«Давайте вже після війни»: чому відмовка має канути в лету та навіщо демонтовувати об’єкти, де є відвертий совок

В Україні набирає обертів процес дерусифікації: перейменовують вулиці і демонтовують пам’ятники росіянам з таким азартом, як у 2014-2015 роках. Закон про декомунізацію діє вже сім років, але у нас досі є вулиці Маркса, Енгельса, Щорса і Чапаєва. Українських героїв, загиблих у війні з росією, ховають поряд із пам’ятниками радянських солдатів. А ордени із серпами та молотами є чи не в кожному селі. 

Якщо збережеться теперішня динаміка, то захід України перейменує все за два-три місяці, центр – до кінця року, а схід – за рік-півтора. Такий прогноз дає Вадим Поздняков. Він очолює громадську організацію “Декомунізація. Україна”, яка допомогає громадам організувати перейменування, – пише Локальна історія. 

Вадим розповів, що робити, якщо у вашому місті досі стоїть совєцьке непорозуміння, як ініціювати процес перейменування чи знесення пам’ятника і скільки ще роботи попереду.

“Давайте вже після війни”

Декомунізація, яка відбулася в Україні впродовж минулих років – це частина більшого процесу дерусифікації. Дуже часто ми не могли домогтися демонтажу російських маркерів. Місцеві владці ставали за них горою, мовляв, це ж хороші росіяни, навіщо їх чіпати. Тому на початок широкомасштабного вторгнення ще залишалася велика кількість пам’ятників комуністичних недобитків.

За останні три місяці демонтували шість чи сім пам’ятників Пушкіну. Позбулися пам’ятника Дружби народів з росією під аркою у Києві. На ньому був герб СРСР, тож це можна трактувати саме як декомунізацію. За перші одинадцять діб травня забрали загалом вже майже 60 об’єктів. 

Перейменування вулиць російським діячам стартувало лише у кількох великих громадах. У більшості цей процес лише розгортається. І я радий, що він не надто швидкий. Бо вже так було, що деякі громади перейменували все за тиждень, а потім почалися сварки, чому ніхто нікого не запитав на чию честь перейменовувати, яку саме вулицю і так далі. У тилових регіонах з цим можна не спішити. Виділити кілька місяців, але зробити все фахово і якісно, щоб нові назви залишилися і через сто років.

Зараз велика кількість громад ініціює перейменування вулиць чи скидання пам’ятників. Ми навіть за ними не встигаємо. У деяких процес ініціюємо ми, а вони активно підхоплюють і реалізують. Та, на жаль, є громади, які кажуть: “Після війни”. Наприклад, у Житомирі, Полтаві та Харкові, які вважають, що зараз перейменування “не на часі”. Однак у більшості процес зарухався і ми його дотиснемо.

Навіть сьогодні, за кілька хвилин до нашої розмови, на Закарпатті знесли пам’ятник Ватутіну. Уявіть – пам’ятник Ватутіну на Закарпатті простояв так довго! Найближчими днями хочемо організувати на Закарпатті демонтаж пам’ятника Чапаєву . Напевно, він проїжджав своєю тачанкою між Ужгородом і Мукачевим й місцеві вирішили його вшанувати.

Це, звісно, сарказм. Ще одне дебеле погруддя Ватутіну є за 20 чи 30 кілометрів від Луцька. Здавалося б, от як так? Але воно там стоїть. Зараз важливо очистити насамперед західні регіони. Потім перейдемо на центральні, а згодом і на східні.

Багато вулиць з прізвищами комуністів чи росіян залишилося на Буковині. Чернівецька область – дуже неоднорідний регіон, там великий вплив має московська церква. Тому залишається ностальгія за радянськими мотивами. Хоча у районах, де вплив московського патріархату не такий потужний, як-от в гуцульській частині Буковини, цього менше. 

Недавно голова Чернівецького району відписав нам, що дерусифікація у них “не на часі”. Та головне, що зарухалася чернівецька міська громада. Бо проблема Буковини дуже серйозна – на цей найменший регіон України припадає просто неймовірна кількість вулиць, які треба перейменовувати. Ми зараз намагаємося все робити через обласні адміністрації. Щоб вони самі розсилали на місця завдання про перейменування. Так є більша ймовірність, що дослухаються.

В Україні досі є вулиці Маркса, Енгельса, Чапаєва і Щорса

Є області, у яких департаменти культури самі звертаються до громад, щоб ті за нашими списками перейменовували вулиці.

