Чорнобильська зона відчуження сьогодні: «пікнік на узбіччі» для сталкерів, місце паломництва туристів та перемога природи над людиною

Ліс, дерева і ось посеред лісу на мить з’явилася і зникла стара хатина, наскрізь проросла деревами. Цей моторошний вид передмістя Прип’яті заворожує. Зупинятися, щоб роздивитися усе це, не варто, розповідає гід, адже по праву сторону – бурий ліс. Хоч сьогодні в нього зовсім інше забарвлення, але навіть дерева, які падають обабіч дороги тут прибирають, з острахом. Радіація дуже висока. Саме тут випала хмара радіоактивного пилу і пішла далі туди, куди дув вітер.

Місце призначення – Прип’ять.

Покинуте людьми місто, яке не пожалкував «мирний атом». Відеохроніка 1986-го року заставляє відчути захребетну слабкість та зупиняє подих. Проте навіть ті кадри не дадуть такого ефекту, як присутність. Людина завжди хоче побачити все на власні очі. І вже ніколи не буде такою, як раніше.

За радянських часів місто Прип’ять вважалося одним із найсучасніших в Україні. Проте тут не живе ніхто ось уже 33 роки. Все змінилося весняного дня, коли страшна таємниця відкрилася людству. Розпочали евакуацію поспіхом. Людям говорили брати найголовніші з речей. Переконували, що вони повернуться. Вже скоро. Тільки трохи перечекати…

Перших із перших, хто працював над ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, хоронили на глибині 8-ми метрів. Зверху труни заливали бетоном, бо від тіл випромінювалася радіація.

26-го квітня 1986-го року о 01:23 ночі серія вибухів зруйнувала четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. Невдале випробування реактора вилилося в катастрофу. Повністю ліквідувати пожежу вдалося лише 10-го травня.

33 роки для розпаду урану – це взагалі ніщо, а для людини це ціле покоління з новими поглядами, яке не застало трагедії.

У січні 2011-го року Прип’ять відкрили для туристів. З того часу їх тут побувало сотні тисяч. Зону відчуження варто відвідати для того, щоб не забувати про те, що життя людства дуже крихке і потрібно цінувати мир та бути обережним, щоб не забувати про подвиг героїв, які ціною власного життя ступили на шлях нерівної боротьби, знаючи свою долю.

Чорнобильська зона відчуження стає найпопулярнішим місцем паломництва серед іноземних туристів, які відвідують Україну. Тепер Прип’ять – це зовсім не безлюдне місто. Нашій делегаії передували, а також наступали на п’ята, кілька груп англомовних туристів.

Туристи приїздять сюди з різними цілями. Дехто насправді хотів потрапити сюди роками. На очах бувають сльози, які не можуть стримати, розповідає гід. Бувають і такі, найчастіше це молодь, що відкривають рота від захоплення, коли бачать показники дозиметра, який наполегливо пищить біля металевих конструкцій знаменитого чортового колеса.

Потрапити в зону відчуження можуть тільки особи, яким виповнилося 18 років і які можуть взяти відповідальність за своє життя і здоров’я, підписати відповідні документи.

Потрапляємо на територію зони відчуження через чоловне КП Дитятки. Кожному видають по трекеру-накопичувачу, який «збирає» радіацію. При виході з зони треба пройти контроль. Перевіряють і транспортні засоби, щоб бува візитери не прихопили з собою чогось радіоактивного.

Кількість туристів, які легально відвідують Чорнобильску зону відчуження – це десятки тисяч людей в рік. Найбільшу цікавість у лних викликає покинуте місто Прип’ять, а також колишній секретний радянський об’єкт «РЛС «Дуга» або «Чорнобиль-2».

На картах об’єкту під такою назвою немає. І це не дивно. Тому що це секретний радянський військовий об’єкт, який обслуговувався більше 1 тисячею військових. Свідоцтво Холодної війни між СРСР та Заходом.

Навіть за півкілометра від «Дуги» чути, як крізь металеві конструкції проходить, завиваючи, вітер. Нагору туристам лізти заборонено – невідомо чи витримає конструкція.

Гуляє вітер і в Прип’яті. Свище, проходячи між високими будинками по просторих вулицях покинутого міста. Скриплять дерева. Такого звику не почуєш у інших містах.

Вже ближче до центру звідусіль чути розмови гідів. Мимоволі все відстаю від своєї групи, тому що не встигаю назнімати кадрів. Бачу на собі запитальні погляди інших груп туристів, адже тут по одному не ходять. Своїм поглядом помічаю двох осіб в одязі стилю мілітарі. Посміхаються, підходять.

«Where are you from?», – запитують хлопці, думаючи, що я відбилася від групи англомовних туристів. «Хлопці, я з України», – відповідаю. Вони починають посміхатися. Запитую: «сталкери?». Кивають головами, що так. З радістю розповідають про свої пригоди, а також про те, що ідуть «здаватися».

В руках один тримає штатив для зйомки фото чи відео. Хлопці чемні. Порозмовляла б довше, але вже і так згубила з виду свою групу. Довелося наздоганяти і прощатися.

Сталкери є різні. Одні йдуть наприкінці «здаватися», як мої нові знайомі, а інші гребуть руками в пакети пісок, яким збивали радіацію з машин, котрі проводили першу зачистку. Забирають його з собою з невідомими цілями, виносять з зони відчуження.

Місце горя багатьох для них – це «пікнік на узбіччі», проте без артефактів, які виконують бажання, а з новими враженнями, від яких холод по шкірі.

Природа у зоні відчуження відновлюється. Дорогою до Прип’яті побачили в полі цілий табун коней Пржевальського. А двоє навіть стояли біля дороги, в 20 метрах від автомобіля. Такі тварини в зоні – не рідкість, говорить гід. Часто зустрічають лисиць і навіть лосів. Природа відновлюється. І це відбувається набагато швидше без впливу людини.

Багатоповерхівкам Прип’яті не простояти довше, ніж сотню років. Природа переможе, поверне усе на свої місця.

І вже тоді, відбудовуючи усе або, якщо відбудовуватимемо усе, то варто не забувати, що до природи потрібно ставитися ласкавіше та обережніше. Тому що підкорити собі її людині неможливо.

Катерина Музичук