«Я сказав росіянам – ріжте дві». Історія військового з 14 бригади, який втратив на війні стопи, долоню і майже всі пальці

На війні 20-річний Данило Мельник, заступник командира взводу 14-ої бригади, втратив дві стопи, ліву долоню, а на правій руці має лише один вцілілий палець. «Але головне, що живий», – каже хлопець.

Він розповів журналістам ВВС свою історію про поранення, полон і плани стати військовим психологом.

Данило народився у Брусилові на Житомирщині. У сім’ї він наймолодший, мама сама виховувала трьох дітей. Останні роки в школі він не надто дбав про навчання – підробляв на будівництві, в лісі, та не знав, на кого вчитися.

Але хтось підказав іти у Львівську військову академію, і хлопцеві ця ідея сподобалась. Армія, каже він, була для нього окремим світом, де він зрозумів, що почувається своїм.

Він знав, що рано чи пізно вирушить на війну. Уже в січні мав їхати на Донбас, готував форму, але не склалося. 27 лютого, на наступний день після випуску, хлопців розформували по різних частинах і Данило потрапив на бойові дії на Київському напрямку.

Його призначили заступником командира взводу і хоча Данилу тоді було всього 19, старші чоловіки його слухали та поважали.

Він каже, що вік не має значення. “Якщо ти старший бородатий дядько, зі званням, але два слова до купи зв’язати не можеш, то з тебе толку немає і тебе не слухатимуть. А мене слухали, я вчив людей, і я планував для себе військове майбутнє”.

Пастка, після якої війна закінчилася

Спочатку Данило був у Малині, потім їхав формувати батальйон і 7 березня в Бородянському районі потрапив у російську засідку.

“Нас було 7 БМП, танк і медична машина, ми проїхали село, виїхали на поле, а наступне село за 4-5 кілометрів вже було окуповане. Наш танк вперся носом у блокпост, я був у третій БМП, і ззаду нас вже замкнули (оточили – Ред.)”, – розповідає Данило.

Українська колона простяглася десь на 300 метрів, згадує хлопець, по боках були хати, паркани, далі позиції росіян. Вони вже почали ставити техніку в дворах.

“І я дав команду до бою”, – каже Данило.

У той вечір бригада втратила багатьох чоловіків. Данило ще міг вести вогонь по росіянах, які бігали у дворах, але була темна ніч, по техніці прилітало та накривало осколками.

Данило каже, що йому насипало осколків під ліву сідницю, по ногах потекла кров, але він відповз на обочину та продовжив бій.

“Потім знову полетіли осколки, перед очима блимнула іскра і я бачу, що ліву кисть сильно розбило, а на правій зачепило пальця”, – розповідає Данило.

Інші пальці на вцілілій руці трохи нагнулися – так, що військовий навіть не міг себе перев’язати. У цей момент, каже Данило, він зрозумів, що війна для нього закінчилася.

Після якогось із вибухів у нього з рук вилетіла зброя, від каски залишилися одні шлейки, і він підповз поруч до побратима віддати патрони і гранати, які ще в нього були.

На пагорбі, де вони лежали, він помітив невеликий спуск і почав повзти туди. “Повсюди були крики і я не знав, куди далі, як вилізу десь не туди – мені гайки”.

Але Данило вже починав непритомніти, і помітивши якусь комірчину, заповз туди, як він каже, помирати.

“Стріляйте, мені все одно”

У комірчині військовий лежав два дні. “Була вже гарячка, здавалося, я в госпіталі, навколо стоять мої хлопці, а я кричу – дайте води!” – згадує Данило.

Прокинувшись, він зрозумів, що справді кричить, але в темряву. Нікого не було і він почав лізти по воду до колодязя, який помітив у дворі.

Данило повз, але сили його покидали. Він зрозумів, що вже не відкриє колодязя і відключився.

У цей час неподалік, пригадує хлопець, сиділи дві вівчарки. “Мабуть, вони відчули кров, форма була нею просочена, і трохи потягнули за штанину. Я прокинувся і відповз, ще потягнули – ще відповз”.

Він розумів, що у нього вже обмерзають кінцівки. Якби не собаки, так би і залишився спати на вулиці, де би весь замерз, вважає Данило.

Що вже не відчуває ніг, він зрозумів наступного дня, коли його знайшли росіяни. Каже, що вони миттю почали все з нього знімати – бронежилет, окуляри та берці, а він їм кричав: “Стріляйте, мені все одно, я з вами говорити не буду!”

А коли зрозумів, що стріляти не збираються, попросив води і майже відразу знепритомнів.

Полон і госпіталь

Данило каже, що йому пощастило – він потрапив у полон до молодих хлопців, у яких за начальника був “більш-менш розумний чоловік”.

