Жінки хочуть воювати, але чоловіки забороняють, – волинянка із зони АТО

Лучанка Ольга Валянік нещодавно повернулась із Маріуполя, зони АТО.

Їздила дівчина до свого коханого Олексія Кушнєра на псевдо Лікар у батальйон «Азов», – повідомляє ВолиньPost.

Оля розповідає про те, як живуть хлопці в період «перемир’я», їхнє ставлення до виборів, роль жінки на війні.

ГОДУЮТЬ ПЕЧИВОМ З ОГІРКАМИ.

-Чого ти вирішила, і як наважилася поїхати?

-Моє рішення було спонтанне. Щоб я готувалася, то такого не було. Хлопці нещодавно були на ротації, ми побачилися з Олексієм. Пройшло два тижні – заскучала. Ми говорили телефоном, «видала» ідею поїхати, Олексій секунду подумав, сказав: «Ідь». Треба було з роботою вирішити. На щастя, шеф відпустив. Прийшла до мами, мама була в шоці. Ну все, зібрала речі, поїхала.

-А твої батьки як відреагували?

-Нормально. Мої батьки гордяться Олексієм.

-Як добиралась?

-Я їхала сама поїздом через Київ. Хлопцям везла передачі, книжки, солодощі від луцьких красунь, малюнки від дітей. Хлопці були дуже раді. Вони люблять такі речі.

-Яка там ситуація зараз? Чим вони займаються в час так званого перемир’я?

-Сказати, що там перемир’я – це маячня. Ніякого перемир’я взагалі немає. Були ми в Маріуполі, було чути, як обстрілюють далекі блокпости. Багато хто говорить, що все-таки стріляють, просто менше жертв, менше втрат. В лапках «перемир’я», скажемо так.

-Скільки ти часу там була?

-Сім днів.

-Розкажи про воєнний побут наших добровольців.

-Коли в хлопців немає виїздів, вони знаходяться постійно на базі «Азову». Встають дуже рано, тренуються постійно. Тактика, стрільба. На базі є повари, які готують хлопцям їсти. Все роблять з продуктів, які привозять волонтери. Насправді готують якісно, «баланди» немає. Завдяки волонтерам, хлопці і забезпечені їжею.

Посилками люди передають всілякі смаколики – «згущик», печиво, цукерки, шоколад. Мають усі необхідні засоби гігієни – шампунь, мило, нижню білизну, шкарпетки. Що ж до побутових умов, коли вони на виїздах, то сплять, де випадає. Самі умови проживання на базі нормальні, але холодно. Сплять у спальниках на підлозі з карематами, поки лише у літніх, бо зимових немає.

-Що входить в щоденний раціон українського солдата?

-Завжди є щось гаряче, наприклад, чай, кава (з печивим, звичайно). Годують кашами, борщами, подають консервовані помідори, огірки, є також сало.

-Наскільки добровольці забезпечені всім необхідним? Чи все, що вони мають дістається від волонтерської допомоги? І яку частку внесла держава?

Звичайно, волонтери. Батальйону «Азов», крім офіційного статусу і зброї держава, по суті, не дала нічого. Важкої техніки вони так і не дочекались. Все здобувають в бою. Якщо вони щось відвоюють з важкої техніки – то їхнє. А решта – все волонтерське – від шкарпеток до їжі, бронежилети, каски, абсолютно все.

-Чим вони займаються, окрім тренувань?

-Багато бійців батальйону – це насправді цвіт нації, це високоінтелектуальні люди. У вільний час вони, замість того, щоб сидіти в Інтернеті чи відпочивати, читають книги, журнали, газети. Часто чула різні розмови на філософські теми, вони обговорювали Ніцше, Канта. І це мені було дуже приємно. Багато з ким спілкувалась сама, справді доволі розумні хлопці.

Є такі, що покидали свою роботу, сім’ю (є старші чоловіки), залишили дітей аби захищати державу. В час перемир’я, вони спокійно могли б нічим не займатися, відпочивати, але вони тренуються, їздять на полігон, стріляють, відпрацьовують тактику. Видно, що хлопці хочуть вдосконалюватись у фізичному плані, ну і в плані розумовому теж.

-«Азов» – це добровольчий батальйон. По-суті хлопці не підготовлені військовій справі. Як в них проходить цей вишкіл?

-В них є чим тренуватися, є багато інструкторів хороших. Хлопці кажуть, що командуванням дуже задоволені. Командування береже їх. Не хочеться нічого такого говорити про інші батальйони чи про військових, але є керівники, яким абсолютно однаково, що буде з їхніми бійцями. Говорячи про Білецького, читаючи різні статті і дивлячись на сам батальйон, я можу сказати, що Білецький дуже добре тримає своїх бійців, у хлопців хороша підготовка і він дійсно їх береже.

БІЛЬШОСТІ СХІДНЯКІВ БАЙДУЖЕ ДО ВІЙНИ

-Перебуваючи в зоні АТО, як вояки оцінюють те, що відбувається в «мирному» світі?

