Володимирчанин Олександр Савюк з початком повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт. Спочатку служив у складі батальйону місцевої територіальної оборони, потім у 101 ОБрТрО на посаді стрільця кулеметника розвідника виконував бойові завдання на Сумщині. 

Загинув 6-го березня 2023 року у селі Привілля Донецької області. Про це пише ВСН.

«Я йду на війну не заради грошей»

Олександр Савюк вперше став на захист України у 2014. На війну пішов добровольцем з Майдану, де разом з однодумцями, серед яких шестеро володимирчан, пліч-о-пліч відстоював незалежність країни. З 2014 по 2015 роки брав участь у боях за визволення Луганщини у складі добровольчого батальйону «Торнадо». Тоді ні про статус УБД, якого й досі не має, ні про заробітну плату навіть не думав. Просто виконував свій чоловічий обов’язок – захищав рідну землю від ворога.

«Я йду не заради грошей», – пояснював він тоді мамі Надії Іванівні. А коли російські війська здійснили повномасштабне вторгнення, у перший день був у військкоматі.

Олександр з двійнят. З братом Дмитром народилися 17-го червня 1988 року. Навчалися у ЗОШ №3. Після закінчення школи Сашко вступив до місцевого ВПУ на автослюсаря. У них є ще старший брат Едуард.

«Так склалося, з усіх трьох братів ніхто не служив, хоча кожен призивався до війська на строкову службу. До того ж не по одному разу. Єдиний, хто у родині мав військовий досвід – батько, котрий помер у 2013 році. У 1985-1986 рр був учасником бойових дій в Афганістані, пішов добровольцем. А з початком російсько-української війни досвід набув і Сашко», – розповідає Дмитро.

Повертаючись з відпустки, попрощався з рідними назавжди

24-го лютого, після того, як російська авіація обстріляла міста України, а колони ворожої бронетехніки прорвали кордон, Олександр одним із перших переступив поріг військкомату. А вже за день прийшов туди з речами. Спочатку служив у 100 ОБрТрО. Але рвався на фронт, тому писав рапорти, у яких просив перевести його у бойові частини. У липні вже був на Сумщині у складі 101 ОБрТрО.

«Телефонував двічі на день по скайпу. Я не дуже любила відеозв’язок, і казала йому про це, але він пояснював, що хоче бачити мене. Де, і які завдання виконував, не говорив. Завжди запевняв, що все добре, та просив не хвилюватися. І я чомусь була впевнена, що з ним нічого поганого не станеться.

Бо він у нас щасливчиком вважався. Так, на Майдані згорів намет з усіма його речами, але він не постраждав. Уцілів під час запеклих боїв на Донбасі у 2014. Тож коли прийшла страшна звістка про загибель, відмовлялася вірити», – ділиться спогадами про сина Надія Іванівна.

У листопаді Олександр приходив у відпустку на 10 днів. Перебуваючи вдома, майже щодня дарував мамі квіти. А коли їхав на фронт, сказав, що відчуває, що додому більше не повернеться. Так і трапилось. 28-го лютого зателефонував та повідомив, що їх перекидають на Бахмут. Перед тим рідні відправили йому посилку, яку не встиг отримати. А за кілька днів його не стало. Прощалися із ним на подвір’ї будинку. Вийшло так, як говорив, – додому не повернувся.

Про загибель сина та брата дізналися через «сарафанне радіо»

6-го березня Олександр Савюк разом із побратимами вирушив у розвідку. На одному з напрямків помітив ворожий дрон. Він ще встиг попередити хлопців, як розпочався обстріл, в результаті якого отримав поранення, несумісне з життям. Серед усіх воїнів тоді загинув лише він, деяких було поранено. Побратимам вдалося забрати тіло одразу, за що рідні щиро вдячні їм.

Наступного дня Володимир сколихнула страшна звістка. Оскільки офіційного підтвердження про загибель не було, родина до останнього сподівалася, що це неправда. Але «сарафанне радіо» не замовкало, стали телефонувати знайомі, друзі, цікавитись чи це є правдою, висловлювати співчуття. У п’ятницю, 10 березня, військкомат підтвердив смерть воїна. А вже наступного дня близько 22-ї години його тіло на щиті доставили до моргу.

«Минуло кілька місяців, але й досі не віриться, що сина немає. Щоразу, гортаючи сімейний фотоальбом, повертаюсь у минуле, у якому всі були живі та збиралися за великим столом. Відтоді все змінилося. Спочатку помер чоловік, а тепер війна забрала дитину.

Від дня смерті ні разу мені не снився, а от до моєї мами часто приходить у снах. В одному з них вона побачила його на площі Героїв, і покликала додому. Та він сказав, що тепер залишиться там. Певною мірою так і є, його світлина, та світлини інших загиблих героїв розміщені на пам’ятній дошці у центрі міста», – пригадує Надія Іванівна.

Побратими відгукуються про Олександра, як про надійного, щирого, справедливого, сміливого та мужнього товариша, на якого завжди можна було покластися. А ще він був справжнім патріотом, готовим віддати життя за рідну землю. Оскільки не встиг одружитися та створити сім’ю, любов і турботу віддавав рідним племінникам, яких обожнював, а вони відповідали йому взаємністю. Його улюбленим хобі була риболовля. А ще він дуже любив життя.

Поховали Героя на Федорівському кладовищі. Йому було 34.

Автор Жанна Білоцька