Замлиння на Любомльщині: як живе село, де час зупинився серед рудих котів і квітів в вазах
У селі Замлиння на Любомльщині час ніби зупинився. Тут немає млинів, які дали назву селу – їх змив час, але залишилися дерев’яні хати, вкорінені в піщану землю, руді коти та квіти в вазах.
Історію про 74-річну Марію Гарбар, яка півстоліття живе в цій тиші, про пошуки хати діда Янтохи краєзнавцем Олександром Ольховським, про життя самотнього 81-річного замлинівця Петра Мандрики – його охайне господарство, звичку курити й щоденний побут та про кладовище у Висоцьку, де пісок поглинає могили, нагадуючи про швидкоплинність життя, пише Район. Історія.
– А отам за млинами – Замлиння.
– А де млини?
– Змив час.
Неретва – річка, що несе води у Західний Буг вже й не мріє про млини. Зменшилася, сил не вистачить крутити водяні колеса.
Село ж є. Тихе-тихе. В травах, соснах, вербах та тополях. З мальвами, рудбекіями, диким виноградом, що обплітає покинуті хати. Вони всі тут дерев’яні. І вкорінені в піщану землю. В цій частині Волині, де живу я – будинки на землі стоять. На Поліссі – вкоріняються. Здається, що земля, вчепившись рукою втягує їх. Наші хати розвалить вітер, розкришить дощ, поліські – всотає пісок.
Поки шукаємо хату Валентини Гарбар, яка має допомогти краєзнавцю Олександру Ольховському віднайти хату його родича з недалекого минулого, прогулюємось вулицями Замлиння. Поскрипує колодязь-журавель, сюркочуть коники, хочеться лягти у трави, дивитися на небо, вдихати сосново-квітковий аромат любомльського Полісся і зупинити мить…
Ні людей, ні котів, ні собак, ні кудахкання. Тихе село. Це, на перший погляд. Згодом прийшов рудий кіт. А в Марії та Валентини ще один руденький Бублик намагався залізти на вишню, послухати розмову і звалитися на голови. В Замлинні нам повсюдно траплялися руді коти.
Справедлива Марія
Сидимо на споришевому подвір’ї родини Гарбар, в тіні вишні. Запитую бабу Марію скільки років її дерев’яній хаті. Виявляється багато. Хата не місцева. Примандрувала у Замлиння з іншого села. Після війни свекор Марії купив її та перевіз на це місце.
«В ній жило 11 чоловік! Дві невістки, два сина, свекри та діти. Зараз живу тільки я. Чоловік помер», – розповідає господиня.
«Мати сама, батько – помер. Я більше з донькою в Бережцях, бо там робота – вчу малечу читати і писати. Чоловік теж помер. Як канікули та вихідні, то тут», – додає донька Валентина.
«Є діток трішки у школі?» – запитую. Отримую відповідь: «До війни було. В цьому році вже першого класу не буде…».
Війна прорідила села – багато виїхало закордон. Баба Марія не стримується і каже, що тут часом як джунглях – автомобіль, якщо раз в тиждень проїде, то добре.
Півстоліття Марія живе у Замлинні. Двадцять три роки працювала в лісі, гнула спину у колгоспі, прокладала канали меліорації і тепер ту роботу навіть згадувати не любить. Особливо, колгоспну. Без одного місяця 37 років стажу на всі 74 роки життя.
«Де мене тільки не носило. Я баба широкої дороги і вузького профілю», – жартома каже про себе Марія Гарбар.
Яку ж роботу виконували жінки у волинських лісах?
«Сокирами лапку рубали. Як зріжуть сосну, то треба гіляки повідсікати, а дрібну зелену хвою рубали на шматочки і вантажили на машину. То й зветься рубати лапку. Потім цей дріб’язок мололи тваринам на рослинне борошно. Тона триста, то найменша норма. Було так, що чотири тони грузила. І все це робили зимою.