-Вони, звичайно, так як Європа, «дуже занепокоєні» тим, що робиться в нас тут. Вони просять одного, щоб ці люди, які керують всім, просто їх не здавали. Це єдине їхнє прохання, вони все зроблять, вони відвоюють цю країну, аби тільки командування і вище керівництво їх не здавало і не зливало.

Часто трапляється витік інформації, підстави. Це страшно. Хлопці злі. Злі на те, що, по-суті, війну можна вже давно було б закінчити, якби дали важку техніку добровольчим батальйонам, яку обіцяють вже дуже давно. Бо без техніки вони не можуть нічого робити. Що ти зробиш з автоматом проти танка?!

-В той час, коли цивільне українське суспільство живе виборами, як хлопці ставляться до цієї «передвиборчої паніки»? Ми також спостерігаємо, як самі ж військові подають свої кандидатури у депутати.

-Є різні думки. Хтось підтримує, що зараз вибори, інші кажуть, що вибори – не те, що потрібно Україні, бо це розпорошення сил, лишні гроші йдуть не туди, куди треба, навіть на ту ж агітацію. Багато хто з батальйону балотується, я знаю. І це хлопці достойні, хоча шансів в них, по-суті немає, тому що вони не будуть витрачати час на агітацію.

-Які вони ставлять прогнози і на вибори, і на подальший розвиток ситуації у країні? Чи закінчиться війна найближчим часом?

-Хлопці цього взагалі не прогнозують, тому що вони розуміють, що ворог не зупиниться, тому вони готові до кінця стояти за це. Звичайно, багато є думок з цього приводу і там: одні говорять, що війна вже закінчилася, адже решта України живе своїм життям, інші говорять, що війна триватиме ще дуже довго.

-А якщо все ж закінчиться, як думаєш, з яким налаштуванням хлопці повернуться додому?

Особисто я не знаю, коли завершиться, але сподіваюсь, що все вже закінчується. А скільки ще повинно бути втрат?! Хлопці повернуться додому з бажанням відбудовувати незалежну і соборну Україну, наводити порядок у владних структурах, боротися з корупцією і незаконними рішеннями органів державної влади.

Мало віриться, що чоловіки, які побували в самому пеклі, дозволять собі дати комусь хабар, чи закрити очі на порушення повноважень працівниками державних служб. Не за це вони воювали і не за це гинули їхні побратими, спочатку на Майдані в боротьбі з внутрішнім ворогом, а потім на війні з зовнішнім агресором.

Вони борються за незалежність, самостійність, соборність України. І вони мають повне право, як ніхто інший, вимагати для себе майбутнього в такій державі, за яку могли покласти свої життя.

-Суть війни – тільки у відвоюванні окупованої території, чи під загрозою і інші області України. Чи просунуться окупанти вглиб України?

-Усі вважають, що якщо ми не зупинимо їх там, вони підуть далі. І так просто віддавати територію ніхто не хоче. Хоча закон про особливий статус земель дуже обурив хлопців, бо загинуло багато їх побратимів навіть починаючи з Майдану. За що хлопці помирали, за те, щоб отримати якийсь «особливий статус» для цих земель? Крим вже віддали. Потрібно, щоб жертви були не даремними.

-Як місцеве населення ставиться до українських військових?

-Як хто. Є люди, які підтримують Україну, не можна сказати, що там усі «ватнікі до мозга костєй». Люди носять хлопцям на блок-пости пироги гарячі, молоко, чай, банально, роблять. Є, звичайно, проросійські люди, вони тихо агітують за Росію, кажуть, що там буде жити краще. Є й третя категорія, яким абсолютно все одно. І таких більшість.

Ще коли був курортний сезон, місцеві хлопці з дівчатами гуляли, дискотеки, п’янки. Це хлопців дуже обурювало, бо вони покидали все: сім’ї, роботи, домівки, своїх коханих, і поїхали туди відвойовувати Україну. А люди, які би мали там за себе воювати, просто відпочивають, їм байдуже: Україна, Росія, Америка…

ЖІНКИ ХОЧУТЬ ВОЮВАТИ – ЧОЛОВІКИ ЗАБОРОНЯЮТЬ

-Чим ми зараз можемо допомогти хлопця, що знаходяться на Сході?

-Моральна підтримка завжди потрібна. Дуже в хлопців світяться очі, коли вони відкривають ті посилки, нехай там банально лежить якась шоколадка і малюнок від дитини. В них палають очі, бо вони бачать ціль, вони бачать, за що вони воюють.

Що ми можемо на місці тут зробити? Це закликати, по-перше, людей до того, щоб не всі були байдужими. Бо коли ти там, здається, що з тобою воює вся Україна, коли ти тут – якось воно не зовсім так. Треба цікавитися, як в них справи, ті ж теплі шкарпетки, звичайні речі, які може дозволити собі людина, щоб допомогти.