Волохаті галушки, читання корони, танець «Шерр» та «ругульки»: яку культуру зберігає село Бужанка — у рубриці «Тамтешні»?

Жива щоденна культура села Бужанка Поромівської громади — у новому випуску рубрики «Тамтешні». Ми вирушили туди, де традиції зберігають не лише в музеях, а передають з рук у руки, з голосу в голос і з покоління в покоління. Давні звичаї тут і нині вирують у сучасному житті селян.

Бужанка — приклад того, як невелике волинське село зберігає власну ідентичність, не втрачаючи зв’язку між минулим і сучасністю.

У випуску «Тамтешні» глядачі дізнаються про місцеві обряди, святкові дійства та традиційну кухню села, розташованого поблизу Нововолинська і відомого своєю багатою історією.

Перша письмова згадка про село датується 6 лютого (14 лютого за новим стилем) 1401 року. До 1921 року на мапах село писалось як Божанка. У період між 1921—1931 роками, з невідомих причин, польські картографи почали позначати село як Бужанка.

У 1775 році з міста волами до Бужанки була перевезена дерев’яна церква. Храм простояв 303 роки і був спалений у 1957-му. На місці церкви й донині росте ясен, якому понад 250 років — живий свідок історії села. Святомихайлівську церкву в Бужанці відбудували у 1989 році, відновивши духовний осередок громади.

У цьому випуску ми також знайомимо вас із Ярославом Гицем — мешканцем села Бужанки, автором 11 поетичних збірок, чиї вірші стали основою багатьох пісень про рідний край, людей і сучасну війну. До слова, саме він написав пісню «Кароока Бужанка», яку нині в селі вважають неофіційним гімном. Почути її можна у сюжеті.

У селі розташований музей присвячений академіку Миколі Корзонюку, що діє у ліцеї села Бужанка. Свого часу він очолював цей навчальний заклад і саме з його ініціативи тут з’явилася кімната старожитностей. Сьогодні музей зберігає як особисті речі академіка, так і унікальні старовинні речі мешканців села — сорочки, рушники, камізельки та спідниці.

Як розповіла директорка ліцею Світлана Василюк, у музеї також зберігають старі світлини, серед яких є по-справжньому унікальна. На фотографії — дві дівчини та двоє хлопців, які виконують танець «Шерр». Його оголошували як танець із села Бужанки, або «бужанецький». Усі учасники — в українському національному вбранні. Місцеві жителі свого часу їздили з показовими виступами до Луцька, однак, на жаль, зберегти саме виконання цього танцю не вдалося.

У збереженні культури села Бужанка не можна оминути тему весіль. Саме вони поєднують давні обряди, пісні, танці та символіку — від коровая з ругульками до «читання корони».

У селі Бужанка на Волині весілля завжди було подією не лише родинною, а й справжнім святом громади. Центральним символом урочистості є коровай — круглий хліб, спечений з любов’ю та прикрашений традиційними візерунками.

Особливістю місцевого весільного обряду є ругульки — маленькі випічки або декоративні елементи, які майструють із тіста й прикріплюють на коровай. Вони символізують добробут, щастя та процвітання молодої родини.

У Бужанці й досі дотримуються обряду читання корони. Читання корони — пов’язано із весільною або святковою церемонією, обряд був поширений на Волині та в багатьох українських селах. Також його затверджено до списку нематеріальної культурної спадщини України.

В новому випуску «Тамтешні» ми показуємо, як у Бужанці зберігають кулінарні традиції: від приготування старовинних страв до випікання коровая.

Село Бужанка — приклад того, як невелика волинська громада дбайливо береже історію та культуру, водночас живе сучасним життям і творить нові традиції для майбутніх поколінь.

Більше — у відео.