Зникле село Вєрув у Володимир-Волинському районі: місцева жителька розповіла про свою маленьку Батьківщину
Поблизу села Ворчин, нинішньої Устилузької громади у 20-х роках минулого століття було розташовано невелике село під назвою Вєров, яке вже припинило своє існування. Тамтешня жителька поділилася історією рідного села та дитячими роками, проведеними в ньому.
Антоніна Солодуха, уродженка цього села, розповіла, звідки походить така назва на сторінках видання Стародавній Володимир.
Один пан, власник цих піщаних земель був неабияким запеклим гравцем у карти. Грали в карти в основному закладаючи щось: землю, маєтки, кріпаків і навіть своїх близьких. Тож цей пан програв у карти і землю, і маєток, і навіть свою дружину Вєру. А наступні власники цих земель так і назвали поселення – Вєров (Вєрув, Вірів). В різні часи, різні пани називали його на свій лад.
Село-колонія
До війни в селі було 28 хат. За польської влади село називали колонія. Такі назви жінка бачила на старих довоєнних картах.
Як оберіг при в’їзді в село стояв хрест, чорний, обвітрений, але на ньому завжди висів рушник чи фартушок з білого перкалю.
Вєров був на підвищенні, і біленькі хати під солом’яними жовтавими стріхами, блискучою бляхою чи червоною черепицею, виднілися здалеку. Наша хата була якраз посередині села. Невеликі хати, які побудували ще в 20-30-х роках 20-го ст., потопали у садках.
Народилася Антоніна у 1953 році. Як розповідала її мама, яка працювала на колгоспних буряках, вона могла два кілометри несла на плечах рядно із бурячинням для власного господарства.
Зараз коли розказую це дітям, внукам – вони жахаються від такого екстриму. Жінки були міцніші й здоровіші.
Поселення без електрики
У 1950-ті роки в селі провели радіо. І вже в кожну оселю йшли новини з Москви і Києва. На початку 1960-х років у сусідні села почали проводити електрику, а нас минали. Писали у вищестоящі органи, скрізь направляли запити, але відповіді йшли негативні. Світло проводити не стали і мало того – заборонили будуватися.
Багато людей тоді були неграмотними. Батьки посилали до школи своїх дітей лише, якщо була така можливість. І то лише для того, щоб навчилися читати і писати. То в основному була лише початкова освіта. Якщо треба було розписатися, то старші люди ставили хрестик. Мій батько, як і мама мали 4 класи освіти.
Господарство
Майже всі господарі на подвір’ях мали власні сажавки (ставки), в яких заводили рибу. Не знаю чи у всіх була риба, а от жаби кумкали там весь час, особливо весною там поселявся жаб’ячий «рай», а жовте латаття вкривало весь луг.
Біля нашої сажавки росла розлога верба, яку батько посадив в 1920 році з освяченої на Вербну неділю гілочки. За 50 літ з цієї гілочки виросло могутнє дерево і в 1970 році його батько зрізав, коли вже і наша сім’я вибралася на постійне місце проживання в Зорю.
Магазину в селі не було, та й до 1965-го року гроші в колгоспі не платили. Хліб пекли самі. Хто мав вдома жорна, то молов зерно на борошно, а хто не мав – їздив в Устилуг або в Володимир до млина.
Колгоспи
Перший колгосп, у який увійшов Вєров і Селиськи, був створений у 1947 році. Його боялися всі, бо землю, худобу, ренамент, все нажите протягом життя, треба було задарма віддати. Але люди не мали вибору.
У країні проводилося укріплення сіл. У селищах будували корівники, телятники, формувалася колгоспна бригада. А наше село занепадало. Але ще до тої руйнації люди жили, працювали в колгоспі, мали і свої присадибні ділянки. Якщо у 1947 році весь інвентар та худобу здали в колгосп, то знову почали обживатися. Коней не дозволялося тримати, а корову, свині, вівці – можна було.
Розваги
Вечорами в село з райцентру привозили кіно. І на стіні нашої хати вивішували білий екран, а під старою крислатою черешнею, встановлювали кіноустановку. Люди сиділи на дровах, колодах, приносили з дому лавки. Це були хвилини гарного відпочинку після напруженого трудового дня.
У вихідні та свята село наповнювали мелодії гармошки та патефонів. Весело святкували Різдво, Водохреща, Великдень, Трійцю, а поряд з релігійними святами – обжинки, день колгоспника. Усім селом збиралися на застілля у нашій хаті, бо вона була найбільшою, веселилися, співали пісень, танцювали. Ніхто не впивався, не було тоді ні п’яниць, ні алкоголіків. Повага і дружба панувала між людьми.
