Журналісти знайшли легендарну бабу Надю з Київщини, яка послала окупантів слідом за російським кораблем

Гостинність українців має зворотний бік. Замість квітів та хліба з сіллю незвані гості, які зайшли танками в Україну, отримали прокльони, коктейлі Молотова, кулі та «джавеліни». А у селі Мигалки на Київщині окупанти отримали послання вслід за руским кораблем від баби Наді.

Те, що відбулося в селі Мигалки за 80 кілометрів від столиці 25-го лютого 2022 року, увійде в підручники з ІПСО та ненасильницького громадянського опору. Наступного дня після вторгнення, коли майбутнє країни здавалося примарним, соцмережі та ЗМІ розтиражували фото з плакатом на автобусній зупинці. 

Зрозумілою окупантам мовою хтось написав: “С*ки, н***й з України і нашого села!”. Підпис: “Баба Надя”. 

Окупанти до Мигалок так і не дійшли. За декілька кілометрів від села їх зупинили Збройні сили України та віковічний ліс. “І послання баби Наді”, – додає один із місцевих. 

Образ сміливої жінки, про яку так і не розповіли ЗМІ, миттєво перетворився на мем. В Instagram з’явився аккаунт баби Наді. А послання окупантам з Мигалок перекочувало на етикетки для цукерок, футболки та світшоти.

Хто така баба Надя та чи існує взагалі? Репортери УП поїхали в Мигалки, де знайшли відповіді на всі запитання.

“Осьо там, у провулку живе одна”

Вже без плаката і вивіски “Мигалки” – ту саму автобусну зупинку з фото сьогодні можна впізнати за іншими ознаками: її лівий бік – у кольорах українського прапора, позаду – поле та рясні сосни.

Дорогою, що йде через село, в лютому 2022 року повз послання баби окупантам тягнулися на Радомишль та Житомир авто, переповнені жінками, дітьми та тваринами.

– Добрий день! – звертаємося до літньої жінки на вулиці Шевченка. – Ми журналісти з Києва, шукаємо вашу бабу Надю. Вас Надія зовуть? 

– Ганна, – відповідає пенсіонерка. – Ганна Кхфедірівна. Що за баба Надя? Нє, не знаю. Не буду вам казать. Ну не знаю, чесно (сміється).

По телевізору бачила, як жіночка одна кацапів нагодувала пиріжками з крисіним ядом. А цю табличку не бачила, бо з дома рідко виходжу. Казали люди, що було таке…

Ганна Федорівна: “Я працювала вчителькою початкових класів з кінця 70-х. Як з нас вимагали? Якщо не згадав Леніна, то не урок був”

– Ну ви хоча б із бабою Надею солідарні? – цікавимося.

– Канєшно, – каже Ганна Федорівна та починає плакати. – Якби була моя сила та воля, я би сама їх трохи подушила. Скільки вони принесли біди! Але я з надією живу. Вірю в Бога, вірю в перемогу. Ніколи не буде такого, що Україна здасться!

Географія та історія Мигалок, через які за останні 120 років пройшли три війни, революції та повстання, навчили місцевих замітати сліди та тримати язики за зубами.

– Не знаю, де та баба Надя, – каже біля власного паркану чоловік, не моргнувши оком. – Може, хтось з молодьожи то написав. Запитайте у старости або в Пісківку їдьте (Мигалки входять до Пісківської ОТГ – УП).

– Баба Надя, баба Надя, баба Надя, – намагається пригадати ще один місцевий Юрій Герасименко. – Осьо, там у провулку живе одна. Але її не було в селі, коли той плакат з’явився.

Юрій Герасименко каже, що жінки в Мигалках сміливі та бойові: “Замість чоловіків 24-го хотіли йти в тероборону”

“Вона мене приб’є”

– А ви що, не знаєте бабу Надю? – посміхається продавчиня хлібної лавки, перевіряючи журналістські посвідчення. – Треба з нею зв’язатися, узнати її дозвіл.

– Ого! Тобто вона існує?!

– Ну, раз було, може, й існує, – сміється жінка. – Не мертва ж писала. Що ви знімаєте пенсіонерів цих, на комедію?

– І де її шукати?

– А я не знаю! – починає давати задню пенсіонерка. – Кажуть в селі, що десь є, а хто – інкогніто.

– Багато Надій у Мигалках?

– О-о-о, багато. Але надія у всіх одна – на перемогу. Може, то і була та Надія? О, боже… Хлопці, може, то і не наша. Не скажу!

– Бачимо, у вас тут партизанський край, так?

– А зараз і треба бути партизаном, щоб чужі не ходили. Життя заставляє, – каже жінка.