Були випадки, коли громади спочатку відмовлялися, а через тиждень писали, що вже почали обговорення щодо нових назв. Очевидно, що їм подзвонили з департаменту культури і дали легенький копнячок, що іноді дуже пришвидшує процеси.

За масштабом перейменувань зараз процес нагадує 2015-2016 роки. Лише впродовж наступного місяця в Україні планують перейменувати не менше як 3-4 тисячі вулиць. Це неймовірне число. Воно могло б бути більшим, але ми (тултіп: ГО “Декомунізація. Україна”) просто фізично не можемо опрацювати ту кількість звернень, які нам надходять. Це шалений обсяг роботи. 

Старих назв вулиць так багато, бо, на жаль, в деяких регіонах ігнорували декомунізацію. У Хмельницькій та Вінницькій областях досі є вулиці Терешкова, Щорса, Чапаєва, навіть трапляються Маркса та Енгельса.

Я розумію працівників Українського інституту національної пам’яті, які цим займалися. Такий масштаб робіт неможливо проконтролювати за короткий час. Тому тепер доводиться підчищати.

На Галичині взялися за радянських солдатів

Процес скидання совєцького і російського спадку найуспішніше відбувається на Галичині. Кількість вулиць, назви яких необхідно змінити, у Тернопільській, Івано-Франківській і Львівській областях є меншою, ніж в одній Волинській чи Рівненській області, – близько 850. 

Зараз на заході України перейменовують останні вулиці і беруться за демонтаж пам’ятників радянським солдатам. З початком повномасштабної війни вони спричинили хвилю обурення. Бо майже біля кожного Меморіалу Небесній Сотні чи загиблим хлопцям в російсько-українській війні стоять радянські солдати. 

На кладовищі у Стрию нещодавно демонтували пам’ятник військовому Червоної армії. Люди обурилися, бо поруч ховають загиблих воїнів України. Але така десолдатизація відбувається лише по Галичині. Поки що вона не переходить межу по Збручу.

Є монументи з солдатом і прізвищами загиблих. У таких – солдата забирають і залишають лише монумент з прізвищами. У деяких громадах їх переносять на цвинтарі. Як, наприклад, у Мукачеві. Там, до речі, не було боїв під час Другої світової, тому совіти, щоб промаркувати простір, просто поховали біля ратуші своїх солдат. Радянська влада часто так діяла – в центрі ледь не кожного міста робила могили. Розуміємо навіщо. Я завжди вважав, що правильно переносити такі меморіали на цвинтарі, щоб 8 травня люди могли приносити туди квіти. Бо ніхто не забороняє вшанувати їхню пам’ять, але на кладовищі.

Щоб запустити процес перейменування потрібне звернення від шанованих в громаді людей (місцевої ветеранської організації, письменників, поетів, журналістів, вчителів, тих, кого вважають місцевою елітою) з проханням прибрати символи радянського мілітаризму. Якщо є таке звернення, то дуже часто, навіть коли влада і не має великого бажання провести декомунізацію, то все одно береться за справу. 

Але це не стосується міст на сході. Там панує особлива патерналістська культура, і хоч вся інтелігенція міста вимагатиме, як у Харкові з Жуковим було, влада зробить по-своєму. Так поки що працює на сході. Але в центральних і західних регіонах, якщо люди звертаються, то їх слухають.

Є також урядова гаряча лінія 1545. Доволі дієва, сам користуюся. Через неї кожен громадянин може подати звернення щодо перейменування вулиці чи знесення пам’ятника. 

Чи не в кожному селі на Сумщині досі є пам’ятник з серпом і молотом

Точної кількості, скільки ще вулиць в Україні потребують перейменування – ще немає. Порахувати неможливо через тимчасово окуповані території. З Кримом, Донецькою і Луганською областями – це шалені цифри. На підконтрольних Україні територіях Донбасу, де не ведуться жорсткі бойові дії, це близько 20 тисяч вулиць.

У Криму, який все одно повернеться під українську юрисдикцію, лише Ленінів – десь двісті. Українських чи кримськотатарських назв зараз там годі шукати. Потім доведеться змінювати 95% топоніміки.