Вимушене переселення
У 50-х роках колгосп Селиськів і Вєрова об’єднали з колгоспом Ворчина і Пузова. Тодішнє керівництво держави стало втілювати в життя політику укріплення сіл шляхом знищення малих неперспективних сіл. Світла не проводили, будуватися не давали. І люди почали думати, як жити далі. Незабаром одні за одним стали переселятися в інші населенні пункти, де було світло, школи, магазини, медпункти.
Прикро і боляче було дивитися, як кожен раз, як тільки хтось вибирався з села, приїжджали трактори і руйнували хати, рвали, корчували дерева в садках, незалежно від того чи цвіли вони, чи ні. Разом з вимираючими оселями і деревами стогнали душі вєровців, які ридали не криючись, за своїми хатами, садками, за своїми осиротілими долями. У 1976-му році в Вєрові розібрали останню хату Шевчуків, яка єдина сиротою стояла серед голого поля.
Нині, як пам’ятник на місці зниклого села стоїть старезна липа з дуплом. Колись щоб обійняти її ставало п’ятеро чоловік. Цій липі довелося багато чого побачити. Була вона свідком скону Вєрова.
Євреї у селі Вєров
Колись, будучи дітьми, ми добре знали всі закапелки місцевого лісу. Бо ходили до лісу по ягоди і гриби. В лісі, майже на окраїні, з боку Писаревої Волі, край дороги між соснами була висипана могила. Тоді я дивувалася чого вона без хреста і ще й в лісі.
Дорослі нам говорили, що то жидівська могила. Їх вбили в 1943 році. В роки війни німці для євреїв у Володимирі створили гетто, згодом їх біля П’ятидень розстріляли. Євреї тікали з міста і переховувалися де могли. Щоб не підставляти селян сім’я з Володимира зробила в лісі землянку. Аби вижити, євреї змушені були ходити по селах. Просили їсти або обмінювали особисті речі на харчі. Говорили люди, що мали вони і золото. Селяни допомагали їм, ніхто не здав їх в німецьку комендатуру, до пори.
Бо для усіх, була вготована доля спочити навічно в сосновому бору. Про цю подію більш детально розповіла мені Надія Лисюк, тоді їй було 11 років, вона проживала у Вєрові, а нині – в Селиськах.
Це було осінньої пори 1943-го року. Вона разом з іншими дітьми пасли корови. Вони навіть не були близько того місця, де перебували євреї, коли побачили двох чоловіків. Дехто з дітей знав, що ці дядьки з Заболоття. Вони запитали дітей, мовляв чи не бачили вони кого в лісі. Ті відповіли, що ні. А через трохи почули постріли Діти полякалися. Думали, що і їх повбивають та худобу заберуть, тому хутчіш погнали корів додому. Вдома розказали, що у лісі стріляли.
Наступного дня дорослі пішли туди і застали страшну картину. Вбили всіх євреїв. Йоська і Песю Карх (чи Карш), їхню доньку, зятя, двох дітей, вагітну невістку. Розтрощили їм голови, кишечки діток висіли на деревах. Син Гельо у той час чув ту стрілянину і не пішов туди. Він ішов із Писаревої Волі, там міняв щось на продукти. Він єдиний, хто з тої родини лишився живим. Селяни разом з Гельом викопали в лісі велику глибоку яму і закопали вбиту сім’ю.
Попри мальовничість садів та добробут будинків, селище було повністю зруйноване. Від Вєрова залишились тільки спогади та вірші сільських жителів. Авторка спогадів поділилася одним із них.
Був хутір, а тепер гуде кущами,
Життя було, а лісом поросло.
І хатнище поливане дощами,
Забула рук господаря тепло.
Як дерево старе не пересадиш,
Так само пам’ять не перевезеш.
Давним-давно був Вєров садом,
Тепер тут навіть дички не знайдеш.
Ще є поодинокі вєрівчани,
Яких з корінням вирвали тоді.
Вони живуть, вони позалишали,
Там власні душі – знаки на воді.
“Дехто з дітей знав, що ці дядьки з Заболоття.”
Тепер то всі знають, що то були агенти НКВС або СМЕРШу
Або бандерівці, ті теж старалися догодити фашистським хазяям не з меншим ентузіазмом, ніж червона падаль своїй ідеї.
А от хто там був падаллю, ще треба розібратися.
Не зрозуміло, що значить “теж старалися догодити фашистським хазяям”? НКВС догоджало фашистам? Це що за підручник так трактує історію?
Який там підручник, старі люди, очевидці подій розповідають
Skad, як пpoспишся, то пpoчитай мій пepший кoментap ше paз.
Нe тyпи!
угу, забросили петрова і баширова в тил німців, шоб вони це зробили. Причому ще до війни, шоб вони в Заболоття прижилися. Не всі розуміють сарказм Skada
Писаревої Волі, яка згадується в дописі, теж вже нема. А таке село було!