«Не впевнений, що виживу, виживе той, хто має щастя»: спогади про загиблого Героя з Володимира Павла Марчака

Солдат – водій 14 ОМБР імені князя Романа Великого Павло Марчак з Володимира загинув 15-го травня внаслідок ворожого артобстрілу на Харківщині. Його бойовий шлях виявився коротким, але упродовж цього часу він встиг проявити свою мужність у боях за Україну.

Ірина, дружина Павла, поділилася спогадами про знайомство з ним, подружнє життя, від’їзд коханого на війну та звістку про загибель чоловіка, пише ВСН.

Щоб бути ближче до коханої, переїхав у місто

Павло Марчак народився і виріс у селі Червоний Хрест Зимнівської громади. Після школи вступив у ВПУ, по закінченню якого встиг попрацювати у колгоспі, а потім був призваний на строкову службу. Після демобілізації сів за кермо бензовоза, а згодом влаштувався в одне з комунальних підприємств. Передувало цьому знайомство з майбутньою дружиною Іриною, яка на вихідні приїжджала у сусіднє село Селець до бабусі.

«Того дня було свято, і я зі старшою сестрою пішла до клубу. Вже там познайомилася з місцевою молоддю, серед якої був і Павло. Він тоді тільки демобілізувався. Відразу після знайомства не став приховувати, що подобаюсь йому, а потім обмовився, що буду його дружиною. Мене розсмішила його впевненість, та й серйозно не сприймала залицяння, бо ж була ще школяркою. Але в глибині душі стало приємно, що на мене поклав око старший хлопець», – пригадала дружина Павла, Ірина.

Павло був наполегливим, і не відходив від Ірини, коли та приїздила до бабусі. А коли у випускному класі вона збиралася на екзамен, приїхав по неї, щоб відвезти. Батьки не одразу сприйняли цю ситуацію, вважали, що доньці ще рано думати про стосунки, спочатку потрібно здобути освіту. Хоча хлопець їм сподобався.

Згодом Ірина вступила до місцевого ВПУ на швачку. Щоб бути ближче до коханої, Павло переїхав до міста та винайняв квартиру, влаштувався на роботу. Їхні зустрічі стали частішими. Та що там казати, він щодня приходив до неї. А одного дня зробив пропозицію руки та серця. У шлюбі народилося двійко діточок – син, а за кілька років донька.

«Я ніколи не думала, що бувають такі чоловіки. Кажу це без перебільшення. Павло умів і любив робити все по дому. За що б не брався, все виходило. Він власноруч перетворив стару хату на добротний будинок. Навіть більше, усі внутрішні роботи виконав сам. Не хотів нікого наймати. Та найбільше полюбляв готувати. Вже потім зізнався, що хотів вивчитись на кухаря, але переймався, що з нього глузуватимуть, бо ж це, швидше, жіноча робота. Потім шкодував, що не вступив до училища.

Його коронною стравою були вареники. Він навіть мене не підпускав до них, жартував, що я нігтями все зіпсую. Це захоплення передалося й дітям – сину Олегу та донечці Ользі. А ще умів вишивати. Перед тим, як мав піти на війну, вишивав рушника на Великдень бісером. Не встиг завершити. Закінчувати довелося мені, попри те, що я не вміла. Через те виходило не так гарно, як у нього. Але він щиро радів, коли я показала завершену роботу по відеозв’язку».

«Я шию, а він поруч вишиває»

Ірина є професійною швачкою, через що немало людей звертається до неї з різними потребами. Серед клієнтів чимало військовослужбовців, яким Ірина ремонтує одяг. Зізнається, інколи доводиться відкладати інші замовлення задля цього, а деколи й до пізньої ночі працювати, бо хлопці та дівчата у формі – на першому місці.

Павло працював на різних роботах, зокрема на меблевому підприємстві, а також водієм маршрутки. Та здебільшого їздив на заробітки, бо ж потрібно було і хату зводити, і дітей на ноги ставити. Ірина розповідає, вони з Павлом завжди усе робили разом. На заробітки – разом, готували разом, вона шиє – він поруч вишиває. Навіть коли добудовували хату і він самотужки клав блоки, кликав її, щоб вона просто була поруч.