В центральному магазині Мигалок зголоднілі репортери-слідопити знаходять колу, шоколад, пару паніні та несподівану удачу.

На питання, де шукати героїчну бабу Надю, одна з працівниць осяює журналістів УП задоволеною посмішкою: “В школі, на уроках. Математику викладає. Насправді її звуть Тетяна Миколаївна, вчителька вищої категорії, молоденька. Ну, як молоденька? Таких годов, як я. Зараз її наберу. Це моя гарна подружка”.

– Почекайте, вона прийде і все розкаже,– продавчиня повертається з підсобки після короткої телефонної розмови. – Але вона мене приб’є, що я не попередила. Вона зараз нєрвнічає. Питала: “Що сталося? Що сталося?”. Я їй: “Просто прийди терміново в магазин одразу після уроку!”.

“Закінчиться війна, знову станемо чемними”

Тетяна Миколаївна Шевченко 1971 року народження. Енергійна та сучасна. Та сама жінка, про яку в лютому 2022 року хтось написав у Facebook: “Сьогодні всі ми, українки – баба Надя”.

Авторка епічного послання окупантам і сьогодні випромінює оптимізм. У спілкуванні з нею постійно виникає думка: українським дітям не вистачає таких вчителів.

– Ем, мені дуже соромно за ті слова, – одразу попереджає Тетяна. – Знаєте, вчитель, нецензурна лексика. Але саме в той момент вона була доречна. Це був напис зрозумілою для росіян мовою. В той день мені хотілось зробити щось таке вредне по відношенню до них.

– Ми з дітьми ще минулого року обговорили: є такі нецензурні слова, але всьому своє місце і час, – продовжує “баба Надя”. – Я жартома кажу: “Закінчиться війна, ми знов всі станемо чемними. Бо українцям не властива така лексика”.

Тетяна Шевченко: “Зі мною до вас ніхто з журналістів не спілкувався. Ні, мені не прикро, бо це так вже давно було. Але мені сподобалося, що тоді про наші Мигалки всі дізналися. Дізналися, що ми також войовничі до тих, хто ображає Україну. Хіба я герой? Та ну! Ризикують по-справжньому ті, хто зараз на фронті”

24 лютого 2022 року для Тетяни почалось, як у всіх. У шкільному чаті написали: “Діти залишаються дома з батьками до нових розпоряджень”. 

– У нас все зупинилося, – згадує Тетяна Шевченко. – Дивилися ті новини, гортали Телеграм. Перше, що мене вразило – наші хлопці з острова Зміїний, які так сміливо, зухвало відповіли, куди тому російському кораблю йти. Вони зробили це з таким гуморком, який завжди був властивий козакам-жартівникам.

– Тоді скрізь оголошувалось, що вони всі загинули, – продовжує Тетяна. – Мене це вразило. Вони знали, чим це могло закінчиться, але не побоялися. Я подумала, що ми, мигальці, не гірші. Також напишемо, куди росіянам йти, як тільки вони сюди сунуться.

Плакат Тетяна зробила з матеріалів та фарби, які залишились в неї після ремонту в будинку. 

Конструкцію з дерев’яним каркасом, яка лише на славнозвісному фото виглядає легкою, до зупинки “баба Надя” несла з подругою, вчителькою початкових класів Юлією Анатоліївною Іваніцькою. 

Тетяна Шевченко сфотографувала послання та виклала в коментарях на сторінці Генштабу в Facebook. Потім воно розлетілося по соцмережах та потрапило у ЗМІ.

– Чому саме “баба Надя”? – питаємо авторку маніфесту. – Це хтось із ваших рідних?

– Так, це моя бабуся. Слава Богу, вона не дожила до таких скорботних часів, коли Росія на нас напала. Роздирає, шматує. Бабуся мешкала поблизу, в Малинському районі Житомирської області. Вона, як і мій батько, любила Україну. 

Ще я в підпис вкладала подвійний зміст – надію. Бо ми надіємося, що перемога буде за нами. Чекаємо її та допомагаємо, щоб вона настала якнайшвидше.

Юлія Анатоліївна, подруга Тетяни (праворуч): “Ми оптимістки. А що робить? Ніхто не бачить, що ми дома робимо по ночах в подушку. А на людях треба йти вперед. Якщо не йти вперед, якщо кожний буде думати про себе, то про яке визволення можна говорити?!”

“Бо ніхто, крім нас”

Від колишнього колгоспа в Мигалках з обнадійливою назвою “Нове життя” залишились лише старі споруди та ледь помітна радянська зірка нагорі металевої брами. Сюди після вторгнення прилетіли російські ракети. Вони завдали збитків фермеру з Луганщини, який переїхав на Київщину після початку війни в 2014-му році.

