«З-під руїн хлопці дістали казан з іще теплим борщем»: історія волонтерки з Волині
Алла Сачук – волинська волонтерка, яка з перших днів допомагає ЗСУ. Її чоловік Руслан Сачук – майор одного з підрозділів, ось уже два роки рахується зниклим безвісти. Донька від початку повномасштабного вторгнення стояла на захисті повітряного простору України.
Тож жінка як ніхто розуміє і знає усі потреби військових, і їй дуже болить усе, що відбувається навіть не з 2022 року, а з 2014, відтоді, як російська армія нахабно порушила державний кордон, який охороняв її чоловік, перебуваючи у лавах ДПСУ, пише ВСН.
Для чоловіка на першому місці завжди була Україна й побратими, а вже потім – сім’я
«Мій чоловік – кадровий офіцер, який чимало років прослужив у прикордонних військах, згодом перевівся до 14 ОМБр імені князя Романа Великого, де на посаді командира роти брав участь у захисті східних рубежів. Але навіть тоді, коли військові дії стали менш активними, казав, що росіяни просто так не відступлять. І як тільки наприкінці 2021 на українсько-російському кордоні з’явилось скупчення російських військ, і в повітрі витав запах неминучої війни, разом із хлопцями у гаражі почав виготовляти буржуйки. Для нього завжди на першому місці була Україна та забезпечення воїнів, вже потім – сім’я та інше.
Я приймала його позицію, й усіляко підтримувала та допомагала. Завдяки їй він здобув авторитет та повагу серед побратимів. Навіть зараз, коли ось уже другий рік рахується у списках зниклих безвісти, вони постійно згадують його теплим словом. А для мене усі стали рідними. Ми постійно на зв’язку, і коли розмовляємо телефоном чи зустрічаємось, завжди повторюють: «Ти – наша, пам’ятай про це».
На початку повномасштабного вторгнення Алла долучилася до волонтерської діяльності. Спочатку організовувала допомогу для підрозділу чоловіка, згодом запитів ставало більше, але вони вже були від військовослужбовців з інших бригад, яких зустрічала дорогою. Розпочинала діяльність з Київської області, згодом дісталася й східної частини України, куди перевели Руслана.
У розмові зізнається, на початку були величезні запити, але на той час люди несли й везли все, що могли, – від харчів до наметів і двигунів для машин, словом, усе, крім зброї та важкої техніки. Разом із тим вона знаходила людей, які допомагали на постійній основі та більших розмірах, зокрема у придбанні автівок, палива, військової амуніції. Також надходила гуманітарна допомога з-за кордону.
Однак запити щоразу зростали. Була потреба у плитоносках, бронежилетах, касках, тепловізорах, старлінках, мавіках, зарядних станціях, ліхтариках, ліках, павербанках тощо. Усі ці потреби жінка намагалась закривати. І як тільки вдавалось все зібрати, разом з Андрієм Дем’янчуком та Ярославом Савосюком кількома автівками доставляла все у підрозділи.
Донька прикривала небо над батьком
Одного дня зателефонувала донька й повідомила про те, що їхні позиції розбили, в результаті чимало загиблих та поранених, крім того, все згоріло. Тим, хто вижив, вдалося відійти на безпечну територію. Кілька днів переховувались у лісосмузі, їли суху мівіну, ділячи її між собою. Згодом натрапили на закинутий завод, на якому, на щастя, збереглося енергопостачання. Зарядивши телефони, змогли додзвонитися до рідних і повідомити про те, що сталось.
«Мамо, у нас нічого не залишилось. Мені потрібна твоя допомога», – сказала донька.
Вікторія служила на посаді операторки-планшетистки у зенітно-ракетному полку. Вона проходила навчання, як почалася повномасштабна війна, і її відправили на Луганщину. В обов’язки входило своєчасне виявлення і якісний супровід локаційних цілей: ворожих літаків, гелікоптерів, ракет та безпілотників. Це цілодобове спостереження за українським небом, іншими словами, вона була його очима, й права на помилку не мала, оскільки від цього залежало життя людей, серед яких і життя найріднішої людини – батька, позиції якого знаходились на іншому напрямку, і з яким вдалося зустрітися усього лише один єдиний раз.
З її розповіді, найважчими моментами були ті, коли летіли ракети у сторону його позицій. «Мамо, якби ти знала, що доводиться відчувати у ці хвилини. Єдине, що могла зробити, – вчасно виявити ціль і сповістити координати, щоб її якнайшвидше збили», – говорила вона Аллі.
«Я стала збирати допомогу. За порадою людей, звернулася у волонтерські організації, серед яких «Крила матері», волонтерські фонди «Bee Safe», «Матвіївські відьми» та «Самооборона». Потрібно було чимало й у найкоротші терміни. І коли все було готово, вирішили відправити потягом, задля цього навіть збиралась викупити купе. Але начальник потягу пішов на зустріч і дозволив завантажити усе безплатно. Тож коли вночі потяг дістався потрібної станції, хлопці мали що розвантажувати, а головне – вдалося забезпечити усім необхідним. На жаль, через постійні обстріли та загибель провідників скасували маршрут».
З часом відбулися зміни, пов’язані з пропуском волонтерів на територію, де ведуться бойові дії. Для того, аби проїхати, потрібні були волонтерські посвідчення. І тоді Алла долучилася до волонтерського фонду «Bee Safe» та продовжила збирати й возити допомогу, співпрацюючи з іншими волонтерськими осередками.
«Ви б бачили, як хлопці чекають на нас, щоб просто обійняти і поговорити»
Розповідаючи про волонтерську діяльність, Алла зізнається, історій настільки багато, що можна книгу писати. І кожна з них по-особливому щемлива, бо у кожній переплітаються події та людські долі. Зокрема долі військових, які за роки війни стали для неї рідними.