Вони, наглядаючи за ним вночі, розповідали, що хочуть написати рапорт і виїхати із зони бойових дій, але за це їм нібито погрожують розстрілом.

Данило каже, що його тримали десь у школі в Україні. Потім вивезли в інше приміщення із актовим залом, який росіяни перетворили на медичний госпіталь. Поряд із Данилом лежав російський військовий – йому відірвало мошонку.

Медики ставилися до Данила добре, казали, що їх можна не боятися, і що вони хочуть з ним просто поспілкуватися, “щоб розібратися у ситуації”.

“Я кажу – розумієте, мені було 12, коли ви забрали Крим, у мене було нормальне життя, я собі вчився і мене ніхто не ущемляв. У сім’ї російською говорили, а я сам ще зі школи – українською. Коли ви зайшли на нашу територію, у нас були свої розборки, а ви тут до чого?” – переповідає Данило ті діалоги.

“Мене закопали, я вмер і злетів на небо”

Поранення Данила були такі, що йому двічі пропонували померти.

Медик казав, що може вколоти адреналін в серце, а один російський командир, за словами хлопця, “наче зі сльозами на очах”, пропонував швидко застрелити.

Обоє говорили, що бояться, куди його можуть завезти далі, що з ним робитимуть інші росіяни, і чи є в нього шанси витримати.

“І я справді почав міркувати про це. Але потім вирішив, що раз мене витягнули, раз я ще не вмер, то витримаю”, – розповідає Данило.

Далі, як виявилося, його і з десяток поранених росіян доставили на гвинтокрилах у Білорусь.

“Прилетіли, лежу на ношах, чекаю, а на мені футболка з хрестом ЗСУ. Хтось показує пальцем і питає, що зі мною робити. Відповіли, що “давай за Женевськими конвенціями, підлатаємо і все”.

Так він потрапив у мобільний надувний госпіталь серед поля. Його відправили на операцію, вкололи знеболювальне і далі, каже Данило, все було як в тумані.

Під наркозом наклали шви на сідницю, перебинтували праву руку і відрізали ліву кисть.

“Пальці ще можна було скласти докупи, але зараз це вже безтолкові думки”, – вважає хлопець.

Після операції його відправили на підвал, де почали допитувати. За словами Данила, тикали в нього автоматами, ставили на коліно, намагаючись вибити чашечку.

“А я ще досі під наркозом, було таке враження, наче мене закопали, я вмер і злетів на небо”.

Найбільше було цивільних

Підвал був тісним і “дуже, дуже, холодним”, каже Данило. Там стояли розкладачки, а замість туалету – одне відро на всіх, яке хтось із полонених виносив під наглядом росіянина.

“Трусів не було, мені дали тільки легенькі спортивні штани, тоненький светр, шкарпетки і покривало”.

Вбого, але годували тричі на день – перловкою на воді, без солі, часом були розварені макарони, а ще стакан супу, де у воді плавала прозора капуста і “можливо, якась чорна картоплина”.

Данило постійно мерз, недоїдав, а обмерзлі ноги гнили. Так він прожив два тижні.

Іноді до них ходили росіяни і кадирівці та розказували, які українці “нацисти, дітей і матерів ріжуть”.

“Вперше я відповів на це матом. Це був початок війни, і я не сидів тоді в телефоні, мені нецікаво було, чим вони (росіяни – Ред.) керуються, нападаючи. Мені важливо було роботу свою виконувати, тому з усім оцим я познайомився вже в полоні”.

У підвал постійно приводили нових полонених. Назбирали десь 60, говорить Данило, і лише 15 були військовими, а решта – цивільні. “Над усіма ними просто знущалися”.

Хлопець, який сидів із ним, розповів, що людей, яких росіяни підбирали біля Києва, тримали в ямах, а потім зв’язували в купи та виставляли за позиції, по яких українці цілилися мінометами.

“Ця купка (що була в підвалі – Ред.) вижила. Міномети летіли, казав хлопчина, і кожного разу (російський військовий) підбігав до людей, копав ногами тих, кого не вбило і знову тікав”. Після чергового забігу цьому військовому відсікло голову.

Росія

З Білорусі Данила повезли в російське СІЗО. Коли машину з пораненими (їх було троє) підвезли, до них вийшов якийсь начальник і пригрозив, що якщо медики скажуть не приймати їх у в’язницю, “ми вас розстріляємо”.

Медики сказали, що трьох поранених у в’язницю не можна, і їх відвезли в госпіталь, а потім у ще один – в Рильськ.

Головний лікар цієї лікарні, призначеної для цивільних, кожен день, як розповідає військовий, приносив їм ковбасу та кефір. Казав їсти, бо довго вони тут не сидітимуть, хоча і намагався затримати їх подовше.