Весною сосну сіяли та садили чорну горобину. Спочатку вона не висока була, то рвати все село виходило, на табуреточки ставали і обривали. За бочку горобини на 55 кілограм платили п’ять рублів. Що з тими трьома ділянками горобини, які були в нашому лісництві зараз – не знаю. Давно не була», – розповідає пані Марія.
Марія не любить колгоспи через каторжну працю за копійки. Льону, розповідає, насіють більше плану, а його треба зібрати, потіпати, посукати в шнурки. Руки від цієї праці дуже пухли. Страшно в колгосп заганяли в Замлинні. Шантажували, що сіна не дадуть, паспортів до сімдесятих не видавали.
«Але найтяжче було, коли ще вісімнадцяти років не мала, а в Бережцях школу строїли. Я шістнадцяти кілограмовим ломом била землю зимою. Йшла на роботу, а мама хустку зав’язувала, бо я вже не могла», – пригадує Марія.
У сімдесятих працювала й на меліорації – вкладала труби в канали. В проміжку між власною роботою бігала на колгоспну – допомагала мамі.
Не вірила написаному в радянських газетах: «Як когось заб’ють і прочитаю, то вірила, а як решту, то хвальба». Часто від неї прилітали публічні прочуханки керівникам за понаднормову роботу та недоплату: «Хай ти начальник, а до людей треба відноситися по-доброму».
Марія така – справедлива. А ще сильна духом і поглядом. «Душі губити не буду» і двоє дітей народила, попри категоричну лікарську заборону.
«Маю ревматизм серця, родити не давали. Доньку то тільки народила в роддомі, за сином вже стала на облік на п’ятому місяці. Дала розписку, що не матиму претензій до лікарів», – поділилася пані Марія.
В листопаді Марії буде 75! Живе в тихому куточку Замлиння, вправно користується мобільним телефоном, веде невеличке господарство, сіє квіти і п’є з колодязя, вода в якому не міліє.
Хата діда Янтохи
Гарбари показали хату, яку шукав Олександр Ольховський. Вона на тій самій вулиці, де й їхня – неподалік.
«У цьому селі майже все життя мешкала двоюрідна сестра мого діда Ольховського Павла Мироновича – Мальчевська Євгенія (Гєня) Лукашівна, зі своїм чоловіком Мальчевським Антоном (Янтохом) Олександровичем.
У селі на нього говорили «Бендюжець», бо Євгенія, як і предки мого діда, були родом із сусіднього села Бендюга, можливо, і Янтохова рідня з цього села, то і до нього причепилось те прізвисько.
Янтох в часи мого дитинства часто приїжджав коником до нас у Кладнів. Своєю чергою дід з бабцею Ганею відвідували їх у Замлинні. Дід називав його «швагер» і я малий теж його називав швагером. Дід Янтох сміявся, радів з цього і щедро дарував мені гостинці.
Обоє Мальчевських були добрими і щедрими. В дитинстві я теж бував у Замлинні. Востаннє приїжджав з дідом бричкою, здається, у 1984 році. Відразу після нашого візиту баба Гєня відійшла у засвіти. З того часу зв’язок між нами та дідом розірвався.
Дід Янтох ще три роки доживав сам. Мій дід трагічно загинув у 1986 році, а він його пережив ще на рік», – розповідає Олександр.
Стоїть самотою у заростях хатина діда Янтохи, обшальована та пофарбована у жовтий колір. Зараз вона у власності вже третіх господарів, але так і стоїть пусткою. Немає у дворі літньої кухні, великої стодоли. А в Олександра лишилися лише спогади про поїздки сюди.
Тютюн і квіти Петра
Колишній замлинівський бригадир Петро Мандрика живе сам. Його ошатне, покошене, все в квітах подвір’я викликає захоплення. Добротна хата, літня кухня, кілька хлівів та прибудов. Все пофарбоване, все в стані доглянутості.