«Напередодні його мобілізації мені запропонували підробіток у Польщі. Гроші були потрібні, бо ж потрібно було завершити роботи у будинку. Обговоривши це питання з чоловіком, вирішила поїхати на кілька тижнів. За кілька днів він повідомив, що отримав повістку. Я збиралася повертатися додому, але чоловік наполіг на тому, щоб допрацювала, аби були кошти на прожиття, поки він почне отримувати зарплатню. І додав, що все одно є на навчаннях, і їх не відпускають.

Я потім шкодувала, що не поїхала, хоча й повернулася раніше. Якраз того дня їх готували до відправки на фронт. Ми бачились лише годину. Проводжати себе не дозволив. Знав, що це буде боляче для обох. Тоді я обійняла коханого востаннє».

Після того, як Роман не дав впасти Павлові з мосту, між ними зав’язалася міцна чоловіча дружба

Павло Марчак був призваний на військову службу 4-го лютого 2023 року, а за три тижні вже був на фронті. В одному з боїв отримав поранення у ногу, але до шпиталю не поїхав, навіть попри те, що рана почала гнити. Як міг, лікувався на місці, міняючи хлопців на позиціях. Інколи за нього ходив побратим – Роман, з котрим потоваришував після того, як той майже врятував йому життя.

Якось під час виконання бойового завдання, вони переходили підвісний міст. Була ніч, до того ж місцевість незнайома. Павло ненароком оступився, і ледь не полетів униз, у прірву. Ще б секунда, і невідомо, чи б залишився живим. Тієї миті хтось підхопив його за бронежилет, і витягнув. Це був невисокого зросту худорлявий молодий чоловік. Потім Павло дивувався, як йому вдалося втримати його, такого кремезного. З того часу між ними зав’язалася міцна чоловіча дружба.

«Павло телефонував як тільки випадала можливість. Жартуючи, розповідав, що отримав «двокімнатну квартиру», у якій тепер живе з побратимом. Так він називав окоп. Завжди попереджував, коли вирушав на завдання, бо тоді вимикав зв’язок. Про те, що коїться ТАМ, не розповідав. Лише одного разу обмовився, що багато хлопців не повертаються з позицій, і забрати неможливо через обстріли. «Ти навіть не уявляєш, що я тут надивився, – сказав він тоді. – Однієї ночі снайпер вісьмох побратимів зняв. А якогось дня з десяти повернулося двоє. Я вже не кажу про розірвані уламками тіла, які доводиться витягати», – пригадала розмову з чоловіком Ірина.

Розмовляючи з Павлом, інколи Ірині доводилось говорити з його побратимами. У той час він ішов готувати, а телефон давав хлопцям. Жінка зазначає, що їм дуже бракує живого спілкування з людьми, котрі знаходяться на мирній території. Правильніше, бракує підтримки збоку. Бо є такі чоловіки, у яких немає з ким порадитись та кому вилити душу. Тому інколи вона ставала тією людиною, яка просто слухала їх і знаходила слова підтримки. Жінка каже, що для військових дуже важливо виговоритись, їх потрібно просто їх слухати й не перебивати.

Передчуваючи загибель, перед останнім виїздом на позиції, зателефонував рідним, щоб сказати, як він їх любить

Того суботнього травневого дня Ірина востаннє розмовляла з чоловіком. А в понеділок його не стало. Про загибель повідомили представники ТЦК та СП (військкомату), завітавши до неї на роботу. Далі вона нічого не пам’ятала. Колеги не відпустили додому, розуміли, що не можна залишати наодинці з бідою. Про те, як сказати про смерть батька дітям, не знала. Та донька Ольга дізналася про це випадково. Тоді вона якраз перебувала у двоюрідної сестри, до якої подзвонила її матір, тітки Ольги, щоб розповісти про трагедію. На телефоні був увімкнений гучномовець, і Ольга почула жахливу новину.