Потім його перевели у військовий госпіталь у Курськ. Там теж годували – котлетами, салатом, медики тишком приносили навіть цукерки та книжки, каже Данило.

“Є там (в Росії – Ред.) файні люди, просто дуже-дуже мало”, – додає військовий.

У Рильську хлопцю відрізали гнилі пальці на правій руці, обморожені пальці на ногах, а самі стопи ще лікували. Він розумів, що вони вже були мертві, але кістки ще тримали, він ходив і навіть робив зарядку, примушуючи до цього й інших полонених.

Цивільні теж мали обмороження. Одного чоловіка взяли в полоні біля Києва. Він працював на будівництві, а після 24 лютого ішов пішки додому, до сім’ї. Його взяли у полон по дорозі, і ось через кілька місяців доправили у російський госпіталь з гнилими ногами.

“Він зняв кросівки, а там просто гній – цей запах у нас ще тиждень тримався”.

До такого стану, каже військовий, доводили багато з тих, хто сидів у СІЗО. На 200 людей там виділили лише бинт і банку йоду. Ще була вода – поранені прали свої бинти і наново обмотували рани.

“Я просив відразу різати дві стопи”

Операцію на ногах відкладали. Іноді Данилу від болю вже темніло в очах і почало здаватися, ніби в стопах щось постійно ворушиться, “як ті таргани”.

Молодий медик, каже, спочатку хотів відрізати йому одну стопу. Казав, що хлопцю тільки 19.

“А я просив відразу дві, щоб двічі не мучитися. Я хотів повернутися додому при здоровому глузді”.

Данило каже, що налаштовував рідних, що може взагалі не повернутися, і щоб вони не плакали, тому що війна є війна, і те, що він залишився живим – уже добре.

Він уже обговорював із лікарем операцію, протези, як пішли розмови про обмін і все скасували.

Хлопця перевезли в Севастополь. Там його завезли у велику світлу палату з кавою і цукерками. “Малюнки “за мир” від російських дітей на стінах понавішували – щоб було атмосферно”, – жартує військовий.

Обміняли Данила вже 21 квітня. Він відразу подзвонив мамі, яка всі ці тижні навіть не знала, що він у полоні.

“Кажу – все добре, живий, цілий. А про те, що цілий не весь, вирішив сказати потім, підготувати”.

Няньки у мене не буде

Ампутували стопи вже через два дні в Києві. На операцію приїхала мама, рідні.

“З мамою весь час сварився, лізла під руку, забагато уваги було. Вони думали, що у мене стрес буде через ампутацію, але самі більше переживали, ніж я. Говорив їм, що у мене скоро через них депресія почнеться”, – пригадує Данило.

Такий настрій у нього і зараз. Розмірковуючи, як змінилося його життя після ампутації, хлопець навіть не знає, що відповісти. “Я не вважаю, що все так страшно змінилося”, – каже він.

На початку важко, пояснює Данило, а потім на автоматі, призвичаюєшся. Каже, що сам ходить у душ, чистить зуби, голиться.

“Бігати довго не зможу, і хрестиком, звісно, вже не повишиваєш, – жартує військовий. – Але ще у полоні, коли мені хотіли допомагати, я казав – ні, няньки в мене не буде”.

Зараз він живе в одному будинку з мамою, але обслуговує себе сам. Їздить в Київ – на протезування, спортзал, реабілітацію. Спочатку пересувався на візку, в липні став на навчальні протези, а на днях йому принесли нові, постійні.

На руках, каже Данило, теж будуть протези. На лівій, де немає долоні – точно, а може і з пальцями на правій щось придумають. Проблем із грошима немає – за все платить держава.

Шкодувати – це погана ідея

У хлопця багато знайомих з інвалідністю. “Знаю одного хлопчину із сильним ДЦП, файно собі живе, вже одружився. Військового на візку знаю та ще багато кого”.

За словами Данила, зараз він постійно зустрічається з друзями, знайомими. Багато з них у коментарях в інстаграмі називають хлопця героєм.

Сам він так не вважає, але свою історію вважає хорошим прикладом, як можна триматися, хотів би стати військовим психологом, щоб ділитися цим досвідом і допомагати побратимам.

“Все-таки в НАТО йдемо, ця професія там важлива”, – каже Данило, і думає скоро взятися за курси.

Та він може і передумати, тому що можливостей для навчання багато. Каже, що може стати також інструктором, а в майбутньому – відкрити бізнес.

Однак розмірковуючи, чи є щось, про що він шкодує, як психолог він звучить вже зараз.

“Це погано – думати, що якби зробив так, було би отак. Реальність – це те, що зараз, у житті може трапитися різне, що вже тут думати”, – каже Данило.