«Маю діти, маю внуки, та я їх не бачу, як згадаю про їх долю сяду і заплачу». Петро перефразовує пісню про Устима Кармалюка «За Сибіром сонце сходить», сідає на лавку, затягується густим тютюновим димом та спілкується з нами. Олександр Ольховський уточнює в нього деяку інформацію про свою родину.
Петро корінний замлинівець з багатодітної родини.
«Брат забився в Мосурі, мотоциклом попав під трактор. Сестра одна живе в Луцьку, інша в Любомлі. В одного сина дві доньки. Одна в Німеччині, а інша в Києві. В другого сина п’ять хлопців, два ще маленькі, а три служать. Тако сядеш, подумаєш та й… що тут скажеш», – зітхає чоловік.
Петро Мандрика має жовті пальці. Курить з десяти років. Розвішаний під стелею у повітках тютюн сушиться на повітрі. Поруч припаркований велосипед.
«Вже мені вісімдесят один рік. Ходити тяжко, то я ровером по хліб поїду. Тримаю кролів, все сам роблю. Їсти варю, перу», – киває на хату і додає, що закрив її, а живе в літній кухні.
У вікні кухні в вазі стоять квіти – жовті рудбекії. Зелено у Петра на подвір’ї, хочеться відчувати радість. Та оптимізм господаря стриманий – він чекає з війни онуків…
Є й інше Замлиння. Нетихе, гамірне, побожне. Це католицький інтеграційний центр, який повстав з колишньої туберкульозної лікарні. Але, як то кажуть, це вже інша історія. Ми ж вирушаємо завершити цю.
Тлінні тлінки
Хороняться замлинівці у Штуні та Висоцьку. Родичі Олександа Ольховського поховані у Висоцьку. Прямуємо до цього віддаленого села Любомльщини.
На його околиці, де сплелися докупи з одного кореня три могутні сосни, розташована сільська Свято-Введенська церква та кладовище. Цвинтар має стару та нову частини.
Відразу біля храму могили Євгенії та Антона Мальчевських.
«Дід Янтоха саме такий, яким я його запам’ятав. Баба Гєня чомусь згадується менше, може тому, що діда частіше бачив», – Олександр розглядає світлини покійних та додає, що на інших пам’ятниках відшукав своє прізвище.
Також і багато похідних від нього – «Олховский, Волховский, Вольховский». Мабуть, всі з них у якомусь поколінні його родичі, адже колись мешканців Бендюги хоронили на кладовищі у Висоцьку.
При вході на кладовище височіє високий металевий пам’ятник з написом: Балашов Ростислав Стефанович, 1849-1895. З протилежної сторони на аналогічній дошці напис: «В память от жены. 1896». Над могилою хрест з кованими елементами, фігурою Богоматері. Навколо могили кована огорожа. На жаль, і пам’ятник, і огорожа частково зруйновані.
Ростислав Балашов був будівничим і начальником Любомльської залізниці. Проживав у Висоцьку. Життя його було коротким – 46 років. За розповідями Олександра Ольховського, Балашов мав великий маєток із садом у Висоцьку та резиденцію у Бистраках понад Бугом. Балашови у своєму маєтку влаштовували свята для односельців і їх дітей. Організовували поїздки кінними каретами і навіть каруселі.
За рік до смерті, у 1894 році, Балашов за свої кошти та кошти парафіян збудував дерев’яну церкву Святого Духа. Цей храм був приписний до парафії Покровської церкви села Бережці. За рік по смерті дружина Балашова спорудила йому цей металевий пам’ятник. Яка її подальша доля і чи залишились якісь нащадки цієї родини наразі не відомо.
На цьому цвинтарі на багатьох пам’ятниках специфічний напис: «Тут покояться тлінки П.І.Б.» або «Тут покоїться тіло П.І.Б». ніде раніше не зустрічала таких написів.
На кладовищі у Висоцьку пісок поглинає могили, немов Бог перевертає колбу часу. Поглинає швидко, не лишає горбків на поверхні, зрівнює. Кладовище у пісках перетворюється у пустелю і тут буквально розумієш біблійне: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся».
