завдання шкоди іміджу українського футболу.
А чи не головним опонентом Тимощука у публічному просторі став ще один колишній футболіст збірної України, експівзахисник київського “Динамо” та московського “Локомотива”, уродженець Хабаровська Олександр Алієв. Це він нещодавно називав український і російський народи братніми, а зараз – записався в тероборону і регулярно з’являється у прямих включеннях українських телеканалів з автоматом Калашникова на плечі.
Випадок Алієва – непоодинокий. Чимало спостерігачів стверджують, що частка російськомовних українців у Збройних силах України є дуже високою, і це, мабуть, найкраща відповідь на одну з заявлених цілей “спецоперації”, ініційованої Володимиром Путіним: прагнення захистити права російськомовного населення.
Результати соцопитування групи “Рейтинг” від березня цього року показали, що лише 2% українців вважають, що метою вторгнення Росії був захист російськомовних громадян України.
Іван Сіяк, 41 рік, колишній копірайтер, зараз – боєць тероборони Києва:
У мене повністю російськомовна сім’я. Всі відомі мені родичі і з маминого боку, і з татового, розмовляють російською. У моєму роді були люди, які розмовляли українською, але я їх не знав.
З чотирьох до дванадцяти років я жив із батьками в Амурській області, вони будували БАМ. Звичайно, там навколо була російська мова, я повернувся до Києва одразу до сьомого класу, до української школи – ну, і вивчив українську.
У мене, здається, ніколи не було україномовної дівчини. Моя дружина, з якою ми жили 15 років, російськомовна. Мій син Нестор, йому сім, розмовляє російською. Майже всі мої друзі російськомовні. У Києві в закладах я говорю російською, навіть коли офіціанти чи продавці звертаються до мене українською, бо я знаю, що вони мене розуміють.
При цьому стаж моєї роботи журналістом, редактором, копірайтером – усе, що пов’язано з текстами – понад двадцять років, і весь цей час я писав і російською, і українською. Останнім часом дедалі частіше українською, і це ніколи не було проблемою. Часто я навіть не можу згадати, якою мовою я робив той чи інший проєкт. Мови у мене абсолютно взаємозамінні, хоча моя російська, звичайно, краща, бо я нею постійно користуюся.
На війну я пішов добровольцем. Формально я солдат батальйону тероборони, фактично – тренер з евакуації поранених у центрі, де навчають солдатів та поліцейських навичок тактичної медицини.
До медичного підрозділу потрапив випадково – пішов у військкомат зі знайомим хірургом. Його відірвали з руками, я йшов “у комплекті”. Навчився всього, чим я тут займаюсь, вже тут, на місці.
Зараз свої заняття у тренінговому центрі я веду українською, хоча більшість солдатів, яких я навчаю, спілкуються між собою російською. Але я почуваюся представником ЗСУ і тому розмовляю державною мовою. Якщо військовослужбовці запитують у мене про щось російською, відповідаю російською, звісно.
Російська мова – це для мене просто система отримання та передачі інформації голосом. Я не будую своєї ідентичності на російській мові – я політично українець, який має право в приватному житті користуватися тією системою передачі інформації, яка є для нього зручною.
Я згоден з тим, що українська мова має бути єдиною державною. Але при цьому вважаю, що багато положень чинного мовного законодавства є несправедливими щодо мовних меншин, до яких я себе відношу. Я вважаю, наприклад, що неможливість відкрити приватну школу чи садок, де заняття будуть російською, – це неправильно, і це утискає права російськомовних.
Ще з 2014 року я постійно сперечався з людьми, які вважають, що це російськомовні винні в тому, що Путін напав на Україну, бо нібито йому потрібен був привід – захист нас від утисків. Я втомився це робити і сподіваюся, що цю тему буде закрито, оскільки для війни-2022 були використані інші, але такі самі безглузді приводи – необхідність нас денацифікувати чи демілітаризувати.
А руйнування російською армією головних російськомовних регіонів України показує, що про жодний реальний захист російськомовних не йдеться, і треба менше звертати уваги на те, що пи???ть Володимир Путін.
Нав’язувати будь-які рішення щодо мови у майбутньому своєму синові я не збираюся. У нього, напевно, буде краще українська, ніж у мене: він три роки провів в україномовному садку, тепер два класи провчився в українській школі.
Зараз він у Франції. Якщо все буде погано, можливо, французька стане його рідною мовою. Якщо ми переможемо, я буду живим, і вони зможуть повернутися, то дуже вірогідно, що через піднесення патріотичних настроїв в Україні з часом він захоче перейти на українську мову.
Я розумію, що становище російської мови в Україні після цієї війни погіршиться. Говорити нею в певних ситуаціях стане незручно, непристойно, негарно. Зросте ворожість до російськомовних – сто відсотків.
Сам я у приватному житті, у побуті на українську переходити не збираюся. Вважаю, що це моя особиста справа, я хочу чинити так, як вважаю за потрібне, і не вважаю, що використання російської мови робить мене гіршим громадянином України.
Яке майбутнє чекає на російську мову в Україні? Соціолог Олексій Антипович впевнено говорить про “надзвичайно швидку, карколомну українізацію України”.
“Мовне питання в Україні, за великим рахунком, було вирішене втечею Януковича та путінською агресією у 2014 році”, – каже він, маючи на увазі, що саме тоді було дано старт незворотним тенденціям підвищення популярності української мови та зростання кількості прихильників її статусу як єдиної державної.
“Війна просто прискорила цей процес українізації. Я не знаю, скільки років у соціологічному сенсі втиснулося в ці півтора місяця”, – каже Антипович.
А найкращою відповіддю на мовне питання у сучасній Україні можуть бути інші цифри з дослідження його групи. Лише 12% українців вважають, що мовне питання є серйозною проблемою, яка загрожує внутрішній безпеці та миру в Україні. 67% – (більшість у всіх вікових, географічних та мовних групах респондентів) переконані, що між україномовними та російськомовними громадянами України жодних проблем не існує.