На щастя, від обстрілів у Мигалках ніхто не постраждав. Але на кладовищі просто навпроти руїн “Нового життя” є декілька могил тих, хто загинув, б’ючись із росіянами на фронті. Серед них доброволець Леонід Фещенко.

– Мій чоловік, – каже Тетяна Шевченко. – Ми з ним розлучені були, але все одно він батько мого сина. У них були дуже гарні стосунки. 

В Мигалках при в’їзді в село, на мостку через Тетерів стояла своя тероборона. А потім чоловік пішов на Донбас. Помер 13 листопада 2022 року в лікарні Краматорська після поранення.

“Мені і зараз, чесно кажучи, досі не віриться, що росіяни могли таке зробити. Про що вони думали?”

Минулої осені, за декілька місяців після вторгнення, Тетяна Шевченко не могла просто спостерігати за новинами. Арестович її не заспокоював, бо, каже жінка, “у нас розвинене критичне мислення”. 

Тоді вона дістала свій плакат з хліву та повезла у сусідню Пісківку. Поставила його в парку, влаштувала благодійний аукціон. На фото і селфі “баба Надя” назбирала 15 тисяч гривень на пікап для військових. 

– Тоді все ж таки вірилось, що ми їх виженемо набагато швидше, що вони не встигнуть оговтатися, – згадує Тетяна. – Але час бере своє. Воно трохи важкувато йде (звільнення України – УП). Ми маємо це розуміти. І допомагати, допомагати, допомагати! Бо ніхто, крім нас. Ніхто! Тільки ми.

– Перемога України – це не тільки кордони 1991 року, – додає вона. – Це більш глобальне питання. І до повної перемоги дуже далеко. Росія від нас не відчепиться. Все це буде тривати дуже довго, на жаль.

В ідеалі треба, щоб там нічого не було, щоб граблями загребли всю її територію. Звісно, цього не станеться. Це тільки розмови, мрії.

“Виховаю майбутнього президента”

“Тут народилася, вчилася в нашій школі. Після заміжжя поступила на заочно в Драгоманова. Живу, працюю, нікуди не їду”.

Свою біографію Тетяна Шевченко переказує так само лаконічно, як наприкінці лютого послала окупантів подалі від України. 

Вона мріяла бути вчителькою із самого дитинства. Коли приїжджала до бабусі Надії в Малинський район, садила її з дідусем на стільці, роздавала завдання. Старі старанно писали прописом у зошитах. 

Коли рідні були зайняті роботою, роль учнів грали коти та собаки.

– Мені подобається те, чим займаюсь, – запевняє Тетяна Шевченко так щиро, що в це віриш беззастережно. – Я взагалі сподвижник сільської освіти. Максимально хочу наблизити сільську школу до міської. Бачили б ви який у нас потужний кабінет, з сенсорною панеллю та 3D-принтером! 

Коли “баба Надя” з Мигалок розповідає про своїх учнів, надія на майбутнє України не виглядає абстракцією.

– Після 24 лютого молодь стала більш серйозною. Але, знаєте, у них швидша адаптація до всього. Вони, звісно, все розуміють. Сьогодні з 11 класом ми обговорювали війну в Ізраїлі. Її причини. 

Зараз вся інформація доступна. Ми – не росіяни. Ми легко знаходимо та відсіваємо фейки, – каже Шевченко.

– Ну, не всі в Україні це вміють, – заперечує репортер. 

– Не всі, можливо, – погоджується вчителька. – Проте ми стараємося виховувати в дітках критичне мислення. Це потрібно для загального розвитку, допоможе їм у майбутньому.

Ще я вчу патріотизму. Але в чому він? В тому, щоб тільки одягнути вишиванку? Ні! 

“Мені присилають фото футболок із логотипом Мигалок та моїм плакатом. Світшоти є. Шоколадочки були, я навіть купувала і роздавала як сувеніри. Мені знайомий каже: “Оформляй авторські права. Не хочеш брати гроші собі, то хоч на донати для ЗСУ будуть”

– Патріотизм у дрібничках, – пояснює Тетяна Шевченко. – У тому, наприклад, щоб дитина, яка отримала від держави підручник, обгорнула його. Зараз гріх його не обгорнути. Ми не знаємо, коли зможуть наступні надрукувати. Тому треба їх берегти, щоб більше коштів йшло на оборону.

– Може, баба Надя тоді буде наступним президентом? – питає журналіст, потрапивши в полон жіночої мудрості. 

– Ні! – голосно сміється Тетяна. – Треба, щоб молоді цим займалися. Хай краще баба Надя виховає майбутнього президента…

Я виховаю майбутнього президента, правда?