Щодо демонтажу пам’ятних об’єктів. В Україні досі є близько 3 тисяч меморіалів із орденами, на яких зображені серп та молот. Один із них на початку травня демонтували у селі за 50 кілометрів від Івано-Франківська. На Сумщині макетів радянських орденів є близько 800. Тобто у центрі кожного села досі є серп і молот. 

Вони залишилися через виняток у декомунізаційному законі, який дозволяє не чіпати ці радянські меморіали. Формально закон не розповсюджується на оригінали нагород, але всі сприймають як нерозповсюдження і на макети нагород. Навіть у Луцьку нещодавно демонтували орден зі Сталіним і Леніним.

Крім того, на меморіалах, які присвячені Другій світовій війні, потрібно змінювати цифри з 1941 на 1939 рік. Їх в Україні – кілька десятків тисяч, а змінили лише на кількох десятках меморіалів. Це шалений об’єм роботи і він потребує централізованого підходу. На жаль, поки що всі ці меморіали – це головний радянський і російський маркер на нашій землі. Цю символіку треба прибирати і ставити там українську. Якщо зі старими меморіалами загалом ще варто думати, як їх правильно вписати у сучасний контекст, то всі серпи і молоти треба просто знімати.

Не зносили через директора колгоспу

Мене дуже здивувала одна історія з Полтавщини. Під час періоду основної декомунізації у 2015-2016 році близько 15 полтавських громад відзвітували, що згідно законодавства демонтували радянські пам’ятники. Але виявилося, що просто зняли табличку з інформацією, а самий пам’ятник залишили. Казали потім: це пам’ятник не петровському, а невідомо кому. Скоріш за все це була підказка когось з місцевих комуністів. Згодом ми почали перевірку і побачили, що близько 15 пам’ятників спокійно простояли до 2021 року. Жодного з них, наскільки пам’ятаю, вже немає, але цікава сама історія – як хитро вони все зробили.

В одному з тих полтавських сіл, як мені потім розказали, донедавна був живий директор колгоспу імені Петровського і його не хотіли образити, зносячи пам’ятник Петровському. Знесли аж коли той помер. При тім, що голова села є ветераном російсько-української війни, брав участь у бойових діях. Не демонтував радянського пам’ятника, щоб не образити колишнього голову колгоспу… Такий локальний ідіотизм.

Є чимало громад, міські голови яких є цілком проукраїнськими, допомагають армії, але водночас відмовлялися зносити пам’ятники відвертим покидькам. На жаль, бажання сподобатися бабусям і власна ностальгія утворює кашу в головах. Сподіваюся, що зараз такого буде вже значно менше. Треба проводити масштабну просвітницьку роботу.

Повільніше, але якісніше

Якщо збережеться теперішня динаміка, то захід України перейменує все за два-три місяці, центр – до кінця року, а схід – за рік-півтора. Але важливо не бігти поперед батька в пекло, бо можна вулиці перейменувати криво, демонтувати те, що демонтовувати не варто і не демонтувати те, що обов’язково треба було. Прибирати російські маркери необхідно грамотно. Тим більше, що зараз Інститут національної пам’яті не функціонує нормально, половина їхніх працівників воює. А УІНП важливий, бо має надавати фахові роз’яснення, що і чому треба міняти.

Я зараз теж фізично не встигаю відповідати на всі листи, які приходять. Щодня до мене звертаються десятки людей. Тому якнайшвидше треба демонтовувати об’єкти, де є відвертий совок, з рештою – не спішити.

Вважаю, що коли роблять десять вулиць “Героїв” – “Героїв Бучі”, “Героїв Гостомеля”, “Героїв Харкова” – то це звучить так собі і викликатиме хіба плутанину. Потім частину з них доведеться ще раз перейменовувати. Так, можна зробити вулиці Маріупольська, Гостомельська чи Харківська, але знову ж – якщо є простір, куди їх можна вписати. 

Не варто забувати і про місцевих героїв: громадських, політичних, військових. По всій Україні є така проблема, що низка діячів, які давно мали б бути вшановані у пам’ятниках, часто не мають навіть меморіальних дошок. УІНП розробляє програму з рекомендаціями щодо вшанування по кожній області і громаді. 

Крім того, пам’ятники мають виглядати не совково, а сучасно і фахово, щоб замість штампованого Пушкіна не ставити штампованого Бандеру чи Шевченка. Треба зробити все так, щоб через кількадесят років не треба було переробляти. Нехай процес дерусифікації відбувається довше, але якісно.