Син проживає та навчається в іншому місті. Про смерть тата дізнався, бувши на роботі. Спочатку не повірив, і сказав, що нещодавно розмовляв з ним. Але реальність виявилась іншою.

«Перед тим, як піти на позиції востаннє, ми розмовляли з ним, і тоді він сказав: «Щоб не сталося, я хочу, щоб ти пам’ятала, що дуже люблю тебе і наших дітей, і зроблю все, щоб ви не бачили цього пекла». Мене його слова налякали, і я кажу: «Що ти таке говориш? Що має статися? Ти ж казав, що там все добре?» На що він відповів, що знає, що говорить, і додав, що там нічого доброго немає, і також зізнався, що тієї ночі половина хлопців не повернулися із завдання, і тепер ті, хто лишився в живих, мають тримати оборону.

«Не впевнений, що виживу, виживе той, хто має щастя», – були його слова. Передчуваючи загибель, того ж дня зателефонував дітям та мамі, ніби попрощався», – каже Ірина.

Побратим, котрий витягнув Павла, боявся розмови з Іриною, бо не знав, що їй говорити

Павла привезли о другій ночі. Ірина не стала чекати до ранку, і поїхала на упізнання. Процедура відбувалася важко, насамперед через те, що тіло було дуже понівеченим. У ньому важко було упізнати її Павлика. Що було далі, вона мало пам’ятає. Бо крім труни нічого і нікого не бачила. Лише кілька разів підіймала очі, і зауважила, що провести його в останню путь прийшло дуже багато людей.

Упродовж кількох тижнів Ірина перебувала між двома світами, і жила ніби в тумані. Згодом стала приходити до тями, і їй захотілося поговорити з кимось із хлопців, які були з Павлом. У соцмережах знайшла сторінку Романа і написала йому. Вранці він зателефонував. Не приховував, що дуже боявся цієї розмови, бо не знав, що буде питати. А також був невпевнений, чи жінка знає про загибель Павла, або чи привезли його. Та коли розговорилися, розповів, що він перший виявив його, і виніс на собі. Зізнався, тіло було майже розірване на шматки вибуховою хвилею, єдине, що тримало його вкупі – одяг.

«За 15 хвилин до нашого виходу, розпочався артобстріл. І коли затих, ми змогли дістатися позицій. Павла побачив першим. Він ніби присів, біля нього лежала запальничка. Ймовірно збирався запалити цигарку. Не встиг. Поруч лежав ще один побратим. Лише коли стемніло, ми змогли витягнути їх. Інших хлопців через шалені обстріли витягнути не вдалося. Вони так і лишились лежати на полі, присипані землею. На жаль».

Ірина розповідає, у перші місяці після загибелі Павло часто снився їй. Він був ніби поруч, але між ними завжди була величезна прірва, через яку вони не могли переступити. І щоразу, прощаючись, казав, що йому треба йти. Після смерті Павла жінку підтримують його друзі, які не покинули її наодинці з горем. Телефонують, допомагають за потреби.

Жінка зізнається, перед загибеллю чоловік, ніби щось передчуваючи, намагався навчити, наприклад, як відкачувати воду у підвалі у разі підтоплення. Вона тоді щиро дивувалася, вважаючи, що їй це не потрібно, адже є він. Але Павло наполягав, щоб вона знала і вміла це робити. Тепер навички згодились.

«Дуже важко без нього. Адже понад двадцять літ ми були завжди разом, і майже ніколи не розлучалися. Він був моєю опорою, моїм всесвітом. Комусь це видасться дивним і неправдоподібним, але так воно було. Інколи здавалося, що він кохає мене більше ніж я його, хоча моє кохання до нього було безмежним. Я ніколи жодного разу не пошкодувала, що обрала його. Він був чоловіком мого життя, ним і залишиться назавжди».

Поховали воїна на Федорівському кладовищі. До свого 48-річчя він не дожив два місяці. Крім дружини та дітей у нього залишилась матір та брат.

Авторка Жанна Білоцька