«Вони неймовірні, щирі, добрі, позитивні, не дивлячись на те пекло, у якому живуть, і труднощі, які долають. Коли ми їдемо з допомогою у якусь бригаду, дорогою заїжджаємо в інші підрозділи лише для того, аби побачитися і передати гостинці. Ви б бачили, як хлопці чекають на нас, щоб обійняти та порозмовляти. А як готуються до нашого приїзду! Для них є важливим – пригостити нас. Кожна з таких зустрічей закарбовується у пам’яті й ти вже не можеш не заїхати наступного разу й не обійняти кожного з них. А ще відмовити у допомозі.
Тому я всіляко намагаюсь достукатись до людей, щоб долучались до зборів, адже від їхньої допомоги насамперед залежить життя хлопців. На жаль, у порівнянні з 2022 роком рівень підтримки у рази зменшився. У жодному разі нікого не збираюсь осуджувати, бо допомога – справа добровільна. Та без неї захисникам дуже важко, а запити щодня зростають, до того ж є чимало випадків, коли привозимо автівки або іншу допомогу, а за годину все перетворюється на попіл. І тоді знову доводиться просити у людей гроші, щоб зібрати на нову.
Серед тих, хто від початку повномасштабного вторгнення донатить на мій рахунок, – друзі, знайомі, однокласники. Також є люди, з якими навіть не знайома, є ті, з котрими упродовж волонтерства познайомилась, і вони стали моїми донатами. А ще серед благодійників чимало тих, яких бачу у себе на сторінці у фейсбук у друзях, які постійно допомагають, довіряючи мені.
Натомість намагаюсь надавати звіти щодо коштів та фотозвіти з поїздок. Тому вкотре звертаюсь до кожного: допомагайте нашим титанам, щоб завтра не довелося зустрічати їх на щиті. Розумію, усім непросто, і люди втомилися, але хлопцям і дівчатам набагато важче, та вони не скаржаться, і продовжують нищити ворога».
З-під руїн зруйнованого ворогом будинку хлопці дістали казан з іще теплим борщем
Волонтерська діяльність потребує чималих зусиль, до того ж вона є небезпечною. Йдеться про поїздки у зону бойових дій. У розмові Алла зізнається, на початку діяльності отримала інструктаж, як себе поводити під час обстрілів, і що при собі мати. Але є ситуації, коли від тебе нічого не залежить, і тобі нічого не лишається, як покластися на долю.
Якось під час однієї з поїздок їй довелося ховатися у льосі разом з дівчатами військовослужбовицями, які жили там, і спали просто на дошках, вкритих мохом. Вона зайшла до них з гостинцями, як поруч пролунало кілька потужних вибухів. Вже згодом дізнались, що влучили у зерносховище та кілька будинків неподалік.
«Крім розвідувальних дронів, у виявлені наших позицій нерідко «допомагають місцеві ждуни». На жаль, їх багато, здебільшого у тих населених пунктах, які знаходяться ближче до кордону з росією. Траплялися випадки, коли ми везли допомогу, а вони кидали у нас палками й сипали погрозами та прокляттями. Якось пригнали автівки для нашої «чотирнадцятки», це було перед Великоднем, і зупинилися у будинку, у якому проживають люди з інвалідністю.
До них завітали не з порожніми руками, а зі смаколиками, переданими небайдужими людьми. Переночувавши, стали збиратися в дорогу, як на подвір’ї помітила незнайомця, який ходив біля наших машин. Мені видалась підозрілим його поведінка, і я зателефонувала хлопцям. З його пояснень, його зацікавили автівки, яких він ніби ніколи не бачив. Чоловік виявився координатором окупантів. Я довго тоді відмовлялась розуміти: нехай наші життя він ставив під загрозу, але до чого тут ці нещасні люди, які від народження мають проблеми зі здоров’ям, і які зі сльозами на очах просились поїхати з нами»?
Був також випадок, коли хлопців та дівчат, які проживали у підвалі двоповерховому будинку, хтось із місцевих здав. І одного дня над ним з’явились два гвинтокрили та почали обстрілювати. Били доти, допоки будинок не згорів ущент, а разом із ним все, що у ньому було. Утім числі й бронежилети, документи та уся військова амуніція. Найбільшим щастям було те, що у цьому пеклі військові залишились живими. Опинившись на руїнах, що догоряли, хлопці намагались врятувати хоча б щось. І якоїсь миті один із них радісно вигукнув: «Володимировичу (йдеться про майора Сачука), а борщ то залишився!»
Посеред зруйнованого будинку стояв військовий із казанком ще теплого борщу, який встигли приготувати у підвалі, і який дивом залишився.
«Можна багато розповідати історій, яких за майже три роки назбиралося сотні. Але моєю метою є – достукатись до людей, щоб вони долучались до зборів і допомагали хлопцям, які не просять зайвого, а лише те, що рятує їхні життя та нищить ворога. Здебільшого, потребують тепловізори, дрони, мавіки, РЕБи. Хоча є потреба в елементарному, починаючи від вологих серветок – до запитів, пов’язаних з облаштуванням нових позицій: скоби, цвяхи, цупка плівка, утеплювачі, лопати, сокири, кірки, бензопили, буржуйки. Загалом, список можна продовжувати, оскільки від цих, здавалося б, елементарних потреб залежить і наш із вами спокій тиша та ранкова кава. Допомагайте хлопцям донатами, а я робитиму все від мене залежне, аби забезпечити їх усім необхідним».
Номер картки, на яку можна перерахувати кошти для потреб військових: 5168 7520 8702 0098 Сачук Алла Василівна, карта Монобанку на збір MAVIK 3t 5375 4112 1811 2675.
Автор Жанна Білоцька
