Жителі Локачинської громади зустріли двох воїнів, які повернулися з ворожого полону

Щирими посмішками, слізьми радості та палкими обіймами зустрічали жителі Бубнова Локачинської громади своїх односельчан Валерія Кодню та Сергія Колошву, яких було визволено з російських катівень під час останніх обмінів військовополоненими.

Про це йдеться у матеріалі Павла Костючка у Локачинській газеті «Селянське життя».

Десятки людей зібралися в центрі села, поблизу місцевої школи. Вони стояли вздовж дороги, тримаючи національні прапори з бригадною символікою та оберемки барвистих квітів. У повітрі застигла радість очікування. Коли ж нарешті прибув автомобіль з Героями, то оплески не вщухали ще дуже довго. Валерія Кодню та Сергія Колошву односельці зустрічали вигуками «Вітаємо вдома!». Таке ж привітання учасники заходу склали з літер, які тримали у себе над головами.

Самі ж воїни заледве стримували сльози від такої уваги. Спершу школярі вручили їм запашний волинський коровай. А далі, після спільного виконання Гімну, лавиною посипалися теплі слова та щирі зичення. Першими Валерія Кодню та Сергія Колошву стиснули у міцних обіймах їхні батьки. І це був, мабуть, найзворушливіший момент, адже у багатьох виступили сльози.

Захисникам подякували за незламність представники місцевої влади, духовенство, освітяни. Коли ж урочиста частина заходу завершилась, рідні, друзі, знайомі з усіх сторін обступили Валерія та Сергія. Було дуже багато обіймів, рукостискань та пам’ятних фотознімків. Присутні просто втопили винуватців урочистості у квітах.

Герої не приховували радості від довгожданої зустрічі з односельцями, дякували усім за проявлену увагу. І це не дивно, адже у ворожому полоні вони провели досить тривалий час. Сергій Колошва ступив на рідну землю через два роки і чотирнадцять днів, а Валерій Кодня – через рік і десять місяців.

Як зауважив у коментарі Сергій Колошва, який до полону воював у складі 53-ї окремої механізованої бригади, вистояти під гнітом ворога допомагали сила духу та щира молитва:

«Не дай Боже нікому пережити подібного. У неволі було важко передусім морально. Найбільше лякала невідомість. Вдома чекали батьки, дружина, син, багато друзів. А я навіть не знав, чи відомо рідним, що перебуваю у полоні. Нас постійно перекидали з однієї колонії в іншу. Усіляко знущались з  військовополонених, намагаючись подавити усе українське. Я тримався твердо. Ми, волиняни, – міцні хлопці, незламні. Не хочеться тепер про усе це згадувати й псувати чудовий настрій, який нам з Валерієм сьогодні подарували односельці. Дуже теплу зустріч організували, на усе життя запам’ятається. Подібні приємні емоції я пережив при обміні полоненими, коли нарешті побачив з вікна автобуса синьо-жовті прапори. З нами Бог і ЗСУ! Разом здолаємо ворога».